Малим ходив у бібліотеку і брав книжки не по віку – дорослі. Бібліотекарка тішилася, думала, от дитина розумна.
А я просто ілюстрації перемальовував.
Тато карав, коли я починав бійку першим. Але вчив, що себе треба вміти захищати. У третьому класі мене постійно била одна сволота зі старшокласників. Тато казав: "Дай чим попало по голові, та й усе." Я так і зробив: вирвав штахету і завалив. Він упав, могло закінчитися трагічно – в штахеті був цвях. Я втік зі школи. Батько привів мене до директора. Розказав, як було, і додав у його присутності: "Наступного разу, Женю, зробиш те саме".
У мого батька був приятель-дільничний. Якось він поїхав на море і зник. Розповіли, що в нього там побачили тату "дивізійника" (дивізія СС "Галичина". – "Країна"), і ніби вбили через це. Батько почав шукати в газетах кримінальну хроніку. Листав пресу і випадково натрапив на оголошення, що в Києві набирають дітей у художню школу. Так я туди і потрапив.
Ніколи не малював так, щоб не було людей на картині. В українській мові є хороше слово – образотворення. Я не малюю, а творю образи.
Оголене жіноче тіло гарне, але не характерне. Чоловіча мускулатура відображає образи, характер.
Портрети мені не цікаві, це – школярське завдання. Замовники переважно хочуть перемальовану фотографію. У мене ж мусить бути тінь, образ. Їх це дратує.
Найчастіше позувати запрошую колег-художників.
Їм легше пояснити, що хочу. І по ходу роботи вони можуть запропонувати якусь ідею. Своїх моделей більше 2 годин не мордую. Часто послуговуюся фотоапаратом для якихось деталей.
При спілкуванні з людьми увагу найбільше привертають руки. Вони постійно в русі, не повторюються.
Завжди пробачаю – це прийшло з досвідом. Колись хотілося мстити. Нині вважаю, що це – ницо.
Смерті не боюся, її треба прийняти як данину. Дідусь розказував про смерть свого тата. Він пробудився зранку, пішов по господарству зробив роботу, нагрів води, помився, попрасував сорочку, переодягнувся. Сказав старшому сину йти за священиком, хай висповідає, бо "буду помирати". Після сповіді, поки священика відвели до воріт, прадід помер.
Віра в Бога – так само, як любов: або є, або її немає. У жодній релігії світу Бог нічого не дає взамін. Проблема людей у тому, що вони чогось чекають за те, що повзають перед ним на колінах.
З дружиною зустрічалися місяць. Одразу знав, що це буде шлюб.
Кухня – за дружиною. Хоча після інтернату і численних років самотнього життя, приготувати їсти для мене – не проблема. Гроші в домі мене теж не цікавлять. Я їх просто кладу в тумбочку.
Звикаю до речей. Тому виношую їх до останнього.
Гроші мені потрібні, щоб купити штани, фарбу, полотно, дати дітям освіту. Коли жив сам – головне було мати каву, сигарети і хліб. Кеди були стоптані, сигарети дешеві. Ну і що?
Усе починалося з ремесла, творчістю і мистецтвом це назвали пізніше. Буває, душа не лежить до завдання. Змушую себе, бо це – моє ремесло. Так само, як цеглу класти і ремонтувати авто.
У середньому картину малюю місяць. Можна швидше, але є технологія висихання фарб і лаків.
Сім'ї розпадаються, бо люди не хочуть шукати компромісів. Будь-яке співіснування з будь-ким побудоване на взаємних поступках. Якби ми з дружиною не йшли на них, то нічого не склалося б.
Щастям для мене може бути пензель. Але тільки в якийсь певний момент.
4 
1
Коментарі