"У Росії ніколи не було, немає і не буде іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня нашої нації"

Своє життя можу описати в трьох словах – рух до України.

1991 року Україна готова була до незалежності лише на чверть. Так і вийшло. Незалежність нам вдалося проголосити з міжнародною підтримкою – завдяки тому, що повалилася Берлінська стіна, завдяки демократичним рухам у Польщі, країнах Балтії. Ми вдало використали ту ситуацію.

Зараз, незважаючи на кровопролиття, кується нація. Вона або відбудеться, або знищиться і стане добривом для сусідніх держав. Від Майдану до Майдану – від початку незалежності до помаранчевої революції, потім до Революції гідності – йде розвиток духовності суспільства.

У Росії ніколи не було, немає і не буде іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня нашої нації. Від найрафінованішого філософа до найзатятішого пияки.

Коли Росія відтяла Крим, відчув усе ідіотство нашої влади. Я служив три роки в армії. Знаю, що коли хтось іде, то "Стой, кто идет?! Стой, стрелять буду!", постріл угору, а потім стріляю в груди. Якби в Криму загинули 100 чи навіть 1000 наших людей, то не було б цього жахіття на Донбасі. Це була величезна помилка керівництва нашої держави тоді.

 

"Русский мир" буде приходити завжди. Він може бути царським, комуністичним, путінським. Нам треба навчитися жити поруч із цією страшною країною. Так, як євреї навчилися жити поруч із Палестиною. Іншого виходу нема.

Зараз зіткнулися лобами американсько-європейська і російська цивілізації. Молода українська кров – від Небесної сотні до кіборгів – для них як масло для якогось механізму. Наша надія на санкції перекреслюється народною мудрістю: "Доки товстий схудне, худий здохне". Ніхто не допоможе – ні Трамп, ні Меркель. Самі повинні в усьому розібратися.

У всьому, що відбувається в Україні, винні п'ять президентів, двадцять прем'єрів, тисячі депутатів, серед них і я, грішний. Вину є на кого сперти. Справа в тому, як дати раду всьому цьому.

Я був затятим піонером і комсомольцем. Так виховували все наше покоління. Ми плакали, коли Сталін помер.

Якби зустрівся з Богом – вибачився б, що я такий.

Коли говорять, що я живий класик літератури, кажу, що я "клацик" – клацаю на машинці.

Вірші не потрібні нікому, саме тому вони – найголовніше.

Перший вірш написав у п'ятому класі. Після четвертого запросив мене до себе погостювати старший батьків брат. Поряд із ним жив головний агроном радгоспу. У нього була донька – моя однолітка. Звали її Льоля Падалко. Її батько приносив додому ранні яблука, і вона мене ними пригощала. І Льоля, і яблука мені дуже подобалися. Першого вересня, вже у п'ятому класі, згадав Льолю, засумував і написав чотири рядочки: "Милу Льолю Падалко // Я люблю, як яблуко! // Подивлюсь, подумаю // І негайно схрумаю".

Шевченко – найбільший сучасний поет, його вірші – Біблія.

Біда мого виховання в тому, що спершу сприймав російську культуру. Вже потім став читати "Будденброки" Томаса Манна. Ходив Парижем, дивився на пам'ятник Монтеню (французький філософ ХVI століття. – Країна) і думав: "Чого я так пізно до тебе прийшов?"

Я дуже мало досяг. Жалкую, що стільки сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби більше працював у літературі, то вона дала б мені більше радості. У мене чимало недописаних кіноповістей і прози. Хіба що вірші видавав, бо їх можна писати на коліні. А проза вимагає свинцю в одному місці.

Виступав у морському училищі в Одесі. Якісь песимістичні нотки прозвучали в моїй промові. Після закінчення до мене підійшла жінка і каже: "Я мати загиблого кіборга. Ніколи не смійте бути песимістом. Ніколи". Я розридався на її очах.

Усі добрі справи, які людина залишає на Землі, продовжують жити і після її смерті.

Вірю у кохання з першого погляду. З дружиною познайомився у Львові. Вона йшла в оточенні хлопців. Дивлюся, таке мале дівча з небесними очима і стільки хлопців навколо. Познайомився. Питаю, чи не з Прибалтики? Ні, каже, львів'янка. А в мене творчий вечір тоді мав бути, от я і запросив її. Вона прийшла – і я весь вечір дивився тільки на неї.

Дім асоціюється з дружиною. Вона вміє тонко й делікатно загладжувати всі суперечки в сім'ї.

Обожнюю квіти. Це передалося від мами. Коли вона переїхала до мене в Конча-Озерну, то засадила двір настурціями, півоніями – вся округа приходила дивитися.

Моя перша любов – перша вчителька Фросина Федотівна. Була гарна, мала трьох дітей. Чоловік її загинув на війні. Якось замовила на червоному полотнищі написати гасло: "Вчитись, вчитись і вчитись". Я довго виводив цей напис і мріяв, що, коли виросту, ми поженимося, будемо виховувати її трьох дітей. Вона питає: "Що це ти, Іване, так довго вовтузишся з тими буквами?" А мені хотілося довше побути біля неї.

Щастя – це як лінія обрію, яка біжить: ти її доганяєш, а його немає ніколи.

Часто були розчарування у друзях. Але тоді я казав собі: тримайся, сучий сину! Якщо не простиш, то ні з ким і поговорити буде.

Маю вибухову натуру й дуже вразливу душу – все крізь себе пропускаю. Якби не жартував, мене б уже не було. Це генетичне. Коли мій дядько помирав, то просив поховати його у футболці, з 1930-х міллю поїденій, а біля вуха покласти надутий футбольний м'яч. Уже губи сині були, а він ще сміявся.

Був заступником секретаря комсомольської організації. Вів ідеологічне навчання в університеті. Кожної п'ятниці на політінформації розповідав про те, що відбувається у світі. Раз сказав, що "прокляті сталіністи душили танками наших людей у Караганді". На другий день виходжу з бібліотеки університету – мене двоє попід руки і в машину. Повезли у КДБ. Лякали тюрмою і Сибіром.

Колись думав, що екологія об'єднає українців. Річки висихають, ліси вирубуються. А людей найбільше об'єднує долар. Усі подуріли, намагаються збагатитися – хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься – Український олігархат. Із десяток мільярдерів нагорі, на чолі з нашим президентом. Унизу – злидні. І дуже мало середнього класу.

Майдан як духовна субстанція був і буде. Це те, що повинно лякати владу і не давати їй можливості розперезатися.

Я – Герой України, але ніколи не надягав цієї зірочки. Скільки героїчних людей не мають її, а скільки негідних нагороджено.

Самостійно першу книжку прочитав у 5 років – казку про Змія Горинича. Коли 1941-го в село прийшли німці, вони влаштували в школі стайню, а книжки викинули. Я з іншими дітьми підбирав Пушкіна, "Велику радянську енциклопедію".

Найбільше у дитинстві вразив Чарлі Чаплін. Маленька людина на тлі білої стіни. Екрана в сільському клубі не було – фільм проектували на шорстку і ребристу стіну. Тому зображення виходило фантастичним. Ми з друзями намагалися дивитися фільми безкоштовно. Пролазили через діру в стіні. Пробиралися підземними ходами – раніше на місці клубу була церква. Потім, віддихавшися, сиділи тихо, як миші, і дивилися це диво – кіно.

Я втомився жити. Розвіялося занадто багато ілюзій. Усіх їх пережив і бачив, як вони на очах руйнувалися.

Боюся болю. Смерті – не боюся.

Хто спить на землi – не боїться упасти. Після втрати сина нічого не страшно. Найгірше зі мною і дружиною вже сталося.

Текст укладено на основі інтерв'ю і матеріалів про Івана Драча: сайт Gazeta.ua, журнал "Країна", Радіо Свобода, korrespondent.net, 5.ua, tsn.ua

×