В селі Недобоївці Хотинського району Чернівецької області існує давня традиція - огороджувати двір кам'яним парканом. У ній криється легенда, за правдивість якої я не відповідаю. Вважається, що недобоївські кам'яні паркани є своєрідним звичаєвим змаганням чоловіків. Там начебто кажуть: що вищий паркан, то гарніша дружина. Тобто, кожен тамтешній чоловік вважав колись, можливо, і нині, за життєво необхідне підкреслити красу своєї половини якнайвищою огорожею. Скільки йому вистачало грошей, сил і любові.
Утім, у цій етнографічній історії приховані підводні течії, які не дозволяють її забути, просто списавши до музейно-краєзнавчого арсеналу. Наважуся навіть стверджувати, що саме ця буковинська традиція може правити за універсальну енциклопедію українського національного характеру або народної душі.
По-перше, що значить кам'яний паркан у плані практичному? Це своєрідний китайський мур для кожного українця. І мур цей бажано будувати без жодної шпаринки й просвітку, аби ні вітерець, ні ідея чужа, ані курка крізь них не влетіли. У фортифікаційній системі української душі паркан гармонійно доповнює "хату з краю", де відбувається все найцікавіше. До того ж його висота й щільність безпосередньо залежать від соціального й фінансового становища хазяїна. Після смерті господаря автоматично переноситься на цвинтар у вигляді шпилястої огорожі. Там українцеві теж кортить чітко позначити межі володінь.
Однак, зазвичай, за парканом нема чого ховати. Нічого оригінального за ним немає - все або кондове, або китайське. Вся суть утаємниченості українця полягає в діалектичному страху - бути пограбованим і зміненим. Чи не тому хвіртка - завжди вузенька, а браму рідко відрізниш від огорожі?
Нещодавно спостерігав кумедну картину. Ішов літній чоловік вулицею дачного кооперативу й раптом, як юнак, почав підстрибувати на місці, смішно вивертаючи голову. Українець - природний вуайєрист, тому радий поспостерігати за чужим обійстям у цілковитій самотності. Щоб хоч у півока побачити, що ж там у сусіда за парканом. І вкотре переконатися, що так само, як у нього. Але висновок неодмінно зробить протилежний. Там, у чужому світі, золотої середини немає - все або гірше, або краще, ніж у тебе. Саме між цими полюсами - спостерігати, але не дозволяти бути спостереженим - і виростає наш індивідуалістський характер. Уся ж гостинність і хлібосольність чітко локалізована брамою й обмежена годинами буйних застіль.
По-друге, що значить не дотриматись традиції й дозволити собі, наприклад, паркан низенький або не кам'яний, а дерев'яний? Це наступити самому собі чи не найболючіше місце - "що люди подумають?". І дарма, що грошей у тебе мало. Весілля має бути на три села, а проводи в армію - з "шалашем" і на 300 персон.
Знайомого провели в армію за рахунок проданих батьком "жигулів", а через місяць комісували за станом здоров'я. Батьки рвали на собі волосся
Я мав знайомого, якого провели в армію за рахунок проданих батьком "жигулів". А через місяць комісували за станом здоров'я. Батьки, замість радіти поверненню сина, рвали на собі волосся. Проявивши дозовану й освячену людьми щедрість, вперлися чолом у ще одну больову точку - жадібність. Адже те, що робиться для людей, ніколи - для себе. Українець по-справжньому страждає від сили традиції, оскільки вона часто вступає в конфлікт з його єством. Але цю драматичну невідповідність індивідуального й колективного він переживає стоїчно, як білорус.
Тому українець залюбки мешкав би на хуторі. Хоча з об'єктивних причин, серед яких інфраструктура й система комунікацій, приречений жити серед таких, як сам. Відтак українська громада більше схожа на об'єднання хуторів, ніж на населений пункт. І коли ми останнім часом говоримо про нашу хронічну нездатність до державотворення, то насправді маємо на увазі ось що. Українець здебільшого поділяє людей на дві категорії - "вороги" або "куми". Друзів не має, адже тільки або зайда, або родич може потрапити по цей бік його кам'яної огорожі. Нам важко навчитися сприймати людей як партнерів або сусідів. Навіть зруйнувавши паркан навколо власного обійстя, не позбудемося його в наших головах.
Українська параноя парканового типу породила хворобливу форму автономізму. Це іноді трагічно відбивається, наприклад, на екології наших вулиць, лісів та озер. Усе, що знаходиться поза межами його посілості, наш земляк сприймає як середовище вороже та йому не належне. Дачник, слідом за Вольтером, копирсається на своїх шести сотках, культивуючи екзотичні рослини й з маніакальною пристрастю підстригає свій газон. Але під покровом ночі йде до лісу й висипає туди непотріб. Потім скаржиться на те, що міфічні вони забруднили ліс і свято вірить у те, що серед купи пластику та скла його сміття немає. Щоночі сусід по дачі відрами виносить до лісу відходи, а його дружина першою на зборах кооперативу порушує проблему забруднення. Воістину, ліва рука не відає, що робить права. В українця ж дуже часто не узгоджується діяльність лівої та правої півкулі мозку.
Показуючи, українець завжди приховує. Демонструючи щедрість, часто намагається приховати злиденність і жадібність. Куплений у кредит джип іноді може означати, що його власнику просто нема де жити
По-третє, як взагалі пов'язаний культ кам'яної огорожі із жіночою красою та її суспільним сприйняттям? Це значить, що українець - чемпіон світу з видавання бажаного за дійсне. Будуючи височенний мур як пам'ятник красі власної дружини, він не лише пов'язує господарчі моменти із чистою суб'єктивністю. Бо чим є переживання краси, коли не суто особистою справою? Українець ще й нав'язує свою думку оточенню. І ось парадокс: що вищий у господаря паркан, то менше шансів маємо побачити на власні очі господареву жінку взагалі та її красу зокрема.
Тобто, показуючи, українець завжди приховує. Демонструючи щедрість, часто намагається приховати злиденність і жадібність. Куплений у кредит джип іноді може означати, що його власнику просто нема де жити. А постійні поїздки на турецькі курорти свідчать радше про те, що лише заради них люди працюють, вбиваючи свої нерви й здоров'я. Українець не здатен розслабитись і отримувати задоволення, тому відпочиває так само затято і самовіддано, як і працює.
Він демонструє свою любов до жінки й водночас приховує від решти світу її красу. Хоча та є невід'ємною частиною його господарства, предметом гордощів, які слід би було виставити напоказ. Але - і приховати від людського ока. Штука в тому, що жінка, беручи пасивну участь у цьому ярмарку марнославства, своєму становищу здебільшого рада.
2 
1
Коментарі