"Світ поділився на орків і людей"

24 лютого світ поділився на орків і людей. Місяць, відколи триває масштабна війна, – час на роздуми й осмислення для тих, хто ще не вирішив, по яку сторону барикад бути.

Називаю речі своїми іменами. Путін ох*ївший, і тут нема чого додати.

Росія – імперська держава. Звикла вважати нас своїми васалами. Не допомогло навіть два посилання нах*й – 2004 року і 2014-го. Ось шлемо втретє, весь світ долучився, а до них далі не доходить.

Перша надія і віра – на наші Збройні сили. Друга – на країни, які почнуть відвойовувати свої території, окуповані Росією. Азербайджан показав приклад. Думаю, далі будуть Японія, Грузія, можливо, Молдова. Третя, найменша, надія – на НАТО.

 

Мав нагоду виїхати із сім'єю в перший день війни. Маю багато друзів у Європі, міг обрати країну. Але для чого? У Львові – мій дім, моє все. Не зміг би жити з думкою, що втік.

На фронт мене не взяли. Сказали, застарий, моя військова спеціалізація уже неактуальна. Пішов у тероборону.

Найперший мій спогад – про те, як малим гуляв парком, ходив там у кінотеатр, дивився мультики. Чомусь у тому парку завжди грав Висоцький.

Львів став надто туристичним. Його жителям тут уже не так комфортно, як раніше. На щастя, при цьому місто не втрачає свого обличчя.

Зазвичай чоловіки зі своїми майбутніми дружинами знайомляться випадково. Так і в мене. Потрапили в одну компанію, пів року приглядалися одне до одного, рік зустрічались, а тоді побралися.

За 30 років шлюбу ми з Аллою пережили всю палітру почуттів – від юнацької закоханості до любові. Але не можу сказати, що любов змінилася на звичку.

Сваритися природно, але не нормально.

Без поваги немає стосунків. До партнера та до себе. Якщо поважати лише себе, нічого не вийде.

Я ріс без батька. Тому дав собі обіцянку: хоч би що сталося – дітей ніколи не покину.

До першої дитини був неготовий. 1990-ті, важко з роботою, ледь давали собі раду. Другу дитину дуже хотів. Довго просив у дружини. А от Злата стала несподіванкою.

На пологах не був. Дуже боюся крові. Лікарям довелося б відкачувати мене, а не Аллу.

Допускаю існування вищої сили, але не поклоняюсь нікому. Християнство на рівні традиції – похрестили дітей, ходимо до церкви на Різдво й Великдень. Та якби паску можна було святити за язичницьким обрядом, робив би це з більшим захватом.

У життя після смерті не вірю. Але померти потрібно гідно.

Сподіваюся дожити до часу, коли у Львові побудують крематорій. Дивлячись на занедбані могили на наших цвинтарях, не хочу собі такого ж.

Своєю фізичною формою задоволений. Буває, після гри у футбол болять ноги. Але хай краще вони болять від спорту, ніж від хвороби.

Подорожі – складова мого життя. Це як їсти, пити, кохатися. Коли 2020-го через ковід не вдалося нікуди поїхати, почувався, наче в пастці. І тепер хочеться за кордон. Але не втекти від війни, а щоб світ подивитись.

Для подорожей головне не гроші, а бажання.

Люди старіють, коли втрачають цікавість до життя.

Читання – тренування мозку. Деменція або хвороба Альцгеймера чатує на всіх. Хочу відтягнути цей момент.

Важко судити про ментальність народу по собі. Але українські революції та війна з Росією показали: ми більші європейці, ніж декотрі жителі Західної Європи.

Ми працьовиті, інтелектуальні, волелюбні. Прикро, що за 30 років незалежності не знайшли, як це використати на практиці.

Жага до свободи – наша найвища чеснота. Шкода лише, що іноді ця свобода працює проти нас.

Ми нарешті відчули потребу в українській культурі та мові. Якби це відчуття з'явилося раніше, війни вдалося б уникнути.

Мова важлива. Але чимало українських солдатів, помираючи на полі бою, говорили свої останні слова російською. Цього вже не змінити.

Гроші Євросоюзу роблять чудеса. Але ж поляків взяли туди не за красиві очі.

Вважаю себе аполітичним. Але на вибори ходжу.

У житті були дрібні помилки, багато моральних виборів. Робив собі гірше, не крав, не давав хабарів. Бо не вмію. Завжди свідомо обирав шлях і йшов ним.

Хочу завалити москаля, бодай одного. Думаю, мій москаль на мене ще чекає. От закінчиться війна, поїду в Європу і там точно когось упіймаю. Не вб'ю, але п*здюлей дам добрячих.

Війна закінчиться. Коли та чим – невідомо. Щоб це прогнозувати, треба враховувати купу аспектів – від боєздатності волинської тероборони до позиції Китаю. Та за відчуттями – до кінця квітня все проясниться.

Перше, що зроблю після перемоги, – вип'ю хорошого віскі. Вдома стоїть пляшка. Відкоркую і питиму з горла.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×