— Голод у нас був, але не такий, як зараз його описують. Хто був заможніший чи мав кращий город чи хазяйство, той не дуже голодував. На нашому кутку Кирпівка ніхто від голоду не помер. А було дворів 60, — розповідає 88-річна Мотрона Ляпкало із села Придніпровське Чорнобаївського району Черкащини.
У 1930-х вона жила у селі Мойсинці Іркліївського району Черкащини. Його затопили в 1950-ті під час будівництва Кременчуцької ГЕС. Голод її застав 10-річною.
— У 1932-му ми не голодували, хоч і була страшна засуха. Батьки працювали в колгоспі. Городи в нас були чорноземні, прилягали до болота, тому не засихали. Голод бачила по дітях у школі. Вчителька було напече оладочок із кукурудзяної муки, у класі питає, хто не снідав. Восени половина класу піднімали руки. Потім багато дітей покидали школу — їхні батьки виїжджали на заробітки в Росію чи Білорусь, — згадує Мотрона Петрівна.
Селяни мали здати державі продукти.
— У багатьох селах голова сільради жалів людей і не забирав усього — там вижили більшість. Найгірше грабували свої, сільські активісти. Бува, забере хліб, сяде зверху, їде на підводі і кричить на все село, що це він одібрав. Хоч сам такий самий злидень, — продовжує Мотрона Петрівна. — Багатші люди мали хороший одяг: юбки, чумарки, керсетки, спідниці, самоткане полотно, вишиванки — усе міняли на продукти. Люди віддавали останнє, аби прогодувати своїх дітей, найжалкіше. Отримували мало. Якось батько зібрав і одвіз найкращі материні керсетки, сорочки, юбки, а привіз усього півмішечка муки, — згадує.
Багато людей із Мойсинців та інших сіл ходили працювати в Старий Коврай, де був великий колгосп. Там людей годували і давали пайки.
— У колгоспі варили галушки, кашу, але давали тільки тим, що робили. То батьки брали діток із собою на поле, щоб їх погодувати.
Мерти в селі стали 1933-го навесні.
— Почалася весна, і слабі від голоду люди пішли по зелень. Їли щавель, дику цибулю. Збирали зелене жито, підсушували, розтирали й пекли оладки. Воно було отруйне, і від цього мерло багато людей. Пам'ятаю, як їли зелені шовковиці. Як заліз на дерево, то вже не злазиш цілий день, щоб другий не заліз на твою гілку. В туалет прямо з дерева ходили, тоді в усіх були страшні поноси, — розповідає. — Якось ми, діти, пішли до Дніпра по рогіз. Підходимо до води, а там жінка у воді лежить, вже п'явки її ссуть.
Визначені сільрадою люди ховали померлих. Їм за це давали пайки. Хоронили так, що й рідні не знали.
— Був случай у нас в селі. У жінки було двоє нерідних хлопців. Один помер, а другий слабий, але живий. Вона поклала обох на возика і тягне на кладовище. А ми малі побачили та й кричимо: "Бабо Любко, він ворушиться". А вона: "Все дно помре, а мені аби заразом одвезти, бо там яма викопана".
Після голоду із 45 дітей до класу Мотрони Ляпкало повернулися 25.
2 
1
Коментарі
2