"Діти слухають лише перші 30 секунд"

 

Народилася в місті Іллічівськ Одеської області. 1992-го закінчила Одеське художнє училище імені Грекова. Другу освіту - філософську - отримала в Одеському національному університеті ім. Мечникова. Запатентувала технологію покриття полотна лаком. Постійна учасниця міжнародних виставок та фестивалів FIAC у, Парижі, Art Bazel у Базелі, Арт-Дубаї, Арт-Москва, ARCO у Мадриді, Armory Show у Нью-Йорку. 2010-го в Національному музеї Софія Київська створила панно "Діва Марія". Виклала його з 15 тисяч дерев'яних писанок. Витвір вагою 2,5 тонни подарувала музею. Персональні виставки проходили в Чехії, Нідерландах, Іспанії, Франції. Живе в Одесі, Стокгольмі, Барселоні, Москві. Розлучена, виховує 15-річну доньку Вікторію

Я росла у люблячій сім'ї. Хоч би що "відмочувала" в дитинстві, батьки завжди були на моєму боці. Сприймали такою, яка я є. Можливо, це важливіше за любов.

Певний час вибирала ким стати - режисером чи хірургом. Завжди здавалося, що й ті, й ті знають щось головне.

Тато для мене був як чарівник. Він заслужений винахідник СРСР. Завжди "літав" над землею. Йому взагалі не важливо: у що вдягнений, що їсть. Якось за винахід йому подарували "Москвич". Років через шість на заводі знову давали премії. Він сказав: "Так у мене вже є машина, віддайте краще бригадирові". А мама вдома: "У нас же діти. Ми її хоч продали б".

Коли народилася донька Віка, з моєї підсвідомості знявся певний тягар, що основну функцію закладену природою я виконала. Тому далі пішла легше, сміливіше й чесніше.

Хотілося б приділяти доньці більше часу. Але бачу, що іноді це її трохи напрягає. Діти все одно слухають лише перші 30 секунд.

Я не відчуваю, що 15 років для доньки - складний перехідний вік. Так буває, коли дорослі починають ламати дитину.

Жінка, яка народила - відбулася. Усе інше лише докладається. А чоловікам потрібно все життя бігати, доводити, в кого більше грошей, вища посада. Мені їх шкода.

Жінок художниць мало, тому що жінки - практики.

Розлучення стало поштовхом у житті. У 28 років я дуже чітко усвідомила, чого не хочу. Зажди знала, що для мене головне - малювати та подорожувати. Із сімейним життям усе це припинилося. За чоловіком могла би бути, як за кам'яною стіною. Але це не для мене. Ми були разом, доки розвивалися паралельно.

Людина ніколи не зможе повною мірою сприйняти й оцінити картину 6 на 8 метрів, якщо бачить її зменшену копію в інтернеті. А в Україні так мало музеїв.

Купила першу машину - BMW, відчувала себе королевою автостради, доки не злетіла з дороги. Зі мною в салоні були ще дві дівчини, всі залишилися живі. У той момент усвідомила, що ось так - чик - і тебе може не бути. І чого тоді варті всі твої мрії?

Купила першу машину - BMW, відчувала себе королевою автостради, доки не злетіла з дороги. У той момент усвідомила: ось так - чик - і тебе може не бути. І чого тоді варті всі твої мрії?

Наше мистецтво не претендує на світові арт-фестивалі. Воно не говорить світовою мовою.

У мене 183 керамічні й металеві черепахи. Це мій талісман. Унікальна тварина. Так довго живе, чітко знає, куди повзе. Її і танком не переїдеш.

Не може бути так, що тут - ти митець, а тут - ні. Ти або повністю запалений самим фактом, що взагалі з'явився на світ, або - ніяк.

У мене депресій не буває. Якщо є руки, ноги, можеш щось робити - які проблеми?

Коли кажуть: я себе знаю, мені стає смішно. Людина не може бути впевнена ні в чому, і в собі - також. Аби пізнати себе, треба багато подорожувати і свідомо ставити себе у незвичайні ситуації.

Упевнена лише в тому, що люблю дитину та батьків. Це дає мені силу.

У Тибеті їздила по високогірних монастирях. 5 годин піднімалася льодовиком, у бік Евереста. Бачила, як поважні люди, які приїхали на крутих "Мерседесах", там перетворюються на біологічну масу - їм важко витримати зміну атмосферного тиску.

У чоловіках приваблює сила духу, самодостатність, мистецтво жити. Такі мало говорять і багато роблять.

Хороший водій або кухар - теж художник.

Гени багато значать. Можна добре засвоїти своє ремесло, але якщо людині не дано - "польоту" не буде. Зустрічала мільйонерів, в яких думки, як у художників, літають. Для них гроші - як для мене фарби.

Я перебуваю в стані учня. Хотіла б повчитися у світу, у людей, у самої себе. Не майстерності, а ходу думок.

Якщо поставити перед собою велике завдання, а зробити лише менше, все одно досягнеш більшого, ніж усі інші.

Якщо художник малює для душі, а має "душонку", - чого б не робив, все одно це буде нікчемним.

Здається, що живу вже 300 років. Я дуже швидко змінююсь.

Найважче - контролювати себе в дрібницях. Не піти туди, куди кличуть - скажімо, на якісь фуршети. Це ж спокуса - слава, гроші. Але я розумію: піду, повсміхаюся, а потім три дні не зможу працювати. Це дуже велика віддача енергії.

До себе в майстерню заходжу як до собору.

Хронічно недосипаю. Прокидаюся о сьомій ранку з думкою: як би ще трохи поспати? Але встаю, щоб зібрати доньку до школи. Бо ще трохи - і їй це буде не потрібно. А я хочу продовжити це задоволення.

Сон - це продовження життя. Усі свої сни вмію розшифровувати - я заодно зі своїм мозком. Сни дають відчуття потенціалу. Усю ніч літала - вдень створюю щось нове.

Щастя - це коли можеш довіряти дитині, коханому, батькам. Довіритися - і ні про що не думати. Це поверхня, від якої можеш відштовхнутися. Можна відштовхуватися від віри в себе.

Останні роки стала дуже сентиментальною. Плакала у фіналі фільму "Ялинки" Тимура Бекмамбетова. Через дрібниці настрій мені не можна зіпсувати.

Роблю 10 відсотків того, що можу. Решту складаю в папки. Може їх час і не настане.

Художник не повинен замислюватися над тим, що йому спадає в голову. Йому не дано це знати. Можна лише фільтрувати, що краще чи гірше.

Я - щаслива. Мені так добре, так класно. Я займаюся улюбленою справою.

×