Волейбольній збірній Коломойський не потрібен

Успіх команди на чемпіонаті Європи нічого не змінить

Чоловіча команда України з волейболу сенсаційно пробилася на телевізійні екрани. Коли наші волейболісти вийшли до чвертьфіналу чемпіонату Європи, її виступи там показали по Суспільному телебаченню, колишньому УТ-1. Що буде далі? Чи позначиться цей успіх на розвитку українського волейболу, чи стане поштовхом до піднесення колись масового виду спорту?

 

Фінальний турнір цьогорічної європейської першості складався так, що українці могли пройти далі, здобути медалі й навіть стати чемпіонами Європи. Але це нічого не змінило б. Тому що волейбол в Україні є справою нечисленної групи ентузіастів, які вкладають у цю гру хто вміння, а хто гроші, нехай і не дуже великі.

Власне, й за межами України волейбол не є "касовим" видом спорту. Усі без винятку волейбольні ліги світу існують або за підтримки держави, або спонсорів, або обох разом. Певні гроші приносить і телебачення – там, де низькорейтингові волейбольні трансляції входять до загального "спортивного" пакету. Приміром, в Італії волейбол показують на державному спортивному телеканалі, у Франції – на приватному. Але і там, і там на поєдинки приходять тисячі глядачів. Це дозволяє волейболістам та їхнім уболівальникам відірвати свій шматок уваги держави та спонсорів від футболу й інших високоприбуткових спортивних видовищ.

У нас це все не працює. Іноземні телевізійні гіганти, що заполонили ту ж Польщу, до України не поспішають, а вітчизняним каналам явно не до волейболу. Тож якби наші волейболісти стали й чемпіонами світу чи Олімпійських ігор, це нічого не змінило б. Хіба що по грамоті дали б.

Першою на думку спадає ідея про потужних вітчизняних спонсорів, які уклали б великі гроші в український волейбол. Подібно до того, як колись вкладався у баскетбол Ігор Коломойський, а тепер – Михайло Бродський. Але, подумавши, розумієш – ця ідея контрпродуктивна. Що сталося з українським баскетболом після того, як на рубежі 2000-х у цей вид спорту прийшли гроші українських багатіїв?

А от що – спонсор прагнув результату. Тож привозив до команди третьосортних американців, які витісняли перспективних українців. Наслідок – певний час до збірної, яка у 1990-ті входила до першої європейської десятки, не було кого запрошувати. Довелося знову кликати американців і давати їм українські паспорти. Це не допомогло. І тепер український баскетбол може лише мріяти про результати волейболістів.

 

Більшість гравців чоловічої збірної України з волейболу виступають за іноземні клуби середньої руки, на жаль, і за російські. Грати за національну збірну їм вигідно, аби підтримати своє волейбольне реноме і, можливо, щоб їх помітили багатші клуби. Ті ж, хто грає не за кордоном, сьогодні мають непогані умови у Львові. Там місцевий меценат на прізвище Баран утримує волейбольну команду імені себе, яка є найсильнішою в Україні.

Це коштує недорого. Більшість учасників нашого волейбольного чемпіонату – напіваматорські команди, що існують на базі державних спортивних шкіл, звідки й беруть поповнення. Механізм простий: будеш добре грати "за харчі" – запросять туди, де платять гроші. Як бачимо, цього вистачає, аби успішно, як для України, виступати на рівні національних команд і навіть боротися за медалі.

На щастя, фундамент української волейбольної школи, що в радянські часи готувала олімпійських чемпіонів, ще зберігається. Принаймні діти тренерів майже всі стають волейболістами, а не діти теж отримують серйозну базову підготовку. Світ українського волейболу, якщо придивитися, неймовірно цікавий та інтригуючий. Але знають про це лише спортсмени, їхні тренери, а також друзі, рідні та знайомі, які приходять на матчі.

Варто показати ці матчі по телевізору, як аудиторія автоматично збільшиться у кілька разів. А значить – до спортивних шкіл навчатися волейболу прийде більше дітей. Буде більше шансів виростити з них майбутніх майстрів. Найкращі поїдуть грати за кордон і залюбки повертатимуться, аби зіграти за національну збірну. Такий механізм чудово працює у крихітній Словенії, що стала віце-чемпіоном ­Євро-2019 і може дати нам приклад не лише у волейболі.

Наскільки відомо, українські волейболісти не отримали за вихід до європейського чвертьфіналу жодних премій. Як тут не згадати футболістів, яких за світовий чвертьфінал 2006-го засипали державними преміями і нагородами. Гадаю, з волейболістами вчинили краще – вони своє зароблять. На жаль, не у нас. Хоча, чому жаль? У нас їх все одно ніхто не побачить. Хіба що на наступному чемпіонаті Європи.

×