Війна Росії проти України – не випадковість, а закономірність

ВОНА НЕ У ФОКУСІ УВАГИ ПРЕЗИДЕНТА

За порадою американського психолога Дейла Карнегі, розпочну цей текст із компліменту. Пане президенте, ваші виступи приголомшливі! Вони незабутні! Стільки експресії і безпосередності! Тільки ви здатні в ситуації офіціозу створити атмосферу свята, легкості, невимушеності.

Лише чомусь, коли ви говорите, на думку спадають рядки Павла Тичини:

"Говори, говори, моя мила:

Твоя мова – співучий струмок".

Але годі компліментів. Пере­йдімо до суті.

 

Упродовж жовтня президент порадував нас кількома виступами. 12 жовтня у Великій Британії дав інтерв'ю програмі HardТalk студії ВВС. 14–16 жовтня представив громадськості п'ять запитань для всенародного обговорення. 20 жовтня виголосив послання до Верховної Ради про внут­рішнє та зовнішнє становище України. Тож маємо заяви для предметного обговорення.

Після інтерв'ю журналісту ВВС Стівену Сакуру нескоро Володимир Зеленський спілкуватиметься із британськими ЗМІ. Президент зіткнувся з геть іншою політичною культурою. Жодних усмішок, улесливості. Лише жорстка й предметна розмова. Британці не дають спуску своїм політикам. Так само й закордонним. Бо якщо ви, добродію, представляєте націю, то будьте люб'язні відповідати статусу. Якщо ж ви справляєте жалюгідне враження, то це привід народу задуматися про критерії свого вибору.

Звернімо увагу на перше запитання нашому президенту: "Ви пообіцяли українському народу, що забезпечите фундаментальні зміни. Ви дотрималися цієї обіцянки?" І Зеленський посипався. У його відповіді три згадки про реформи – ухвалення закону про імпічмент, запровадження ринку землі й запуск антикорупційного суду. Цікаво, куди саме його "запустили"?

Президент навіть не спробував структурувати відповідь. А мусив би сказати, що фундаментальні зміни мають бути системними, й назвати суть системи. По-перше, протидія олігархічним впливам на політику. По-друге, ліквідація монополій і рентної економіки. По-третє, забезпечення діяльності вільних ЗМІ, а отже, й поступу демократії. Мав би зробити акцент, що згадані негаразди спричиняють кризу демократичних інститутів, наслідок якої – шерег революцій. Кризу політичної культури, бо масова свідомість піддається постійним маніпуляціям. І економічні проблеми – домогосподарства виснажують непосильні тарифи, а дрібний і середній бізнес винищують монополісти. Окремо мала би бути загадка про російський вплив на політико-економічну ситуацію й інформаційне середовище в Україні. І якби Зеленський справді розумів свою роль на посаді президента, то сказав би, що одне з першочергових завдань – хірургія та хіміотерапія – винищення метастазів кремлівського проникнення. Однак не сказав. Чому? Бо не розуміє цього. У нього несистемна картина світу. Вона складається з емоційно поєднаних деталей. Але сутнісного бачення ситуації немає.

То що ж казав президент? Відповідь на перше запитання – збірна солянка. Чим важлива мова? Вона відображає мислення: всяка всячина на язику, вона ж таки й на поверхні головного мозку.

Друге запитання – російсько-українська війна. Журналіст нагадав про передвиборчу обіцянку "завершити конфлікт на сході" й додав: "У цьому за півтора року ви зазнали невдачі".

З чого мав би почати Зеленський, то це з коректного зауваження: немає ніякого "конфлікту на сході". Такі формулювання, що, на жаль, усталились у політичній мові, – цитати з російської пропаганди. Її мета – приховати інтервенцію та створити враження громадянського конфлікту. І тому один із напрямків протидії російській експансії – корекція політичної мови. Ми, європейці, повинні називати речі своїми іменами. А факти свідчать: частина Донецької та Луганської областей окуповані Росією і там створені колабораціоністські режими. Крим – окупований і анексований усупереч усім нормам міжнародного права, не кажучи про міждержавні угоди.

Але президент про це не сказав. Чому? Бо не відчуває тонкощів політичної мови й не володіє політико-правовою термінологією. Хоча запевняє, що має диплом юриста, а на посаді вже півтора року.

Утім, звернімося до відповіді Зеленського. Оцінімо високий стиль: "Це діалог. Ми повернули всіх за стіл. Президент Франції Еммануель Макрон був готовий, він справді підтримує Україну. Вдячний також пані Меркель. Ми повернули президента Російської Федерації".

Я не люблю смайлів та емоджі. Але, погодьтеся, важко дібрати слова – хочеться приліпити мордочку з виряченими очима.

Потік свідомості продовжився, і британський журналіст почув мантру про перемир'я: "Сьогодні 75 днів тиші, 75 днів не стріляють. У нас є з тимчасово окупованої території постріли…"

Якби ці слова Зеленський говорив українському журналісту, то побачив би усмішку в 32 зуби. А зі Стівеном Сакуром нарвався на різку реакцію: "Пане президенте, це не зовсім так. Миру немає, тиші немає. Спостерігачі ОБСЄ розповіли про 1400 порушень режиму припинення вогню з липня".

На обличчі Володимира Зеленського з'явився винуватий вираз, промайнула гримаса болю – зімкнуті брови, скривлений рот, – а когнітивні процеси пішли в рознос. Стрес. Цитую слова, що відображають хаос мислення: "Це так. Я розумію, що є такі складні й трагічні цифри. Якщо ми порівнюємо з вами 14 тисяч і, наприклад, у такий самий період раніше це було 80 чи 90 тисяч порушень, то ви бачите велику різницю. Ми не реагуємо на поодинокі постріли з окупованої території… Хоча є втрати".

Президент не володіє цифрами про ситуацію на фронті. Вочевидь, не відстежує її щоденно й не аналізує. Війна – не у фокусі його уваги. А ще він зізнався, що "режим тиші" тільки з українського боку – бійцям заборонено стріляти у відповідь.

Слухати нісенітниці ведучий не схотів: "Пане президенте, ви пообіцяли українському народу, що говоритимете правду. Хіба правда не в тому, що з Володимиром Путіним неможливо досягнути миру, за якого ви повернете всі території, яких зараз не контролюєте? Путін чітко дав зрозуміти, що, наприклад, на сході мир може бути, лише якщо ви надасте їм особливий статус, проведете там вибори й дозволите їм проголосувати. І лише після цього зможете повернути українські війська на свій кордон. Ви готові це прийняти?"

Я процитував це розлоге запитання, аби продемонструвати: британський журналіст розуміє суть Мінського процесу – примушування України до федералізації. Але не Зеленський. Він освідчується у відданості Мінським домовленостям і зазначає: "Щодо розбіжностей, які є і в мене, і в нашому суспільстві, щодо того, що підписав пан Порошенко, так, вони є. І всі знають – і пані Меркель, і пан Путін – я йому неодноразово відкрито говорив: закон про особливий статус – це зміни в Конституції згідно з децентралізацією. Воно все має бути, але зміни, які вони хочуть, сьогодні неможливі".

Це важливі слова. У перекладі із Зе-мови вони означають: президент України пообіцяв президенту РФ зміни до Конституції – надання Донбасу особ­ливого статусу, але зізнається, що не може виконати обіцяне. Така реальність, панове.

Після цих одкровень Зеленський знову наражається на пряме запитання: "Суть Мінського процесу полягає в тому, що Володимир Путін каже: ви отримаєте контроль над своїм східним кордоном тільки наприкінці процесу. Тому моє запитання до вас: так чи ні? Ви вірите, що зможете укласти мирну угоду з Володимиром Путіним, яка поверне вам усі території, включно з Кримом?"

Відповідь: "Я вірю в це".

Дехто вірить в інопланетян. Дехто – в рептилоїдів. Дівчата – в білих єдинорогів. Президент України – у можливість домовитися з Путіним.

 

Це зізнання підвело журналіста до наступного запитання: "Війна, вочевидь, є частиною ширшого геополітичного контексту. Росіяни мають чітке уявлення про свою сферу впливу. Це позначається на тому, як вони діють на сході. Це відображає їхню позицію щодо Білорусі, щодо багатьох речей у вашому регіоні. Чи вірите ви, що Україна може і буде домагатися членства в НАТО?"

Володимир Зеленський сказав: "Ми йдемо до НАТО" й у трьох реченнях розкрив цей поступ.

Британський журналіст бачить політику Кремля комплексно, розуміє, що світ зіткнувся із системною агресією. І війна проти України – не випадковість, яку можна залагодити завдяки дипломатичній гнучкості, а закономірність, що випливає з цілей Москви. Це розуміє інтерв'юер, а не його співрозмовник.

Серед іншого Володимира Зеленського запитали про кад­рову політику. Що на посаді заступника керівника Офісу президента робить людина з ім'ям Олег Татаров? О, це професіонал, запевнив президент: не треба до всіх, хто працював в уряді за часів Януковича, ставитися з недовірою.

А тепер наведемо різкість на персону Татарова. 2011–2014 роки – заступник начальника Головного слідчого управління МВС України. В ці роки й дні Революції гідності міністром внутрішніх справ був Віталій Захарченко, пі­дозрюваний у злочинах проти Майдану, нині – громадянин РФ. Кримінальні провадження проти Тетяни Чорновол, Автомайдану й інших учасників революції вів саме Татаров.

2014 року перекваліфікувався на адвоката. Показовий список його клієнтів – Андрій Портнов, Вадим Новінський, дружина загиблого братка, який напав на Сергія Стерненка. Те, що Стерненко не дав убити себе, адвокат розцінив як злочин. Тепер Татаров – заступник керівника Офісу президента. А керівник – Андрій Єрмак, підозрювати якого в державній зраді є багато підстав.

В інтерв'ю ВВС було ще багато цікавих пасажів. Та суть зрозуміла: Володимир Зеленський неадекватно сприймає політичну реальність. Оточив себе сумнівними особами, пов'язаними з режимом Януковича та проросійським лобі.

А в середині жовтня Зеленський був в ударі. Він "запиляв відосики", повідомивши, що в нього є п'ять запитань, які він виносить чи то на обговорення, чи то на референдум. "Усім привіт!" – звернувся до співвітчизників президент України. "25 жовтня, – продовжив він, – на виборчій дільниці ти зможеш дати відповідь на п'ять важливих питань".

Щодо цих відеозвернень мій колега сказав: "Я не хочу, щоб до моєї матері, літньої жінки, яка все життя важко працювала, на схилі віку зверталися на "ти". Сказано просто, з образою й емоційно. У цих словах є правда.

Отже, п'ять запитань:

1. Чи карати довічним ув'язненням за корупцію в особливо великих розмірах?

А президент певен, що хоче ствердної відповіді? Скажімо, у США є кримінальні провадження проти Ігоря Коломойського й Геннадія Боголюбова. Їм інкримінують корупцію та рекет. В ЄС лунають голоси, що Україні недоцільно надавати допомогу, бо поза увагою слідчих органів залишається справа про виведення грошей із Приват­банку. Президент зможе відповісти на запитання судді: чому він не зателефонував Баканову й не поцікавився, чи розслідує СБУ інформацію про ймовірні злочини Коломойського?

2. Чи потрібна на Донбасі вільна економічна зона?

Пане президенте, вибачте, але це маячня. Якщо визнаєте, що на окупованих територіях неможливо провести вибори, то як там може функціонувати вільна економічна зона? І проблема не в маразматичній постановці запитання, а в тому, що його ставить президент України.

3. Чи варто скоротити Верховну Раду до 300 народних депутатів?

Гаразд. А тепер моє запитання: скільки коштує виборча кампанія кандидата в народні депутати? Якщо кількість округів скоротити на третину, з 450 до 300, то принаймні на третину зросте і вартість агітації. Вже нині балотуватися можуть тільки дуже заможні люди або згодні лобіювати інтереси олігархів. І це одна з проблем. Скорочення кількості депутатів її не виправить, а лише поглибить.

Може, не варто Зеленському доношувати лахи Медведчука, який ще 2000 року зробив спробу перетворити парламент на закритий клуб? Може, краще розібратись із суттю проблеми...

Вибачте, панове, не можу дописати попереднє речення: я регочу, заливаюся сміхом, бо сама ідея перманентних опитувань і референдумів – це ідея Віктора Медведчука і його "Українського вибору". А повернув її до життя Руслан Стефанчук – вірний соратник президента.

4. Чи підтримуєш ти легалізацію в Україні медичного канабісу для зменшення болю важких хворих?

Звісно, підтримую, бо, лише обкурившись можна без болю згадувати, що Володимир Зеленський – президент України.

5. Чи потрібно Україні, в якої анексували частину території, підняти питання: або всі виконують Будапештський меморандум, або ніхто.

Для початку спічрайтерам варто зазирнути в словник. Питання не піднімають, а порушують. По-друге, єдиний наслідок ствердної відповіді – набуття Україною ядерного статусу. Уявити це за президента Зеленського – неможливо. Тож результати опитування в разі ствердної відповіді будуть розцінені як дешевий шантаж з усіма наслідками.

Одне слово, п'ять запитань Зеленського – щонайменше сумнівний піар-хід, який не має нічого спільного з Конституцією та законами. А то й свідома провокація, що призведе до політичної ізоляції України.

20 жовтня президент виступив із посланням до Верховної Ради.

Ідея перша: на виголошення наступного послання мають бути запрошені прості громадяни. Запитання: навіщо? Послання має зорієнтувати парламентаріїв у їхній законодавчій роботі. Яка функція посланців регіонів? Аплодувати? Пускати кульки? Брати автографи? Хотілося б дізнатися. На жаль, відповіді президент не дав. Наступне запитання: за якими критеріями чи процедурою добирати представників регіонів? Є два варіанти – запровадити спеціальні правила або продавати квитки. Якщо Зеленський схиляється до врегульованої законом процедури, то ця система вже є і називається "вибори народних депутатів". Президент тримав слово перед представниками народу, але не розумів цього.

Ідея друга: нове гасло України – "Країна, яка готова до всього". Хотілося б знати, "до всього" – це до чого? Бо я не готовий "до всього". Може, хай Зеленський поділиться, який тренінг пройти? Але попереджую: на курси в Трускавець не поїду. На що перетворюються люди, які звідти повертаються, ми бачимо.

Ідея третя: діти з ОРДЛО і Криму мають навчатися в університетах безкоштовно. Запитання: а вони можуть скласти ЗНО? Може, варто починати з безкоштовних підготовчих курсів для випуск­ників шкіл на окупованих територіях та іноземців?

Ідея четверта: "Кримська платформа" поверне до міжнародного порядку денного питання про статус півострова. Чудова думка! Але, які базові принципи "Кримської платформи"? Конституція України? Норми міжнародного права? Якісь інші? Наприклад, дружба з РФ в обмін на воду в Крим?

Ідея п'ята: більше опитувань, більше референдумів. От, промовляв президент, безпосередню демократію критикують, бо немає вільних ЗМІ. У цій залі, зауважив він, народні депутати, один із яких володіє трьома телевізійними каналами, а другий – двома. Це про Віктора Медведчука й Петра Порошенка. Але натяки, погодьтеся, не знімають проблеми – як забезпечити доступ до неупередженої інформації, якщо немає незалежних ЗМІ?

Вочевидь, президент не вважає це проблемою. Тотальна маніпуляція свідомістю його не лякає. А мене – лякає. Бо я не готовий, зокрема до того, що мій народ вводитимуть в оману й підштовхуватимуть до необдуманих волевиявлень.

Кінець. Сумний смайл.

×