Ексклюзиви
Середа, 05 серпня 2020 12:03

"Важливі не помилки, а висновки з них"

До кожної картини шукаю підхід. Не маю права на помилку, бо працюю з шедеврами. Завдання – повернути їх до життя, передати наступним поколінням.

Якби не стала реставраторкою, була б художницею або дизайнеркою. Та моя робота неймовірно цікава. Я й історик, і детектив, і хімік, і художник, і психолог. На кожному кроці – відкриття.

Люди народжуються, щоб пізнати світ і реалізуватися в ньому. Зокрема у професії. Якщо хтось цього не робить, значить грішить і не є щасливим.

На літні канікули колективом художньої школи поїхали в Карпати на етюди. Коли поверталися, керівник залишив мене й товариша у Львові – вступати до училища. До іспитів не готувалася. В сумці мала одну сукню. Конкурс – шість осіб на одне місце. Вступила. Товаришу забракло одного бала.

Раніше ніхто не припускав, що художник може заробляти на життя. Тато думав, що я буду швачкою.

  Лілія ВОЛКОВА,  71 рік, реставраторка. Народилася 25 червня 1949 року в Луцьку. Батько – різнороб, мати – домогосподарка. Закінчила Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, курс з оформлення інтер’єру. Від 1970 року працює художницею-реставраторкою станкового олійного живопису у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Відреставрувала кілька сотень робіт – портретів, пейзажів, баталій. Заслужена працівниця культури України. Чоловік – 70-річний Вадим Волков, завідувач реставраційної майстерні графіки в Національному музеї імені Андрея Шептицького. Дітей не має. Любить східну поезію, твори Ліни Костенко та Оксани Забужко. Хобі – кулінарія, психологія та подорожі. Подобається відпочинок, у якому поєднуються гори та море. Слухає рок, джаз, класику
Лілія ВОЛКОВА, 71 рік, реставраторка. Народилася 25 червня 1949 року в Луцьку. Батько – різнороб, мати – домогосподарка. Закінчила Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, курс з оформлення інтер’єру. Від 1970 року працює художницею-реставраторкою станкового олійного живопису у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Відреставрувала кілька сотень робіт – портретів, пейзажів, баталій. Заслужена працівниця культури України. Чоловік – 70-річний Вадим Волков, завідувач реставраційної майстерні графіки в Національному музеї імені Андрея Шептицького. Дітей не має. Любить східну поезію, твори Ліни Костенко та Оксани Забужко. Хобі – кулінарія, психологія та подорожі. Подобається відпочинок, у якому поєднуються гори та море. Слухає рок, джаз, класику

Час вимірюється не тривалістю, а справами. Коли дивлюся на цифри в паспорті, не відчуваю їх. Мені десь між сороківкою і п'ятдесяткою. А враження про минуле такі яскраві та соковиті, ніби це вчора сталося.

Кохання не щезає, душа не старіє. Тіло? Це тимчасова оболонка.

Із Богом можна говорити будь-де й будь- коли. Молитвою, розмовою, думками. Перебуваючи у спокої, отримаєш відповіді на запитання. Я не чую голосів, це приходить у власних думках.

Для батьків ми завжди залишаємося дітьми. Буває, їду в Луцьк і мама починає мене виховувати. Пручаюся.

Мамі 91 рік. Тата не стало 32 роки тому. Він залишився сиротою в 14. Опікувався трьома братами й трьома сестрами. Вивчив їх, одружив. Усе життя тяжко працював. Коли помер, мама сказала: "Ти тепер головна в сім'ї".

Біля нашого будинку був великий сад, який переходив у луг аж до річки Сапалаївки. Навесні вона виходила з берегів і затоп­лювала луг. Я ходила там босоніж. Перші роки після переїзду до Львова, коли провідувала батьків, не могла на той сад дивитися. В очах стояли сльози.

Природа – моє місце сили. Спів птахів, чисте повітря, схід чи захід Сонця. Довкола тиша. Якщо довго не буваю на природі – ­стомлююсь. Піду в парк, сяду, напишу вірш, подивлюся на пташечку чи дерево – й оживаю.

Я – Рак і Бик за гороскопами. Рак – вразливий, романтичний, чутливий. Бик потребує сили, руху, багато місця. Такий контраст натури. Це про мене. Та гороскопам не вірю. Наша доля закладена десь глибше. Батьки ж передають не лише фізіологічні риси, а й духовність.

Позаочі говорять усі. І я також. Але лише те, що можу і в очі сказати.

З чоловіком ніколи не мали чіткого поділу обов'язків. Ми в одній професії, заробляємо однаково, то й не обирали лідера.

Однакова робота зміцнює стосунки. Завжди є про що поговорити. У нашій парі він більш недооцінений. Хоч і талановитіший.

Хотіла б побачити, як житимуть люди через 200–300 років. Думаю, в музеях усі оригінали лежатимуть у запасниках, у найкомфортніших умовах. А людям показуватимуть суперкопії.

У стосунках головне – розуміння. Потрібне бажання зрозуміти того, хто поряд, не заважати йому, не диктувати, не узурпувати його. Цінувати партнера в тому, що він чи вона така ж людина, як і ти. У кожного є право на помилки, на бажання і вчинки.

Людину покохаєш тоді, коли полюбиш усі її недоліки. Не можна нікого переробляти під себе.

Чую, під час карантину багато пар погризлися, порозходилися. А ми з Вадимом спокійно провели цей час у квартирі. Посортували фото, передивилися відео з подорожей, зробили усе, до чого руки не доходили. В якийсь момент чоловік засумував за роботою. Сказала: "Уяви, що ми на пенсії. У нас же повно роботи!"

Дітей у нас немає. Не склалося. Вадим жодного разу на це не нарікав. Вдячна йому.

Терпіти не можу, коли матюкаються. Розумію, що бувають ситуації, коли інших слів не дібрати. Але для чого використовувати лайку замість вставних слів?

У дев'яностих трепетно переймалася долею держави. Боліло серце, стрибав тиск. Зрозуміла, що краще абстрагуватися. Хоч це не може не тривожити.

Тішуся, що довкола мене купа молоді. Сміюся з ними, хіхікаю. Не лізу їм у душу, не виховую. Розумію їхню інакшість.

Ми були зашорені. Жили гаслами, виконували вказівки й команди. Теперішня молодь – вільна. Для них немає жорстких правил і авторитетів. Ця внутрішня свобода мені до душі. Нове покоління не вдасться поневолити, зробити слугами якоїсь ідеології.

Трапляється, мене нахвалюють. Відповідаю, що знаю свої мінуси і прагну вдосконалення.

Ми часто такі зайняті, що проходимо повз справжню красу. От тобі схід Сонця – милуйся. Дрібнички довкола мене надихають та відновлюють.

Кожен вік має переваги. Не треба боятися змін зовнішності. Зморшки – наші пережиті роки, досвід. Такими нас створили. Треба мати силу прийняти це.

Кризи в мене стаються рідко. Вони глибокі, але короткотривалі. Замислююся, розкладаю все по поличках – і так вибираюся назовні.

Кажуть, літати чи плазувати – кінець однаковий. Для мене є різниця, літати чи плазувати.

Важливі не помилки, а висновки з них. Це підіймає нас на якісно інший рівень. Випробування даються, щоб ми зростали.

У всьому шукаю першопричину. Якщо знаходжу – прощаю. Можу не прийняти, але вчинок зрозумію.

Зараз ви читаєте новину «"Важливі не помилки, а висновки з них"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода