"Влада не розуміє, що національна пам'ять їй не належить" - Іван Васюник

 

Ви організовували заходи зі вшанування пам'яті жертв Голодомору на посаді віце-прем'єра в уряді Юлії Тимошенко. Зараз продов­жуєте це робити як громадський діяч. Чому? Чим опікується Громадський комітет?

– Програмою вшанування пам'яті жертв ­Голодомору я почав займатися з 2003 року. Правда про Голодомор реанімує національну пам'ять. Без неї не відбудеться здорова нація. Думка породжує дію, вчинок формує звичку, звичка – характер, а характер породжує долю. Тому українці мають постійно повертатися до цієї сторінки своєї історії, доки вона не стане традицією, надбанням культури.

Упродовж 2006 – 2008 років під час підготовки "Національної книги пам'яті", загальний обсяг якої 23 тисячі сторінок, впорядковано спогади понад 200 тисяч очевидців, ідентифіковано майже мільйон жертв і 14 тисяч сіл, де вмирали від голоду. Також зібрана інформація про людей, які допомагали виживати, ділилися останнім шматком хліба. Робота тривала під керівництвом Інституту національної пам'яті. В один "прекрасний" момент вона зупинилася.

Після виборів президента?

– Так. Влада боїться теми Голодомору. Страх побудований на її незручності для московського патронату нинішньої влади. Саме тому вони розвертають державну політику. Роблять так, щоб не злити керівництво іншої держави. Це – помилкова тактика. Слабких ніхто не любить. Вони внесли в систему державного управління цінності, принципи та підходи зовсім іншого світу. Так само хочуть вчинити з усією Україною. Влада не розуміє, що національна пам'ять належить не їй. Вона належить народу, як і держава Україна.

Тема Голодомору продемонструвала: не на всі проблеми, що ми відносимо до повноважень влади, вона має реальний вплив. І не повинна впливати.

Однак намагається.

– Так, не можна недооцінювати того, що теперішній міністр освіти Дмитро Табачник практично прибрав слово "геноцид" із підручників. Але він – не ключова фігура, а старанно виконує замовлення. Тому не треба це трагедізувати. Точку неповернення суспільна пам'ять пройшла. Люди вже не живуть у брехні і не так легко піддаються маніпуляціям. Свідки почали говорити про трагедію – це найголовніше. Українці перестали боятися. Я спілкувався з десятками людей під час підготовки "Національної книги пам'яті". В очевидців відбувалася ломка свідомості, коли вони зрозуміли, що про це можна розповідати дітям, онукам. Українці тепер знають правду про Голодомор із багатьох джерел. Кожен може сформувати свою позицію незалежно від офіційної пропаганди чи контрпропаганди.

Тобто, влада не впливає на колективне сприйняття Голодомору?

– У суспільстві порядок денний повинна формувати не політична, а інтелектуальна еліта. Саме вона має запускати процеси розвитку держави. У нас все до цього йде, хоча ці еліти зараз роз'єднані та витіснені владою на марґінес суспільно­політичних процесів. Думаю, нова інтелектуальна еліта рано чи пізно займе своє місце в суспільстві й розставить по місцях інші "еліти".

Які основні уроки цієї трагедії маємо засвоїти?

– Українці пережили у ХХ столітті дві світові війни, розпад Австро-­Угорської й Російської імперій, радянську та польську окупації й Голодомор. Нація, що перейшла через такі випробування, приречена жити у свободі. Але ми не маємо права цього забувати – це повинно бути в нашій колективній пам'яті, аби більше ніколи подібного не трапилося.

У відносинах людина­держава також маємо зробити висновок: більше ніколи людина не повинна служити державі, тільки навпаки. ­Заради свого майбутнього суспільство мусить виробити стійкі запобіжники від зловживання владою. Ці запобіжники ми вже бачимо в емоційних реакціях людей. Це сигнали: щось влада робить не те. Якщо політична еліта ­мудра, то вона ці попередження розуміє. Але коли влада не хоче змінювати свою поведінку, цінності, то рано чи пізно людей може прорвати на радикальне заперечення.

Великий Голод мав би бути однією з тих тем, що об'єднують націю. Однак цього немає. Чи можливо такого об'єднання домогтися в ближчій перспективі – саме навколо теми Голодомору?

– Не погоджуюсь. Ця трагедія є консолідуючою для нас. Соціологічні дослідження це підтверджують. Опитування групи "Рейтинг" свідчить, що 58 відсотків українців погоджуються з визнанням Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом. Не погодилися 29 відсотків, не визначилися – 13. Якщо проаналізувати регіонально, то тих, хто визнають Голодомор геноцидом, більше в усіх регіонах країни, окрім донецького. Там ця цифра опустилась за останній рік нижче 50 відсотків.

Якщо ж говорити про середні показники за останні роки, то понад дві третини українців оцінюють ці трагічні події як цілеспрямовану акцію знищення українського селянства.

Об'єднати ж нас має спільне розуміння уроків Голодомору, головний з яких: не може бути диктату влади над людьми.

Чому Західна Україні сприймає Голодомор однозначно, а на Сході тривають суперечки?

– Таке сприйняття Голодомору – наслідок його технології. Метою було не лише умертвити селянство, а й переформатувати цілу націю під радянський проект. Частково це вдалося зробити. До того ж, територія, очищена від українців, була заселена вихідцями з інших земель. Ці люди та їхні нащадки тут живуть, і до них треба ставитися як до реальності. Так, вони носії іншого бачення причин і наслідків Голодомору, дехто навіть не вважає себе українцем. Так, ці люди мають повну ментальну, а часто й економічну залежність від влади. Не важливо, вона "червона", "жовто­блакитна" чи "біло­голуба". Це може обурювати, але варто зрозуміти: інших людей у нас нема, треба жити разом. У кожному з нас є людське, незалежно від того, ти – українець, росіянин, єврей чи поляк. І воно – оце людське – рано чи пізно бере гору над політичними міфами чи стереотипами.

Яка головна ментальна проблема українців?

– Ми частково залишаємося пострадянським патерналізованим, пасивним суспільством. Люди не мають упевненості, гідності, а вбачають їх у силі держави, у її звершеннях. Таку мету ставила сталінська машина у 1930­х – зламати свободу та самостійність селянства, яке, за тієї структури суспільства, було хребтом української нації.

Чого Україні не вистачає найбільше?

– Бракує природного стану свободи. ­Критичної маси духовно пробуджених людей, здатних захищати свої соціальні та політичні інтереси. Необхідно від вибухового, революційного режиму початку 1990­х, 2004­го перейти у стан щоденної дії, а не нарікань. Суспільна енергія і зараз у вибуховій формі. Її треба перевести в повсякденне життя – на всі ланки державної бюрократії та людських стосунків. Це все – процес творення громадянського суспільства.

На жаль, політика як така в Україні зараз відсутня. Від неї залишилися політичні ток­шоу на рейтингових телеканалах. Відносини між владою та суспільством деградують до паразитарних радянських форм, коли влада витискає останні соки з суспільства.

Президент поводиться як самодержець, а не як слуга народу. Опозиція ж зациклена на особистих амбіціях і не здатна до консолідації. Подивіться на прийнятий закон про вибори. Відкритої дискусії не було, за великим рахунком вийшло так, як хотіла влада.

Чи спроможна Україна на ривок, який свого часу зробили Польща, Словаччина, зараз – Грузія? Якщо так, то за рахунок чого?

– Нас випереджають країни, які ресурсно не такі багаті. Це означає, що, маючи всі потенціали і таланти, нам бракує головного – уміння ними користуватися. "Ворога" треба шукати в собі. Великий бізнес продовжує експлуатувати ресурси, отримані майже задурно. Нема в нас своїх джобсів і ґейтсів. Але вони й не можуть з'явитися, якщо суспільство не підготує відповідний соціально­економічний ґрунт. Заробляти на приватизації, державному бюджеті чи преференціях з боку держави – це одне. І зовсім інше – як це роблять у цивілізованих країнах: на технічному прогресі, інноваціях, нових секторах економіки, на творчості. Економіка буде хвора, доки домінуватиме економічна, а не духовна основа.

Треба всім почати займатися реальною політикою. Міняти політиків так швидко й так часто, доки не буде результату на всіх рівнях. Суспільство виграє тоді, коли до влади скоріше прийде покоління, в якого ментально нема нічого спільного з радянським минулим і його політичною філософією.

Не треба нарікати на владу, слід діяти. Хай це буде маленька дія, але саме з таких завжди формується щось більше. Україні потрібна нація, запалена пристрастю стати успішною.

×