Характер – це головне. Це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, витримає будь-яке навантаження. Кожен великий іспит життьовий показує, чого вартий підмурок. Він може зруйнуватися – коли слабкий, може підруйнуватися, а може не тільки витримати все, а ще й зміцніти.

За безсмертя треба платити. А чим?

Є такі межі, які людина переступати не може. Не хочу, аби мене пекли-палили чужі сльози – так, як вони палять, певне, не одного і в Києві, і будь-де. А мені не соромно подивитися в очі жодній людині. І ніколи не буде соромно.

Погані фільми дивитися – шкідливо, як і погані читати книги.

Більше святкую свої поразки, ніж перемоги: так гігієнічніше для духа – набувається оптимізм.

Якщо запитати про щось у начальства чи – боронь Боже! – попросити, вони зроблять так, щоб вийшло ще на гірше.

Вини своєї не чую, і засуджувати мене не було за що.

Люди ведуть паразитарне існування – на науці, що є тільки quasi. Вони набралися фраз, як бліх, вигадують проблеми, категорії, тенденції, цитують чуже, обсмоктують чуже, а чи чують себе кастратами духовними? Що їм відміряно? Що – ­покладено їм? Ніц. Смерть спостигла їх іще до народження.

Справжні люди не вмирають, а потороч – і живе, як гниє.

 

Є така приказка: дурний думкою багатіє. Вкрай гидка приказка. Такі дурні, що багатіють думкою, – літають перші в космос, пускаються з Магелланом довкола світу, йдуть на багаття з Джордано Бруно.

Вчорашні мої злидні стали радістю, вчорашнє казна-що – гріє сьогодні душу, а вчорашня певність – необачною, як рачкування по гірських шпилях.

Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови – то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в звалашеному київському творчому шарварку.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко – жи´ли мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка. Пам'ятаю, як 1946–1947 року пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. Пам'ятаю, як 1951 року я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об'їжд­чик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.

Перша книжка, яку прочитав, це "Кленові листки" Василя Стефаника. Взяв у бібліотеці – першу в житті книжку.

Листи пишу без чернеток, як і жив – без чернеток. А тому й тяжко згадувати окремі прикрі западини, в які попадала нога.

Ми, бувши неакторами, не обираємо ситуацій. Ситуації обирають нас, і нам од того ні відхреститися, ні відмолитися, слава Богу.

Поезія – це подих небуття.

Не обов'язково – бути героєм. Але обов'язково – бути доброю людиною, такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі.

Не дай очам перетворитися на вузенькі щілинки бійниць, через які на світ фугує ненависть. Як тільки собі це дозволиш, світ відповість тобі тим же.

Я лагідний – але тільки з добрими людьми.

Шукаю позитивних емоцій: перетер у пучці вижовклу парасольку кропу – підніс до уст – і згадав дитинство: літо, спека, пряжить сонце, напахчене гіркою тугою – полину? кропу? чебрецю? Удруге кульбаба зацвіла – на здеревілому пні, не боїться морозу, відважно-довірливо стоїть проти зимних ночей, а на вересневе сонце задивляється з усіх очей – і вже бджоли на ній; одна, друга, третя – тихо-мирно беруть узяток.

Всі кияни якісь застрашені. Коли про що довідуюся, то з листів некиян.

Валю (дружина. – Країна), пишаймося, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно. Він просто забрав у нас будні, а залишив – свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей. А буднів у нас – нема, слава Богу.

Весь мій рай – Ти, Валю. Вся моя туга – Ти, моя радість, моя мрія – Ти. Коло Тебе я найкращий – яким буваю.

Мені легше – взимі, без коротких літніх ілюзій – тепла і зелені.

Негарні люди не можуть творити красу.

Воля – найвище в світі, чого потребує людина.

Мені хороше від того, що нічого злого за свій вік не робив. Допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це – життя, Доля.

Мені здається, що Україна – вся жіноча, жіночна. Що українські чоловіки не на рівні геніального жіноцтва свого. Українські пісні – все жіночі голоси. А чоловічі – чого вони варті – в гамі почуттів, настроїв, почувань? Справді, це муза Безчоловіча, безлицарна; туга її – жіноча. Сила її – жіноча. Мужність її – жіноча так само.

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.

Наша історія – це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції.

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже.

Народ ще тільки осмислює конституційні простори своєї свободи, а уряд уже стріляє.

Чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95 відсотків чиновник і на 5 відсотків – патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі. Його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов'язує.

Чесність виростає тільки на ґрунті свободи.

Цей корабель виготовили з людських тіл. Геть усе: палуба, трюм, щогли. I навіть машинне відділення. Морока була з обшивкою – особливо погано держали воду місця, де попадалися людські голови. Коли утворювалася потужна водотеча, діру затикали кимось з екіпажу, в той час як решта шукала щасливої пристані у відкритому морі.

Мені подобаються люди, що, як кажуть, "пруть буром", тобто мають свій норов. Ці люди – нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань. Щасливі – здебільшого безхребетні, ті, що, як покірне телятко, дві матки ссуть. У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя.

Освіта – це вид гігієни. Письмо з помилками – то як невмиті руки чи зуби.

Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто така людина не має самої себе.

Не журіться мною, бо чуюся так, що камені, які в мене жбурляли, полетіли до тих лихих рук, що їх випускали. Чую себе не переможеним, а переможцем, хоч і специфічним. Отож, просити помилувань не збираюся.

Шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціо­налізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов'язково – німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної.

Іноді видає, що діячі нашої культури співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири. Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?!

Психологічно розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться на­довго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

Голови гнути не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину.

Час іде, отже, справедливість – ближчає.

джерела: листи до Віри Вовк, Андрія Малишка, до рідних, "Таборові записки"; Василь Стус. Твори в шести томах – Львів: Просвіта, 1994–1999 роки

×