Росія не може жити без допінгу – і у спорті, і в політиці, і в пропаганді

Брехня стала фiрмовим знаком путінського режиму

Росія таки пробилась на Олімпійські ігри до Бразилії і навіть здобула кілька десятків медалей. Не так багато, щоб роздуватися від пихи, як позаторік, по щедро здобреній стероїдами перемозі в Сочі. А все ж достатньо, щоб продати – принаймні на домашньому ринку – свою цьогорічну допінгову ганьбу як визначну перемогу. Над ким? Як завжди – над чорними силами світової реакції, над підступними антиросійськими змовниками, керованими з Вашингтона.

Змовники тим часом оприлюднили у New York Times розмову з Григорієм Воробйовим, колишнім головним лікарем совєтських, а згодом російських легкоатлетів. Він завбачливо перебрався у США, до сина, який зробив свій патріотичний вибір на користь Америки ще раніше. Воробйов-старший приберіг і передав американській газеті цікавезний до­кумент із 1983 року під скромною назвою "Докладная". У ньому, із посиланням на рішення совєтського Держкомспорту, керівники тогочасного Всесоюзного науково-дослідного інституту фізичної культури докладно розповідають про "спеціальну фармакологічну підготовку до ХХІІІ Олімпійських ігор" та відповідне "медико-біологічне забезпечення за всіма п'ятьма групами видів легкої атлетики".

Головна проблема, яку обговорюють автори документа, – "застосування ін'єкційних форм анаболічних стероїдів". Простіше кажучи – перехід від широковживаних перед тим пігулок до серйозніших і ризикованіших уколів. Автори визнають брак точних даних стосовно часу, потрібного на виведення стероїдів з організму, та все ж рекомендують провести курс ін'єкцій за 145–157 днів до фінальних змагань. Причому радять працювати насамперед зі спортсменами, які мають добрі шанси на перемогу.

 

Скористатися цими рекомендаціями на ХХІІІ Олімпіаді в Лос-Анджелесі не вдалося. Совєти туди не поїхали, змусивши так само й своїх комуністичних сателітів бойкотувати Ігри в Америці. Почасти це було "симетричною" відповіддю на ігнорування західними країнами попередньої Олімпіа­ди 1980 року в Москві. Воно, своєю чергою, стало реакцією на совєтське вторгнення 1979‑го в Афганістан. Але більшою мірою то була відповідь на різку критику СРСР у західних медіях за збиття 1 вересня 1983 року над Сахаліном південнокорейського літака з 269 пасажирами. Тогочасний президент США Рональд Рейган, на відміну від теперішнього, мав відвагу назвати Росію тим, чим вона завше була і досі залишилася, – "Імперією Зла".

 

Совєти були не єдиними і, ймовірно, не першими, хто поставив використання допінгу на конвеєр, зробивши його важливою частиною приготування своїх спортсменів до всіх міжнародних змагань. Лідером, схоже, була Східна Німеччина. Саме про їхні шахрайства маємо сьогодні найдокладнішу інформацію, завдяки оприлюдненню всіх комуністичних архівів після возз'єднання НДР із ФРН. Принаймні в одному вони просунулися далі – у використанні чоловічих гормонів для поліпшення фізичних показників спортсменок.

1976 року олімпійці НДР здобули майже стільки медалей, скільки й совєти, що, скоріш за все, і спонукало останніх уважніше приглянутися до "братерського" досвіду. Щоправда, й міжнародна спільнота почала до цього досвіду теж приглядатися, загострюючи контроль. Проте сьогоднішнє Міжнародне антидопінгове агентство було засноване 1999 року. У шахрайських країнах тим часом цілі лабораторії й науково-дослідні інститути працювали над створенням допінгових засобів та "оптимізацією" їх використання.

Допінг – не така вже й рідкість у спорті. Ним зловживають спортсмени різних країн. Проте ніде допінгування спортсменів не є частиною національної, державно спонсорованої програми ошукування конкурентів. Лише Росія є сьогодні послідовним продовжувачем совєтсько-комуністичних традицій, в основі яких лежить та сама філософія: не бути, а здаватись. І та сама методологія: мета виправдовує засоби.

Росія – це величезна за розмірами країна, здобутки якої у жодній галузі не збігаються й близько з її амбіціями, ресурсами та кількістю ядерних боєголовок. Звідси – конвульсивні намагання вигадати собі фіктивні історії успіху і водночас – створити фейкових ворогів, які тим успіхам люто заздрять і на кожному кроці перешкоджають.

Безсоромна брехня, піднесена до рівня державної ідеології, була характерною рисою і совєтської Росії, і путінської. Блискучий англійський письменник і публіцист Джордж Орвелл описав цю систему ще наприкінці 1940-х у романі-антиутопії "1984". Там, зокрема, грізна служба безпеки, де катують і вбивають людей, має назву Міністерство Любові, а служба тотальної дезінформації називається Міністерством Правди. За тим самим принципом російська служба у згаданому дослідному інституті, яка розробляла допінги та способи їх приховування, називалась "антидопінговою лаборато­рією". За тим самим принципом диктатуру в сьогоднішньому Кремлі називають "суверенною демократією", демократичні уряди у сусідніх країнах – "фашистськими хунтами", переслідування інакодумців – боротьбою з "екстремізмом", а окупацію сусідньої території – "історичним возз'єднанням".

Колишній губернатор Гонконгу Кріс Патен, який згодом став комісаром ЄС із міжнародних справ і в цій ролі не раз зустрічався з Путіним, переповідає своє враження від російського лідера: "Путін дивився нам в очі й брехав, майже напевно знаючи, що ми знаємо, що він бреше… Його поведінка підтверджує давнє правило: можна забрати людину з КДБ, але не можна забрати КДБ із людини… Я міг би навести десятки прикладів путінського, як би це краще сказати, економного ставлення до правди".

Українці, як мало хто, мали змогу в останні роки запізнатися з цією кремлівською креативністю – від зворушливих розповідей про донбаських "трактористів і шахтарів", які дали прочухана українській армії, і до зовсім свіжої мильної опери на тему "українських диверсантів у Криму". Сьогоднішній Кремль відрізняється від совєтського не рівнем брехливості, а тим, що йому не залежить на переконливості. "Росія не є стороною конфлікту на Донбасі", – стверджує Путін, знаючи, що ми знаємо і всі пречудово знають, що він бреше. Розрахунок простий: у політиці, а тим більш міжнародній, не заведено говорити в очі державним лідерам, що вони брешуть. Особливо, коли це робить не якийсь там Хусейн чи Каддафі або Кім Чен Ір, а лідер величезної держави з потужним ядерним арсеналом і правом вето у Раді Безпеки ООН. Хіба що знайдеться знову який-небудь Рейган, якому урветься терпець і він скаже те, про що багато хто думає, але висловити не наважується: що російський режим – такий самий бандитський, розбійницький і злочинний, як і хусейнівський чи кімченірівський.

За великим рахунком, Захід мусив би це сказати ще 1999 ро­ку – після підриву житлових будинків у Москві та Волгодонську, зроблених, за багатьма ознаками, ФСБ. Проте приписаних чеченцям і використаних згодом для нагнітання шовіністичної істерії, розкручування "маленької переможної війни" і приведення до влади відморозка, готового йти по трупах як завгодно далі. Підозрілих подробиць у тій історії було більш, ніж досить, проте ніхто не хотів ставити незручних запитань. Ніхто, як і у випадку Литвиненка чи знищення малайзійського літака, не бажав "загострювати стосунків". Сміття звично позамітали під килим. І навіть сьогодні, коли його міазмами дедалі відчутніше затруюють європейські і світові інституції, більшість західних лідерів намагаються робити добру міну при поганій грі, теревенячи й далі про "спільні цінності" та "інтереси".

У цьому сенсі керівники міжнародного олімпійського руху не стали радикальними винятками. Вони дискваліфікували російських легкоатлетів, бо там ситуація з допінгом була скандальною, вони загострили контроль щодо всіх інших. Але не наважились покарати цілу державу виключенням її зі змагань. Хоча саме держава здійснювала систематично й цілеспрямовано шахрайську, злочинну політику. "Зняття зі змагань усієї держави, – пояснив президент МОК, – було б занадто суворим, фактично крайнім заходом, на рівні ядерного удару".

Це – неправда. Ядерний удар передбачає цілковите знищення противника. Тим часом у випадку бандитських держав ідеться лише про їхню міжнародну ізоляцію. Як дотепно зауважив один публіцист: російський режим не протримався б і кількох місяців, коли б міжнародні ЗМІ приділяли йому увагу пропорційну російській частці у світовому валовому продукті. Тобто на рівні 3 відсотків. Тому що Росії тоді б довелося просто "бути", а не "вдавати".

Для України у цій історії є два уроки. Один – мусимо й далі вчитися жити поруч із країною, для якої вдавання є суттю її буття і яка не може жити без допінгу – чи то у спорті, чи в політиці, чи в пропаганді. І другий урок – мусимо відучувати від вдавання своїх власних політиків, які й досі у стилі своїх попередників імітують "реформи", "боротьбу з корупцією", а тепер вигадали ще й фальшиву "антитерористичну операцію". Можна б їм пояснити, що з російськими брехунами вони все одно не зрівняються – бо й ресурси не ті, і ЗМІ, і суспільство. Але ще важливіше, щоб вони зрозуміли: брехня не дає стратегічного виграшу. Вона забезпечує певні тактичні здобутки, які, однак, рано чи пізно закінчуються – як у цьому переконались совєтські лідери і ще переконаються російські

×