Російська церква насправді є департаментом Кремля

На всіх ділянках, де Росія веде гібридну агресію, Україна чинить спротив. Єдина прогалина – релігійна сфера, – каже архієрей Православної церкви України Євстратій

11 травня відбувся Архієрейський собор Православної церкви України, на якому ухвалили низку заяв, зокрема про виведення Української церкви з-під впливу Росії. Як оцінюєте результати собору?

– Це важливий етап у розбудові Православної церкви України. Він свідчить, що попри війну церковні інституції працюють. Останній архієрейський собор Російської православної церкви відбувся в Москві 2017-го. Уже сім років вони неспроможні скликати свій керівний орган.

У нас Архієрейський собор збирається раз на рік, за статутом. 2023-го в Києві ми провели найвищий орган церковного керівництва – Помісний собор. Він збирається раз на п'ять років. На інституційному рівні ми демонструємо, що наша церква жива і працює.

 

На соборі підбили підсумки календарної реформи. З початком нового церковного року ми перейшли на новоюліанський календар. Це рішення підтвердив Помісний собор, 1 вересня відбулася імплементація реформи. Цьогорічний Архієрейський собор дійшов висновку, що календарну реформу, якої церква давно потребувала, здійснено та позитивно сприйнято й у самій церкві, і в українському суспільстві.

Головний виклик перед церквою і Україною – ідеологія "русского мира". Вона почала проявлятися із середини 1990-х, коли було утворено нібито громадську організацію "Всемирный русский народный собор" на чолі з московським патріархом. Тематика заходів "Рус­ского собора" постійно була пов'язана з наративами про "розділений народ", "відновлення єдності", цивілізаційну та духовну роль Москви. Але все це подавалося завуальовано, обтічними фразами. Навесні ж 2024 року чітко визначено позицію і російської церкви, і тих, хто підтримує ідеологію "русского мира": війна проти України – національно-визвольна війна російського народу на своїх південно-західних землях, а Росія нібито має божественне покликання.

Вони навіть називають цю війну священною.

– Саме так. Хоча Вселенський патріарх Варфоломій казав, що ця війна не священна, а диявольська. Ідеться не лише про пропагандистські заяви представників російської держави, а про те, що помісна церква Московського патріархату намагається дати релігійне обґрунтування злу, яке Росія несе не лише в Україну, а й у цілий світ. І цьому нібито надається божественна санкція. Наша держава й українське суспільство реагують правильно, але коли йдеться про богословські концепції, то реагувати на це – обов'язок релігійної спільноти. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, що об'єднує 18 основних спільнот країни, у своїй заяві засудила надання характеру священної цій агресивній війні. Але ми як Православна церква України мали відреагувати на найвищому рівні. Саме тому однією з ключових тем для Архієрейського собору було засудження вчення "русского мира" як єретичного. Воно викривляє основи християнства, відтворює засуджені церквою єресі, надаючи їм нової оболонки, але зберігаючи сутність. Ми засуджуємо це антихристиянське вчення і засвідчуємо, що вважаємо осіб, які є головними рушіями цієї ідеології, – Кирила Гундяєва як керівника Московського патріархату та Володимира Путіна як керівника російської держави – відлученими від православної церкви. Також ми звернулися до Вселенського патріархату, що має канонічне право порушувати такі питання на загальноправославному рівні, з проханням, щоб "русский мир" було засуджено, а Кирила Гундяєва позбавлено патріаршого сану.

Ви згадували, що на соборі ухвалили проєкт листа до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням засудити керівництво Московської патріархії та відлучити від церкви російського президента Володимира Путіна. Якщо прохання задовольнять, який вплив це матиме на Росію та її лідера?

– Слід розуміти, що певні зовнішні рішення лише констатують доконаний факт. Ми як собор помісної церкви, як ієрархи, що несуть духовну відповідальність за церковне життя, засвідчили, що, відповідно до євангельського правила "дерево пізнається за плодами", не можемо сприймати Путіна як людину, що належить до православної церкви. Той, хто чинить тяжкі нерозкаяні гріхи, сам себе відлучає від церкви. Це можна порівняти із встановленням діагнозу. Лікарі виявляють ракове захворювання і встановлюють діагноз. Запис лікарів робить людину хворою? – Ні. Це лише підтвердження факту хвороби. Путін – це людина, просякнута антихристовим духом. Він чинить не лише кримінальні, а й духовні злочини, намагаючись обґрунтувати свої дії псевдорелігійною риторикою. Ми не раз чули запитання: "Чому ви не реагуєте, не засвідчуєте, що це не православ'я?" Якби Путін належав до парафіян нашої церкви, ми мали б інші права щодо нього. Але ми маємо духовне право свідчити – і зробили це. Чи буде формальний осуд – невідомо, але Путін – це вже людина поза православною церквою. Раніше чи пізніше відбудеться Господній суд над ним.

Якщо Вселенський патріарх офіційно відлучить Путіна від церкви, чи стане це перепоною для поширення "русского мира"?

– Православна церква завжди виходила з протилежної парадигми. Коли йшлося про осуд єресі, використовували формулу: якщо хтось не сповідує визначеного віровченням православної церкви, нехай буде анафема. Навряд чи буде персоналізоване рішення – що Володимира Путіна офіційно відлучать. Звісно, суспільству хочеться, щоб була якась кнопка, але в церкві це не працює. Це в Росії роблять заяви, не обґрунтовані ні церковним вченням, ні Євангелієм, ні канонічними нормами. Кирило Гундяєв так позбавляє сану священнослужителів. Дійшло до того, що священника РПЦ, який у молитві замінив вислів "за перемогу" на "за мир", позбавили сану. Ми не йтимемо таким шляхом. Путін сам на себе наклав анафему, люди проклинають його щодня. Наслідків цього прокляття він точно не уникне.

З початком великої війни багато парафій Московського патріархату захотіло перейти до помісної церкви. Яка ситуація сьогодні? Бо видається, що нині перехід парафій до ПЦУ загальмувався.

– Перехід парафій не загальмувався. Через активні зовнішні події нині цей процес привертає менше уваги. Але майже щодня одна релігійна громада ухвалює рішення про вихід з юрисдикції Московського патріархату. Із 2019 року таке волевиявлення здійснили понад дві тисячі громад. Кардинально змінився рівень суспільної підтримки Московського патріархату. До великої війни його підтримували 15 відсотків українців, тепер – до 4 відсотків, за соціологічними опитуваннями. Це свідчить, що за обмеження російської церкви в Україні на законодавчому рівні виступають понад 80 відсотків опитаних, із них понад 60 процентів – за пряму заборону РПЦ в Україні. Це важлива база, на основі якої відбувається внутрішній процес. Представники МП роблять усе, щоб загальмувати його: перешкоджають зібранням релігійних громад, реєстрації статутів, звертаються до судів із безпідставними позовами. Є десятки громад, що ухвалили рішення про перехід і зареєстрували документи, мають права на свій храм, а зайти в нього не можуть. Таких храмів багато на Вінниччині, де вхід у них заблоковано громадам, що перебувають у ПЦУ, а прихильники МП їх не пускають у храми. Процес триває, і він незворотний. Найактивніший він на Київщині, Поділлі, Хмельниччині, Вінниччині та у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Що ближче до сходу й півдня – тим цей процес повільніший. Вплив Московського патріархату на цих територіях був значно більший. Також для певної частини людей залишається невизначеним питання: сьогодні це територія України, а що буде завтра? Існування в нас Московського патріархату – це плід невпевненості в майбутньому України. 1992 року, коли Москва розділила Українську церкву, головним мотивом тих, хто пішов у МП, було переконання, що незалежність України ненадовго. Покійний патріарх Алексій ІІ казав: "Радянський Союз розпався на 15 незалежних держав, але ми, російська церква, зберегли єдність, і вона є запорукою відновлення державної єдності". Вони розробили цю програму ще чверть століття тому. Хтось досі цього не розуміє, хтось, можливо, чекає, що вона реалізується.

Попри війну з Росією українці продовжують ходити в церкви Московського патріархату. Як переконати людей, що це на руку агресору?

– Я пам'ятаю часи перебудови, коли багато хто говорив про трансформацію Комуністичної партії. Не всі комуністи були злочинцями, але Компартію було збудовано на злочинах, на людиноненависницькій теорії класової боротьби, що виправдовувала знищення мільйонів людей. Збудоване на гнилому злочинному фундаменті не може бути добрим. Тому не варто дивуватися, що дехто досі вірить, ніби РПЦ – справді церква. Мільйонам українців десятки років промивали мозок і душу, вкладаючи туди думки про "триединую Русь". Через церкву насаджували культ російського імперіалізму. У Білій Церкві Спасо-Преображенський кафедральний собор рік тому звільнили з-під ярма "русского мира". У його центральній частині висіла велика ікона царської родини. І хтось іще досі вірить, що в нелюдської системи може бути людське обличчя. Після падіння монархії Романових у 1917–1918 роках російська церква переосмислювала своє місце, значення та історію. Це все не було реалізоване через більшовицький терор, церкву перетворили на додаток до кремлівської системи. Після колапсу путінського режиму та руйнування "русского мира" буде шанс для російської церкви переродитися і розкаятися. Тоді, можливо, якесь людське обличчя в неї з'явиться.

Яка має бути політика держави щодо Московського патріархату, зважаючи на його агентурну діяльність на користь Росії?

– До Революції гідності в Україні дивним чином уживалися спадок борців за волю зі спадком радянського періоду. Менш ніж півтора десятиліття тому комуністи мали найбільшу фракцію в українському парламенті. Краще було б, якби держава одразу визначилася, що все московське має перебувати під особливим наглядом, бо це зуби дракона. Посіяні в землю, вони рано чи пізно проростуть, як це і сталося. Але не було кому це реалізувати. Та й люди, що згадували ковбасу по 2,20, не захотіли би слухати.

Росія за Єльцина теж була інша, намагалася будувати демократію.

– Вона не була інша, просто не мала сил реалізувати себе. Тому нападала не на велику Україну, а на маленькі Молдову й Чечню. Вела імперські війни в менших масштабах. Наше суспільство не було готове прийняти цю правду. Лише коли цей монстр проявив себе, тоді більша кількість людей усвідомила його суть. Саме тому нині є суспільний запит – завершити відгородження від Росії. У нас немає з нею дипломатичних, економічних, медійних зв'язків, заборонено діяльність проросійських партій. На всіх ділянках, де Росія веде гібридну агресію, Україна чинить спротив. Єдина прогалина – релігійна сфера, через нерозуміння того, що російська церква насправді є не церквою, а департаментом Кремля. Підлеглість релігійних організацій в Україні російським релігійним центрам – це інструмент, через який РФ впливає на нас. Тому завдання держави – законодавчо прибрати цей інструмент. Це стосується не свободи віросповідання, а завершення логічного ряду: якщо в нас немає російських банків і медіа, то не повинно бути й російських релігійних організацій. Це стосується не лише православ'я – в менш видимих масштабах російська політика поширюється на протестантське, юдейське та мусульманське середовище. Накласти законодавчу заборону, довершити цей процес, ухваливши відповідний урядовий законопроєкт, – це були б серйозний крок і відповідь на суспільне очікування.

 

У Києві демонтували незаконну споруду Московського патріархату на території Національного музею історії України. Як оцінюєте цю подію?

– Це правильне рішення. Десятиліттями структура Московського патріархату в Україні жила за принципом, що є закони та правила для когось і є право для них. Схотіли – й поставили. У Києво-Печерської лаври забрали десятки об'єктів. Павло Лебідь присилав своїх підлеглих, які просто викидали музейників. Рішенням про демонтаж було поставлено крапку в цій історії – не можна, прикриваючись добрими намірами, чинити зло. Цей самобуд звели, щоб застовпити місце там, де стояв перший кам'яний храм Руси. Там є гранітна брила, на якій викарбувано слова з "Повісті минулих літ": "Откуда есть пошла Руская земля?" Для "русского мира" важливо показати, що Київ є їхнім, російським. Тому прибрати цей символ духовного й матеріального вторгнення в нашу історію – був обов'язок держави. Жодних задокументованих дозволів на зведення цієї споруди не було. Були лише нахабство й переконаність, що їхній статус дає їм змогу робити все.

І ще один важливий момент: після того як за рішенням суду розібрали цей самобуд, почали масово приводити людей плакатися на камеру, як вони страждають. Але чому ми нічого подібного не бачимо на місці храмів, зруйнованих російськими окупантами? Коли в офіційних новинах пишуть, що Святогірську лавру на Донеччині обстріляли росіяни, Московський патріархат у своїх новинах пише: "Стався обстріл". Ніби про стихійне лихо. Навіть у цьому вони не хочуть звинувачувати Росію. Усі свої заяви вони спрямовують проти України: вона їх утискає. І притому заявляють, що проти війни і моляться за мир.

Києво-Печерська лавра навесні 2023-го розірвала договір про оренду з Московським патріархатом. Але минув рік, а ченці Московського патріархату досі перебувають там.

– Так. Це треба врегулювати, бо ніяких законних прав бути там у них немає. Є національний музей "Києво-­Печерська лавра", що має право на її майновий комплекс. Музей повинен реалізувати це право. Є чернеча громада Лаври в лоні Православної церкви України, що здійснює там богослужіння. У Лаврі звучить українська молитва, проводить богослужіння митрополит Епіфаній. Сподіваємося, що держава доведе розпочату справу до логічного завершення і дух "русского мира" полишить святиню.

Верховна Рада торік, у жовтні, проголосувала законопроєкт про заборону Московського патріархату. Однак документа досі не ухвалили. Влада затягує цей процес.

– Причина проста: Росія вклала шалені ресурси, щоб подати в західних країнах цей законопроєкт як порушення свободи віросповідання та розгорнути кампанію проти надання допомоги Україні. Це мало певний ефект, зокрема серед американських консервативних кіл. Зусиллями української релігійної спільноти цей ефект значною мірою розвіяно. У результаті Конгрес проголосував за надання нам військової допомоги. Московський патріархат використовують як останній форпост "рус­ского мира" в Україні. Тому є побоювання, що ухвалення закону може зашкодити Києву в отриманні військової допомоги. Ідеться про використання часу між першим читанням законопроєкту й остаточним ухваленням, щоб краще роз'яснити партнерам, що ми прагнемо не порушити, а захистити свободу віросповідання в Україні. Досвід підказує, що закон ухвалять. Чи діятиме він ефективно, сказати важко, але позитивний ефект матиме.

Українська церква з 2014 року підтримує нашу армію. 2021-го офіційно запроваджено інститут військових капеланів. Яку роль вони грають у цій війні?

– Військове капеланство – надзвичайно важливе служіння, особливо в умовах постійних бойових дій, коли воїн вранці не знає, чи буде ввечері живий. Усвідомлення питань життя і смерті, можливість молитви і сповіді – це дуже актуально. По духовну підтримку людина піде не до офіцера, не до товаришів – лише до священника. Військове капеланство характерне для всіх демократичних країн. Там ці традиції існують століттями. Нове українське військо має традицію служіння, що стикається з багатьма викликами. Зокрема з потребою великої кількості капеланів, священників, що підуть до війська. Це складно. Ми згадували, що велика кількість громад МП переходить до ПЦУ, але священників переходить значно менше – приблизно один на чотири громади. Ми намагаємося робити все можливе, щоб розвивати й укорінювати військове капеланство. Це один із внесків Української церкви в здобуття перемоги.

Яким бачите найближче релігійне майбутнє України? Американський богослов Джон Берджес окреслив два шляхи: перший – створення національної церкви, як в Англії та Польщі, і другий – американська модель із високим ступенем релігійного плюралізму. Який шлях прийнятний для України?

– Україна протягом століть є домом для різних релігійних традицій. Ісламу та юдаїзму не принесено мігрантами у ХХ столітті – історія їхніх громад сягає часів Київської держави. Як зазначають соціологи та релігіє­знавці, Україна вирізняється серед сусідів – попри те, що 70 відсотків українців ідентифікують себе як право­славні, немає домінантної конфесійності. Ми від початку є країною, де співіснують і мирно взаємодіють різні культури і традиції. Наш здобуток – існування вже чверть століття Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Аналогів цьому утворенню, де на рівних засадах взаємодіють представники різних конфесій, я не знаю.

Західні дослідники й журналісти завжди дивилися на Україну як на трошки інакшу Росію. І багато хто продовжує нас розуміти через досвід розуміння Росії. Але наше суспільство абсолютно відмінне щодо ставлення до релігії. Росія – азійська автократія з усіма притаманними характеристиками. Україна – європейська держава, в ній природним чином розвивається те, що характерне для Заходу.

×