У країні не можуть бути два соціальні порядки. Якщо Зеленський піде на поступки Путіну, отримаємо розкол у суспільстві, насильницький конфлікт, – каже сходознавець Ігор Семиволос

Іран визнав, що збив пасажирський літак Міжнародних авіаліній України. Загинули 11 українців. Що Київ має вимагати від Тегерана?

– Важливою була заява Верховної Ради від 14 січня. Що Тегеран повинен взяти на себе повну відповідальність. Іранці цього поки що не зробили, хоч і визнали, що поцілили у літак. Має бути компенсація. Треба з'ясувати, хто віддавав наказ і хто його виконував.

Як оцінюєте реакцію офіційного Києва на трагедію?

– Було кілька пасток, у які потрапила українська влада. Спочатку не прозвучало жодної чіткої заяви. Виходить, у нас немає інститутів, які могли б оперативно й ефективно реагувати в надзвичайних обставинах. Влада мала продемонструвати суспільству, що контролює ситуацію, розповісти, як діятиме. Це зробили з великою затримкою, після повернення Володимира Зеленського до Києва.

Власне, потік брехні почався з оманської епопеї, коли президент поїхав відпочивати, видаючи це за міждержавний візит. Важливі сигнали, яких чекав український народ, загубилися серед інформаційного сміття, яким камуфлювали поїздку в Оман.

 

Які будуть наслідки цього?

– Залежить від того, наскільки українське суспільство готове ставити владі питання про брехню. Те саме стосується й наших міжнародних партнерів. У них може виникнути запитання: чому Зеленський був в Омані, що це за російський літак (літак нардепа "Опозиційної платформи – За життя", кума російського президента Віктора Медведчука, літав з Оману до Москви одночасно з перебуванням там Володимира Зеленського, за даними ЗМІ. – Країна)?

Хоч виступ глави держави після заяви канадського прем'єр-міністра Джастіна Трюдо був цілком виважений. Ми витримали паузу, не одразу підхопили версію про ракетний удар. Але загалом – катастрофа літака Міжнародних авіаліній України стала першим випробуванням, форс-мажором, з яким стикнулася ця влада. Вона не впоралася.

Що завадило?

– Непрофесіоналізм. Владу отримали люди, які не проходили етапів державного управління. Будь-який більш-менш освічений бюрократ знає, що робити. А вони – ні.

Європарламент закликає Росію взяти приклад з Ірану й визнати збиття малазійського "Боїнга" на Донбасі 2014-го.

– Росіяни п'ять років опиралися. Побудували оборонну стіну з теорій змов. Москва не буде розписуватись у такому злочині. Наполягає, що не є учасником конфлікту, тільки посередником.

США ліквідували іранського генерала Касема Сулеймані. Чому пішли на загострення?

– Відносини між країнами напружені. Штати запроваджують додаткові санкції, тиснуть на Іран. Перейшли до активних дій. Посилають Тегерану сигнал: якщо не погодитесь на переговори, Сулеймані буде не останньою ціллю. США не атакуватимуть напряму, не вчинятимуть замахів на президента чи верховного лідера. Але всі, хто діятиме за межами держави, опиняються під ударом.

Чого США хочуть від Ірану?

– Дональд Трамп намагається вийти на прямі переговори з іранцями й досягти кращих умов ядерної угоди, ніж його попередник 2015 року. Вимоги очевидні: Іран має припинити експансію на Близькому Сході й зупинити розробку ядерної зброї. Режим навряд чи погодиться.

Цей конфлікт має історію. Після Ісламської революції в Ірані (подій 1978–1979 років, внаслідок яких вигнали шаха Мохаммеда, повалили монархію та встановили нову адміністрацію. – Країна) американці стали ворогами. Тегеран поводився агресивно: захопив посольство, утримував заручників. Потім 10 років тривала ірансько-іракська війна, в якій США підтримували Саддама Хусейна.

Ще один момент – експорт ісламської революції. Це важлива частина офіційної доктрини – поширення ідей ісламського правління в мусульманських країнах і відновлення ісламської єдності під іранським протекторатом. Головні вороги на цьому шляху, крім США, – Ізраїль, Саудівська Аравія, інші країни Перської затоки, де розташовані американські бази.

Між США й Іраном може розпочатися відкрите протистояння?

– Сторони відчувають, що прямий збройний конфлікт надто ризикований. Те, що ми спостерігали, – контрольована ескалація. Американці демонструють домінування, Тегеран це розуміє. США мають ресурси, щоб розбити іранську армію, але окупація може бути задорогою. Є досвід Іраку, де спроби розбудувати демократичний режим у цілому провалилися.

Штати роблять ставку, що іранський режим буде послаблений і повалений зсередини. Трамп хоче вчинити з Іраном так, як Рейган із Радянським Союзом. Той оголосив СРСР імперією зла, запровадив санкції та дотиснув ними Москву – Союз пішов на обмеження кількості ракет, перебудову – врешті розвалився.

В Ірані зростають протестні настрої, звучать антиісламістські заклики. Два роки тому гасло "Геть диктатора, режим аятол" сприймалося, як щось неймовірне. Сьогодні це вже звично. Протести не змінять режиму, але брехня іранської влади про збитий український літак вдарила по її репутації. На борту були переважно молоді іранці. В ісламі концепт справедливості важливий. На ньому ґрунтується соціальний порядок. Влада підважила його.

США наполягають, щоб Іран відмовився від ядерної зброї та експансії.

– Іран розглядає ядерну зброю як частину оборонної стратегії. Це не засіб наступу. А стримування й шантажу. Бачать, що Північна Корея з ядерними ракетами може диктувати умови світу. Мовляв, тримайте мене семеро, бо я – дурний. Іран хоче робити так само.

Водночас розуміє, що спроба створити зброю масового ураження призведе до ударів з боку США. Іранці намагаються якнайдорожче продати свої наміри. 2015-го їм це вдалося. Отримали зменшення санкції та доступ до ресурсів. Зараз американці зацікавлені переглянути договір і зробити його жорсткішим. Щоб Тегеран відмовився від ідеї створити бомбу. І припинив втручання в інші країни. Фактично Трамп хоче, щоб Іран перестав бути ісламською державою. Тамтешній режим на це не піде.

Як розвиватиметься конфлікт? Заговорили про Третю світову.

– Цю тезу розганяли іранські ЗМІ. Хотіли налякати світ. Сторони одна одній посилають сигнали, що не підуть далі. При владі в Ірані перебувають старці, які не люблять ризикувати.

Як ця ситуація впливає на Україну?

– Ми опинилися в центрі уваги через збиття нашого літака.

У разі ескалації конфлікту зростуть ціни на нафту. Це на руку Росії та іншим нафтовидобувним країнам. Втім, відносини між Росією та Іраном не можна розглядати спрощено. Так, вони союзники у протистоянні США на глобальному й регіональному рівнях, але й конкуренти за вплив на Близькому Сході. Кремлю вигідно, коли Іран перебуває в ізоляції і під санкціями. Тоді Росія – чи не єдиний дилер, який надає для цієї держави дефіцитні ресурси. А Тегеран вимушений дякувати й рахуватися з Москвою.

Яку роль в іранському конфлікті Росія грає зараз?

– Спостерігає. РФ претендує на статус наддержави зі світовими інтересами. Тому виступає із заявами, закликає до деескалації. З часом може запропонувати себе як посередника в конфлікті.

7 січня Володимир Путін відвідав Сирію, зустрівся з її президентом Башаром Асадом. Що цим намагався показати?

– Хотів подивитися на вотчину, перевірити володіння. 8 січня їздив у Стамбул відкривати "Турецький потік". Чому б не заїхати в Дамаск. У переговорах із турецьким президентом Ердоганом мала бути тема Сирії. Путін хотів звірити годинники з Асадом. Це не пов'язано з Іраном.

Левова частина успіху асадівської коаліції у Сирії – заслуга Тегерана. Іранці воювали на землі, росіяни забезпечувати ресурси й бомбардування. Але основні дивіденди від військових операцій забирає Москва. Тегеран незадоволений, бо все виглядає як кидалово. Та іранці не можуть претендувати на більше. Це їх теж дратує.

22 жовтня торік президенти Туреччини й Росії домовилися в Сочі, що Анкара й Москва спільно контролюватимуть сирійсько-турецький кордон. Наскільки це посилить позиції РФ у регіоні?

– Радянський Союз мав більший вплив на Близький Схід. 1991-го після розвалу СРСР відбулося природне скорочення російської присутності. Здавалося, назавжди. Початок війни в Іраку, повернення в регіон американців дали новий поштовх для посилення російського впливу. Кремль вирішив повернутися на Близький Схід. Москва почала заходити туди, де Америка чи Європа не мали "своїх хлопців". У Сирії чи Лівії, наприклад, США нікого відкрито не підтримували.

Москва діє, не спираючись на принципи, без озирання на громадську думку. Обирає, кого підтримувати, і через нього поширює вплив на регіон. Мовляв, Асад – негідник, але він наш негідник. Розкладають яйця в різні кошики й дивляться, де стрільне. Це таке собі мавпування американської стратегії стримування 1970-х.

 

Яка зовнішньополітична стратегія нашої влади?

– Ключове завдання будь-якої влади – суб'єктність. Із приходом нинішньої ми значною мірою її втратили. По Донбасу не формуємо порядку денного. Та, якщо ми цього не робимо, робитимуть інші. Німецька канцлерка Анґела Меркель 11 січня їздила на переговори в Москву. Путін говорив про внесення особливого статусу Донбасу в Конституцію України. Меркель промовчала. Українська влада – теж. Це означає, вона погоджується з такими заявами. А ми?

Які наслідки можуть чекати на Україну?

– Катастрофічні. Не може існувати країна з двома соціальним порядками. Якщо Зеленський піде на поступки Путіну, отримаємо розкол у суспільстві, велику ймовірність насильницького конфлікту всередині країни. Матимемо погіршений боснійський сценарій.

Варто було продовжувати попередню політику: доки не вирішили безпекових питань, інших пунктів Мінських угод не виконуватимемо.

Суспільство може цьому зарадити?

– Наше суспільство патерналістське й лякливе, мобілізується тільки в умовах стресу. Зараз меседжі про загрозу не доходять до людей.

Які позитивні й негативні кроки влади можете виділити у внутрішній політиці?

– Закон про ринок землі буде проривом. Головне – скасувати мораторій і створити механізм, щоб українські фермери мали можливість розвитку. Наприклад, дешеві кредити.

У децентралізації не видно позитивів. Об'єднані територіальні громади не отримують реальних повноважень. Інститут префектів, який планують запровадити, має право на життя. Але питання, хто буде на цих посадах. Який рівень управлінських рішень може забезпечити ця людина.

Шість років тому в ці дні тривала Революція гідності. Як ставитеся до тих подій зараз?

– Позитивно. Хоча епоха потрясінь і не найкращий час для життя. Але часи не обирають, як відомо. Ми перебуваємо практично в центрі тектонічних процесів, назва яких – розпад Російської імперії. Російське керівництво пробує цьому запобігти. В хід ідуть спеціальні операції, дезінформація, підтримка "п'ятої колони", відкрита інтервенція та війна на виснаження. Мета – дискредитація ідеї незалежної Української держави, демонстрація нездатності українців до управління.

Це не перша українська революція. Але перша, яка змінила соціальний порядок. Якби її не було, ми легко могли б опинитися в російських лещатах, зважаючи на маятниковий характер українських президентських виборів. Теперішній президент Зеленський виглядає як спроба реінкарнації епохи Кучми. Але зміни, що відбулися за останні п'ять років, як і готовність активної частини суспільства захищати свої права, не дають шансів для повноцінного реваншу.

Цей запобіжник може зникнути?

– Це питання ідентичності громадян. Адже ідентичність – це щоденний особистий референдум. Її треба постійно підтверджувати. Громадян з відчуттям українськості стало значно більше з 2014 року. Вони структурують простір навколо себе. Більше тут завдячуємо війні, вона об'єднує суспільство.

Майже половина населення країни до 2004-го своєю столицею продовжували вважати Москву. Після помаранчевої революції вони включились у процес формування модерної української нації. Нехай навіть вважаючи лідером Януковича. Це був конструктивний конфлікт. 2014 року влада зіграла в "російську рулетку", застосувала надмірне насильство проти громадян. Порушила пакт еліт, який передбачав вирішення політичних проблем через компроміси й переговори. У результаті змінився соціальний порядок. Ми тепер не просто пострадянське суспільство, а постпострадянське.

Відбулася декомунізація, яка звільнила наш публічний простір від відвертої шизофренії радянщини. Збільшилась кількість носіїв української політичної нації. Якби не було Майдану, не уявляю, де ми зараз були б. А так нація на марші, боротьба триває.

×