Ольга ГЕРАСИМ'ЮК, 52 роки, народний депутат України. Народилася в Пирятині на Полтавщині. Мати була шкільною вчителькою, батько - механіком на заводі. 18-річною переїхала до столиці. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. 17 років працювала в газетах. На телебачення прийшла 1995-го. Стажувалася як журналіст у США, Голландії, була позаштатним кореспондентом ВВС. Із 1996-го року - на телеканалі "1+1". Ведуча програм "Проти ночі", "Версії Ольги Герасим'юк", "Хочу і буду", "Без табу". З 2005-го- генеральний продюсер каналу. За рік звільнилася, бо обрана народним депутатом від Блоку "Наша Україна". Член Парламентської асамблеї Ради Європи. Вчиться на на другому курсі відділення зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України. Розлучена, має 28-річного сина Руслана
Перший спогад про себе: мені півтора року, лежу на дні річки. Бачу, як мама б'є праником одяг на кладці - не помітила, що я впала. Розглядаю довкола себе водорості, рибки. Так цікаво. І раптом усе збурюється, якісь крики - це мене витягають.
Тато через мене покинув справу свого життя - ходив на судні в океан. А коли я народилася, повернувся на сушу, аби довше бути з нами. Він був ідеальним сім'янином.
Усе місто ходило до тата за порадами. Коли треба було вирішити щось важливе, казали: "Йдемо до Михайловича".
Лише частина людського характеру - результат виховання. Все решта - гени, мутації, вплив зовнішнього світу. Найкраще, що можуть дати батьки, - можливість вибору.
Дитина формується в перші три роки свого життя. Решту засвоює, споглядаючи за тобою, коли "не виховуєш".
Якщо розділити всіх дітей на щасливих і нещасливих, їх буде однакова кількість у благополучних і неблагополучних сім'ях.
Колись у програму "Без табу" прийшла темношкіра дівчинка Діана. У неї було страшенно понівечене обличчя - порізане, попечене. Мати знущалася з неї, пекла їй лице над газовою плитою. Вважала, що через доньку не складається її особисте життя. Вона покинула Діану. Дівчинка погодилася зніматися, бо ми пообіцяли знайти матір. Отака висока дитяча любов.
Коли була вагітна, відчувала, що виношую сина. Завжди хотіла хлопчика, мріяла виховати чоловіка, про якого мріють усі жінки. Він сам став таким, який є.
Ми із сином дуже добре відчуваємо одне одного. Так, ніби пуповина досі не перерізана. Він може зайти до мене в кімнату й спитати те, про що я щойно думала.
Син учить мене, як не обтяжувати любов'ю.
У світі немає правди й неправди. Є правда, правда, правда.
У суперечці найкраще зайняти позицію слухача. Людині важлива не чужа думка, а можливість почути самого себе.
Моїй мамі 79 років. Збирається незабаром виступати на якійсь конференції. Каже: "Молоді вчителі похнюпили носи, треба їх підбадьорити".
Батько помер чотири роки тому. Досі не пережила цього.
Були вибори до парламенту. За одну ніч мусила переїхати з Тернопільської області в Одеську, де на мене чекали люди. Дорогою подзвонила сестра. Каже, що батька більше немає. Водій почув нашу розмову й мовчки розвернувся на Київ.
Завжди плачу, коли згадую тата. От зараз наревуся, а мені за півгодини веселу програму на радіо вести.
Ненавиджу нашу політику. Лишаюся там, бо маю можливість зробити щось для людей.
Щастя - це коли немає нещастя.
Ми щодня переживаємо щастя, але не впізнаємо його.
Найбільше в світі люблю розмовляти з людьми - хорошими, поганими, навіть із убивцями, які не розкаялися. Цікаво зрозуміти їх, а не простити. Убивцям цього не треба. Їм важливо, аби їх почули.
У психолога була раз, коли в сина настав підлітковий вік. Хотіла зрозуміти як поводитися, у чому помиляюся. Десь на середині розмови зрозуміла, що не в мене проблеми, а в психолога. Їй важче з чоловіком-алкоголіком, вона слабша за мене. Ніяких порад тоді я не отримала, але стало легше. Змогла почути себе збоку.
Бог розчинений у повітрі.
Рай є. І там мій батько. Хоча він і не був віруючим.
У молодості мала проблеми з одним внутрішнім органом. Він тріснув, кров увесь час виходила. Думала, що це шлунок болить, пила знеболювальне. Поїхала якось у гори й на вершині раптом зомліла. Було дуже боляче, у ліве плече наче шпицею кололи - пішло зараження крові. Отямилася в якійсь хатині. Карпатські жінки боялися до мене підходити, казали, що в мене загострився ніс, як у мерця. Вночі, коли нікого поруч не було, вийшла на вулицю - маю звичку ховатися від людей, коли мені погано. Періщив дощ, налило стільки води, що трави піднялися. У нічній сорочці я впала в ту воду. Пам'ятаю, тоді було так добре, як у дитинстві на дні річки. Нічого не боліло. Почула легкий дзвін, побачила блакитне світло. У цьому блаженстві щось говорило мені, що залишаю сина. Інший голос казав: "Не думай про це. Йому буде добре. Ти потім це побачиш звідти". І раптом знову різкий біль, крики - мене витягали. Звідкись у гори приїхала "швидка". У лікарні на операційному столі склала руки на животі. Лікар як крикне: "Не смійте цього робити!". У мене влили дві третини чужої крові й повернули до життя.
Біль даний людині не просто так. Бог примушує її думати, вчить любити.
Мої любовні історії були такими довгими, бурхливими і драматичними, що я вичерпала в них душу. Тому зараз я одна, й нікого не шукаю.
Справжня любов - наприклад, із першого погляду й до скону, дається лише тим парам, яким є що подарувати світові разом.
Читала, що японські жінки, лише зустрівши коханого, продумують красиве закінчення роману. Це правильно.
Ніколи навмисне не шукала чоловіка. Усе станеться або не станеться само по собі - як тобі написано.
Колекціоную фотографії старших пань. Найкращу зробила в Борнмуті (Велика Британія. - "Країна"), на березі моря. Я валялася на газоні, коли побачила літню жінку в білій блузі, білій плісированій спідниці, білих панчохах і балетках. На голові мала такого ж кольору капелюшок. У руках несла книжку й розкладний стілець. Вона сіла, поставила ніжки, наче принцеса й почала читати. Я тоді зрозуміла, що хочу бути саме такою.
Не хотіла би мати чоловіка набагато молодшого за себе. Хоча з однолітками мені нецікаво. Вони нудні, депресивні й надто часто говорять про здоров'я.
Жебракам біля Верховної Ради грошей не даю.
Коли працювала генеральним продюсером на каналі "1+1", отримувала разів у шість більшу зарплату, ніж тепер депутатом. Але не жалкую, що пішла з посади продюсера.
На святкування 15-річчя "1+1" мене не запросили. Там не залишилося нікого, хто пам'ятає, що таке справжній "1+1".
3 
1
Коментарі
4