"Варто витрачатися на добрі вчинки, тоді житимеш довго"

Ніколи не подумав би, що вулиця за 2 кілометри від мого будинку в Ірпені, якою я катався на велосипеді, стане вулицею смерті.

Музикант живе, доки звучить його музика. Варто витрачатися на добрі вчинки, тоді житимеш довго.

Гумор потрібен завжди, навіть у часи війни. Без сміху нецікаво плакати.

Простежив своїх предків до XVI століття. Вони – землероби, жили на території Німеччини, а 150 років тому прийшли в Галичину.

 

Моя родина – "українська мрія" Івана Франка: дідусі з Наддніпрянщини, бабусі – з Галичини. Коли питають, чи я галичанин, відповідаю: українець.

Найперший спогад – було світло. Без подій і контексту, просто світло. Свої 3–4 роки пам'ятаю добре – їздив із батьками на тернопільський став, каталися на катері. Пам'ятаю ялинку й подарунки під нею, як їздили в село на картоплю.

Думав стати істориком, але не знав, як із цим реалізуватися. Викладати в університеті чи школі – не моє. Тому обрав правознавство.

Музикою захопився, коли зрозумів, що юриспруденція в наших реаліях нудна. На щастя, тепер усе змінюється.

Мені цікавий менеджмент, зокрема державний, бо його планують на роки. А робота на державу – це та праця, на яку не шкода витратити життя.

Розумів, що вторгнення буде, ще навесні торік. Думав навіть продавати квартиру в Ірпені. Але точно не передбачав, що окупують північ України й зайдуть із боку Чорнобиля. Це здавалося максимально дурним рішенням.

Повномасштабна війна на території України – ледь не кожні 100 років. Від Хмельниччини й до сьогодні. Щоразу ціна питання – наша територія. Бо війна – це завжди про землю.

Росія не вигадує нових інструментів. Чистки серед української інтелігенції у 1930-х тимчасово допомогли стримати опір? Допомогли. Голодомор спрацював 1933-го? То чому б не влаштувати це все ще раз.

Так, війна – це дорого. Але земля – ще дорожче.

Імперія добре готувалася. Позбавили нас статусу воїнів, натомість нав'язали радянізований образ хліборобів-­салоїдів. Останніх легше завоювати, ніж нащадків козаччини. Найстрашніше, що багато хто з українців у це повірив.

Не варто очікувати бунту росіян вже тепер. Але як почнеться, то буде така м'ясорубка, що нам і не снилося. Вони ж – поціновувачі того жанру.

Стати вільним просто так не можна. Сполучені Штати Америки, Франція, Велика Британія будували свою націю і державність кров'ю. Ізраїль продовжує будувати й досі. А ми тільки почали.

Світова геополітика змінюється. Добре, що ці зміни почалися з нас.

Україна – найдемократичніша держава в Європі. Авжеж, у такої демократії є свої мінуси.

У додатку для вивчення англійської мови познайомився з пастором, 82-річним Джоном Ґардінером. Він служив у королівському флоті, потім став пастором конформістської церкви. Щотижня разом читаємо по шматку Біблії й обговорюємо прочитане. Наші тлумачення письма кардинально різні, але це не робить нас опонентами, навпаки – примножує наші знання. Чоловік і його громада постійно моляться за Україну і за її перемогу.

"Не убий" – риторична заповідь у наш час. Джон розповів про концепцію just war – "праведна війна". "Ви боретеся за своє життя та існування", – пояснив мені. Отже, вбивство як захист у контексті цієї війни виправдане. Тому нас підтримує увесь християнський світ.

Раніше носив довге волосся. "А где твой подрясник?" – запитав мене монах Почаївської лаври. Виявляється, вони вважають, що довге волосся – лише для священнослужителів. З того часу в мене особливе ставлення до Почаєва.

Релігії потрібно вивчати, бо вони пояснюють мислення людей. Ці знання дають можливість краще розуміти держави-партнери.

Купив квартиру. Постало питання: в будинку треба зареєструвати ОСББ. Ціна – 2 тисячі гривень. Подивився – а процедура проста. "То давайте я зроблю!" – запропонував сусідам. Так і перші гроші за професією заробив, і ОСББ створив, і головою став.

Будинок – це маленька держава. Сусідів, як і народ, ми не обираємо – от і потрібно працювати з тими, хто є. Перші кілька років було складно й цікаво. Потім робота стала на конвеєр – і я не запарювався.

У ніч на 25 лютого єдиний був у підвалі свого будинку в Ірпені. Мабуть, найгірша ніч у житті. Бо розумів, що ракета може прилетіти будь-якої миті. Та не певен, що боявся померти. Вмирати не страшно, страшно нічого не зробити до смерті. А от справді боюся лише висоти.

23 березня троє російських окупантів обстріляли наш будинок із гранатомета. Знищили дах, п'ятий поверх, усі комунікації, декотрі перекриття. Щоб відновити все, треба майже 1,3 мільйона гривень. Час маємо лише до 1 жовтня. Інакше зими будинок не переживе.

Хочу сім'ю, хочу дітей. Такі речі не завжди вдається планувати. Діти – це найкраща інвестиція і найбільший патріотизм.

Після перемоги поїду в Єрусалим, перезавантажитися. Тоді піду в похід Кримськими горами. А потім – у Мирноград на Донеччині. Шукатиму там могилу діда по татові.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×