Сasus belli для України

Оточення президента викликає питання у колишніх працівників спецслужб

Володимир Путін, очевидно, забув, як 1994 року постійна представниця Сполучених Штатів Америки при Організації Об'єднаних Націй Мадлен Олбрайт поставила Москву на місце: "Національні інтереси Росії не повинні виходити за рамки її кордонів".

Знехтувавши цією порадою, російське міністерство закордонних справ висунуло Штатам по суті ультиматум у вигляді "проєкту договору РФ зі США та угоди з НАТО про гарантії безпеки". За документом, Альянс має припинити подальше розширення, зокрема залучення України. Та відмовитися від будь-якої військової діяльності на території нашої держави, у Східній Європі, Закавказзі та Центральній Азії.

 

Захід пояснив, що диктувати Вашингтону, Лондону, Парижу, Берліну ніхто не буде. У відповідь голова делегації РФ на переговорах у Відні з питань військової безпеки і контролю над озброєннями Костянтин Гаврилов почав погрожувати "військово-технічною і військовою відповіддю".

Довгий перелік односторонніх дипломатичних і військових поступок із боку Заходу – чітка ознака, що Путін намагається знайти привід для розв'язання війни – casus belli (з латини – привід для війни. – Країна).

Немає гарантій, що кремлівський ультиматум залишиться блефом. 14 грудня російські соціологи з "Левада-центру" оприлюднили, що 77 відсотків росіян бачать імовірною повномасштабну війну Росії з Україною і лише 15 процентів вважають такий сценарій неможливим.

На конференції послів України "Дипломатія 30. Стратегія сильної держави" в Гуті на Івано­Франківщині президент Володимир Зеленський несподівано заявив, що Україна передала США, РФ, Німеччині та Франції пропозицію 10 кроків для виконання в "нормандському форматі". Про зміст цієї пропозиції українське суспільство нічого не знає.

Між намірами та вчинками політиків перед Другою світовою війною і діями лідерів першої чверті XXI століття можна провести чіткі паралелі. Повчальною є історія захоп­лення Австрії гітлерівською Німеччиною.

У серпні 1937 року генерал-­фельдмаршал Вернер фон Бльомберґ видав директиву "Про об'єднану підготовку до війни всіх родів військ". План "Отто" – сценарій вторгнення в Австрію – був однією зі складових цього документа. У ньому мовилося: "Мета – збройною силою примусити Австрію відмовитися від ідеї реставрації. Треба використати її внутрішні політичні незгоди. Вступ у цю країну відбудеться в напрямку Відня і таким чином зламає будь-який опір".

Вермахт і нацистські спецслужби взялися створювати відповідну інформаційну атмосферу-привід, щоб змусити президента Мікласа якнай­швидше ратифікувати угоду. Розробили детальний план захоплення Австрії. Йшлося про поширення чуток, що готується військовий наступ. Здійснювати ці пропагандистсько-інформаційні операції слід було через спеціальних людей в Австрії, митників на кордоні, комівояжерів.

Військові приготування тривали майже шість місяців. 11 лютого 1938-го Гітлер викликав до Берхтесґадена австрійського канцлера Шушніґа для "дружнього обміну думками". Після перемовин із фюрером віденський гість погодився амністувати засуджених нацистів і дозволити їм проводити легальну політичну діяльність.

Віденський адвокат Артур Зейсс-Інкварт, фанатичний прихильник Гітлера, отримав пост міністра закордонних справ й державної безпеки Австрії. Начальником генерального штабу став генерал-нацист Бем.

9 березня австрійський уряд заявив, що 13 березня буде плебісцит – населення має висловитися за незалежність країни чи проти неї. У Берліні виникли побоювання, що прихильники самостійності отримають перевагу. Та оскільки західні держави дали зрозуміти, що не втручатимуться в австрійські справи, Гітлер 11 березня видав директиву на вторгнення.

Наступного дня ввечері віденське радіо повідомило, що плебісцит скасували. О 19:45 Шушніґ звернувся до співвіт­чизників із заявою: "Перед обличчям усього світу я повідомляю, що уряд Німеччини вручив сьогодні федеральному канцлеру Мікласу ультиматум. На посаду канцлера Австрії мають призначити людину на вибір німецької влади. Ця особа повинна сформувати кабінет міністрів, догідний уряду Німеччини. Якщо цих вимог не виконають, німецькі війська вступлять на територію Австрії".

Міклас відхилив вимоги Берліна. Та це не допомогло. Пізно ввечері сформували новий уряд – список його членів доправив літак із Берліна – під головуванням Зейсс-Інкварта. Той звернувся до Гітлера з терміновим посланням, текст якого перед тим телефоном продиктував Ґерінґ, із проханням надати допомогу в підтримці порядку та спокою в "другій Німецькій державі" і для цього "якнайшвидше" прислати війська.

 

Вранці 12 березня дивізії вермахту перетнули австрійський кордон. Єдиною країною, яка подала до Ліги Націй ноту протесту щодо зовнішньої агресії проти Австрії, була Мексика.

Наступного дня в Лінці Адольф Гітлер і Артур Зейсс-Інкварт підписали закон "Про возз'єднання Австрії з Німецькою державою", за яким Австрійська Республіка стала однією із земель Третього рейха. Проведений за місяць в обох державах плебісцит більшістю голосів підтвердив бажання австрійців і німців жити в єдиній державі – Ein Volk. Ein Reich. Ein Führer – "один народ, одна держава, один фюрер".

У наш час ерефівський фюрер опублікував статтю "Про історичну єдність росіян і українців". І "справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією". Такий неоімперський пасаж нагадує спробу повернутися до класики націонал-соціалізму – Ein Volk. Ein Reich. Ein Führer.

В Австрії, а згодом у Чехословаччині, не знайшлося сильного лідера, який узяв би на себе відповідальність і готовність відстоювати незалежність своєї держави. Суспільство й армія розкололися. Еліта вирішила за краще влитися у Третій рейх.

Сильного лідера мали фіни – фельдмаршала Маннергейма. Злютовані були й суспільство та військо перед совєтською навалою. На відміну від Австрії та Чехословаччини, у Фінляндії не було п'ятої колони.

"Спершу вони займають ключові позиції в урядовому апараті. Потім ведуть у країні підривну роботу й нарешті викликають кризу, щоб увести війська за телеграмою, текст якої складають заздалегідь". Ця цитата з книжки Луї де Йонга "Німецька п'ята колона в Другій світовій війні" аргументовано викриває дії агентури в Австрії 1938 року.

Чи є сьогодні в Україні ефективні органи? Чи є в громадян України повага до вітчизняних спеціальних служб? Чому так мляво шукають і не завжди справедливо карають тих, хто зливає ворогові секретну інформацію про надважливі спецоперації, а натомість дискредитують українських розвідників?

Путін добре засвоїв настанови московського царя Івана III: "Руйнуйте все, що є доб­рого у ворогів. Втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки. А потім, за відповідної нагоди, викривайте їх. Сійте всюди розбрат. Викликайте невдоволення серед їхніх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших. Обманюйте, коли це потрібно. Майте всюди шпигунів".

З появою на політичній арені України "слуг народу" проб­лема п'ятої колони помітно загострилася. Навіть секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов під час грудневої зустрічі 2021 року з послом Латвії заявив, що Росія використовує не тільки військову агресію проти України, а й п'яту колону всередині держави.

2004-го колишній полковник КГБ Олег Гордієвський в інтерв'ю ВВС заявив, що зі Служби безпеки в Києві відбувається великій витік інформації до Москви. Повідомив і таке: "У Києві резидентура КГБ і ГРУ налічує понад 100 осіб. Американська – дві особи й секретарка. Англійська – одна людина. Не західна агентура кудись тягне Україну, а російська". Цей совєтський ексрозвідник розкрив дії російських спецслужб, які зазнали поразки в Україні під час президентських виборів 2004 року: "У Москві сказали: "Ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою". І ось беруть. Вербують агентів в уряді, парламенті. Тепер ФСБ працює довготерміново – з розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за 10 років".

В арсеналі спецслужб є цілий спектр методів і заходів, про які пересічний громадянин навіть не здогадується. Приміром, так звані вербувальні операції, вербувальні контакти, контакти на нейтральній основі, коли кандидат не здогадується, що спілкується з представником спецслужби.

Є ідеальні об'єкти для вербування. На думку Тараса Чорновола, російські спецслужби "не могли не запросити Зеленського, який мав вплив на уми людей, створював інформаційний продукт. Він, безумовно, мав бути завербований. І опісля ця людина створює величезну та швидку кар'єру в Україні. Стає її президентом. А можливо, Андрій Єрмак (голова Офісу президента. – Країна) – "полковник", а Зеленський – "майор"? Чому Зеленський такий слухняний? А можливо, компромату на нього вже мільйони тонн? А залежність, крім психологічної, ще й пряма. Єрмак може бути старшим за нього в цій ієрархії".

Григорій Омельченко, генерал-лейтенант і колишній начальник відділу військової контррозвідки СБУ, пише: "Аналіз наявної у мене конфіденційної інформації дає мені, як контррозвіднику в минулому, підстави зробити висновок: Зеленський міг бути завербованим ФСБ Росії, коли багаторазово перебував у Москві. Ймовірність того, що президент України, глава його офісу Андрій Єрмак, перший заступник секретаря РНБО і водночас керівник Комітету розвідки при президентові Руслан Демченко, особиста помічниця Зеленського Марія Левченко та її чоловік Олександр Гогілашвілі (13 грудня 2021-го уряд звільнив його з посади заступника очільника МВС після скандалу з образами патрульних. Днем раніше "Центр журналістських розслідувань" повідомив, що Гогілашвілі має чинний паспорт громадянина Росії та індивідуальний податковий номер. – Країна) можуть бути агентами російських спецслужб, доволі висока. Однозначно можна стверджувати, що зазначені особи є агентами політичного впливу Москви. Не виключаю, що офіс президента України є головною резидентурою спецслужб Росії".

Прикро й тривожно. Деградація державних інституцій в Україні триває. В умовах війни.

×