ЗАРАЗ У НАС 849 ВИШІВ. ВИСТАЧИТЬ, МОЖЛИВО, 90, – ПРИПУСКАЄ ЕДУАРД РУБІН, РЕКТОР ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ
Що змінилося в освіті за останні 10 років?
– Запровадили зовнішнє незалежне оцінювання – відокремили університети від корупції. Але залишилася корупція внутрішня. Якщо професор отримує 300 доларів, а йому за екзамен пропонують 100, він, як правило, каже: "Гаразд". Усе одно студент – тупий, яка різниця? З тих, хто добре вчиться, хабарів не беруть.
А інші нововведення себе виправдали?
– Є речі хороші, а є дивні. Почали укрупнювати навчальні заклади. Зооветуніверситет об'єднали із сільгоспакадемією – це нормально. Але потім вирішили схрестити університети промдизайну та міського господарства. Народ став на вуха: де каналізація, якої повинні навчати, і де дизайн?
Також університети виявилися не готовими до автономії. Спочатку можна було перевести в такий режим один факультет, нехай попрацює в рамках експерименту. Потім – весь курс. Настав час ламати академічні групи – патерналізм треба викоренити. Вибрав спеціальність? Ось перелік лекцій, які повинен прослухати. Плюс курсові та лабораторні. А спецкурси обирай сам. Міністерство для цього не потрібне. Все вирішує вчена рада вишу.

Важливо, щоб державні університети отримали рівні права з приватними – змогли мати свій рахунок у банку. Перший крок зробили: дозволили класти бюджетні гроші на депозити. А далі виступає глава казначейства України і каже: "Ми готові вас відпустити, але система звітності державного банку не збігається із системою звітності казначейства". І знову ми зупинились. Приватно-державне партнерство законодавчо дозволене, але з іншими законами не пов'язане. Процес не працює.
Яка головна проблема в українській освіті?
– Бюрократичність системи. Керівник підписує за день від 500 до тисячі паперів. Часу на науку не залишається. Через низькі зарплати важко знайти хороших викладачів. Хто піде працювати в університет на 3 тисячі гривень або в коледж – на півтори? У викладачів більше болить голова, як прогодувати сім'ю, ніж як підготувати студента. Тому сильні фахівці йдуть у бізнес, а в навчальних закладах лишаються слабші.
Щоб готувати студентів за новою спеціальністю, в Німеччині подають заявку в індустріальну торгову палату. І цього досить. У нас же потрібно ввести спеціальність у класифікатор знань, а професію докладно описати. Це – величезна робота. Наша торгова палата нічого не вирішує.
Скільки нам треба вищих навчальних закладів?
– Зараз їх 849. Китай говорить про необхідність мати три тисячі вишів. Беремо їхніх півтора мільярда населення, ділимо на три тисячі. А 45 мільйонів (населення України. – "Країна") ділимо на цей відсоток. Отримуємо 90.
Треба ще зрозуміти, що таке – вищий навчальний заклад. На Заході у великому місті зазвичай є один чи два державні університети. Факультети – найрізноманітніші: медичний, АТ, будівельний. Ректор – не вчений, а господарник. А за науку відповідають директори факультетів.
До якої моделі схиляєтеся?
– Мені подобається дуальна форма навчання. Освіту розглядаємо як виробництво, а абітурієнтів – як матеріал. З бізнесом складаємо навчальні плани. Фірми-спонсори будують класи, дають нове обладнання. Компанії вже на першому-другому курсах знайомляться зі здібними студентами, починають інвестувати в конкретних із них. Тобто вступаючи до вузу, молода людина отримує перше місце роботи.
У Стенфордського університету в США річний обіг становить близько 4 мільярдів доларів. З них державні кошти – десь мільярд. Решту дають спонсори й інвестори. Вкладають не тільки в інфраструктуру, а й в науку. Розробка стає спільною власністю замовника й університету. І завтра за нею починають вчити студентів.
Силіконову долину будували навколо університетів. Вони притягли бізнес, який відкрив інкубатори із запуску стартапів. Там же відкрили юридичні й венчурні компанії, які готові платити за ідеї. На Заході професори стають мільйонерами не завдяки зарплатам, а через участь у стартапах. Викладач повинен так навчити студента, щоб той допоміг йому заробити гроші.
Це – у перспективі. А як підвищити рівень викладання вже зараз?
– В ідеалі, фірми повинні працювати просто в університетах. Так було в "Силіконовій долині" при Харківському політехнічному інституті. Хочу повторити цей досвід. Якщо це не айтішники, а біологи або філологи, тоді потрібні гранти. Вже немає окремої української науки – є наука інтернаціональна. Якщо отримуєте грант на розробку чогось, то частину роблять американці, щось – німці, решту – поляки й українці. На жаль, поки що ми не вміємо працювати ні з фондами, ні з грантами.
Інтернет сприяє підвищенню якості освіти?
– Епоха інтернету – це звучить красиво. Але на практиці wi-fi покриття у вузах і гуртожитках – це скоріше побажання, ніж реальність. Повна інтернетизація все ще на порядку денному. Як і комп'ютеризація. Щоб усі співробітники користувалися комп'ютерами і у всіх була електронна пошта, треба ввести електронний документообіг. Кажу на вченій раді: "Давайте замінимо паперове море". Запитують, чи є наказ міністра. І мають рацію. Така величезна система не може працювати без процедур. Інакше нею не можна буде керувати.
Міністерство освіти треба?
– Таке Міністерство є скрізь. Наше університетське середовище не готове жити без нього. Звикли: є розпорядження – виконуємо. Немає: що ж будемо робити? Бо треба приймати рішення і брати на себе відповідальність. А якщо експеримент закінчиться погано?
Хочу залучити іноземних професорів-управлінців. Посадити їх біля себе, біля деканів, проректорів – і разом переробляти вуз. Можна піти далі й організувати філіали іноземних вищих навчальних закладів. Знаю про один із таких проектів. Якийсь американський університет готує програму. Вартість навчання – приблизно 6,5 тисячі доларів на рік. Це добре для тих, хто посилає дітей за кордон. Тут вчитися за іноземною програмою буде дешевше.
Бюджетні місця потрібні?
– Країна ще бідна для того, щоб повністю від них відмовитися. Для нас найбільш підходяща – ваучерна кредитна система. Така є в багатьох країнах. Випускник школи отримує ваучер – залежно від заробленої на ЗНО оцінки. Обирає університет, де хоче вчитися. Знає, що після закінчення вишу протягом п'яти років повинен буде повернути ці гроші. Якщо отримав маленький бал і йде в дорогий вуз – різницю доплачуватиме сам.
Моїй доньці – 35 років, і тільки зараз вона закінчила магістратуру в Німеччині. У Штутгарді бачив 25–27 річних хлопців, які навчалися в коледжі. Бо у 17 складно зрозуміти, чого насправді хочеш. А доки не розумієш, відклади ваучер – заплатиш, коли будеш готовий. Захочеш чогось більшого, ніж коледж і бакалаврат – плати, інвестуй у себе. Або знайди фірму, яка вкладе в тебе.
Що змінили б у першу чергу, якби були міністром?
– Багато що впирається в людський фактор. Авторські права мають бути захищені. Тоді бізнес потягнеться до вишів. А ще є бізнес-етика. В американській Силіконовій долині приходить інвестор в інкубатор: "Що у вас є?" Йому пропонують стартапи. "О, мені це подобається. Скільки коштує?" Б'ють по руках. Той, хто винайшов, знає: ні інвестор, ні юридична компанія його не обдурять. І нам потрібно йти до таких стосунків. Також люди мають знати: у разі чого, суд усе вирішить за законом.
Коментарі
1