П'ять років виявилися змарнованими. Депутатська недоторканність не скасована. Нова виборча система не впроваджена. Антикорупційні органи обернулися профанацією. Реформа МВС звелася до зміни вивіски. А ім'я "Роман Насіров" у виборчому списку – це все, що нам варто знати про боротьбу з корупцією
Що ближче до виборів, то гнітючіший настрій опановує країну. Лідери перегонів збилися на монологи і принципово ігнорують критику на свою адресу. Ні діалогу, ні дебатів, ані конкуренції програм – нічого з того, що нам спадає на думку, коли йдеться про вибори, не спостерігаємо. І, вочевидь, не побачимо. Кожен із політиків на "своїй хвилі": говорить про себе зі своїми адептами і навіть не намагається влізти на чуже електоральне поле.
Це різноголосся дискурсу посилюють ЗМІ та політичні коментатори, які акцентують увагу на курйозах, коли йдеться про аутсайдерів, і дотримуються суто "телеграфного" стилю, мовлячи про лідерів. Тож і не дивно, що незаангажовані соціологічні служби фіксують незмінно високий відсоток електоральної невизначеності. Апатія – ось те слово, яке описує сприйняття ситуації.
За півтора місяця до голосування спостерігається велике розчарування. "Втрачені ілюзії" – назва роману Оноре де Бальзака – цілком може правити за характеристику цієї передвиборчої кампанії.
Отже, питання: а чи є причини цієї сірості, мовного аутизму та нонсенсу? Безперечно, є. І вони мають системний характер.
Президентські та парламентські вибори не існують відособлено. Вибори – це лише складники демократичної системи. Важливі, найбільш доступні для сприйняття та розуміння, але тільки елементи демократії. Самі по собі вони не ведуть до ротації політичної еліти і зміни суспільно-політичного курсу. Вибори й оголошення їхніх результатів – останній акорд політичної симфонії. Та симфонія не складається з одного акорду.
Демократія не працює без політичних партій, які виступають у ролі ідеологічних машин. Але навіть "Батьківщина" Юлії Тимошенко – це, радше, фан-клуб, ніж політична партія. Ні "Народний фронт", ні Радикальна партія, ні "Громадянська позиція", не кажучи вже про Блок Петра Порошенка "Солідарність" – так і не вийшли з ембріонального стану. І нині на перебіг виборчої кампанії вони справляють мізерний вплив.
Демократія не працює без незалежних ЗМІ. Показовий приклад: адвокати Порошенка виграли у Високому суді Англії позов проти Бі-бі-сі. Інформаційна агенція так і не змогла довести достовірність публікації, в якій повідомила, що Петро Порошенко сплатив понад 400 тисяч доларів за зустріч із Дональдом Трампом.
Питання: в якому суді Петро Порошенко оскаржував повідомлення українських ЗМІ про його корупційні дії? А журналістських розслідувань, у яких фігурував президент і його фірми, було, м'яко кажучи, чимало. Річ у тім, що і для президента, і для інших політиків, журналістські розслідування – це "білий шум", який не вартий уваги. Бо жодні викриття і звинувачення не ведуть ні до парламентських слухань із перспективою імпічменту, ні до масових протестів. Тому ціна слів українських ЗМІ прямує до нуля, кажучи мовою математиків.
Демократія не працює без інститутів громадянського суспільства. Наші профспілки й асоціації – паперові. Вони є в реєстрах Мінюсту і не більше. Жодне з громадських об'єднань насправді нікого не об'єднує. А заяви у стилі "філателісти за кандидата N" – це дрібний ґешефт осіб, які мають печатку асоціації. Ні фермери, ні освітяни, ні самотні матері неспроможні на консолідовану артикуляцію власних поглядів і обстоювання своїх інтересів.
Українське суспільство атомізоване. Кожен сам за себе. Суспільно-політичне сприйняття – кліпове. Знову ж таки – приклад. Вигнання з ефіру Савіка Шустера було сприйняте як наступ на свободу слова. Хвиля спала, і всі забули і про Шустера, і про свободу слова.
Свого часу країну сколихнули звинувачення, з якими проти Арсенія Яценюка виступив екс-голова Державної фіскальної служби Микола Гордієнко. І де тепер Микола Гордієнко?
Зі звинуваченнями в корупції на адресу Арсенія Яценюка і Петра Порошенка виступав Міхеіл Саакашвілі. І кого тепер цікавить його доля та громадянські права?
Порошенко використав і Гордієнка, і Саакашвілі у своїй війні проти Яценюка. Переміг їхніми руками і позбувся обох. І це нікого не хвилює. Про це ніхто не пам'ятає.
Кліпове сприйняття спричиняє і кліпове мислення. Суспільство неспроможне мислити, вибудовуючи причинно-наслідкові зв'язки.
Розслідування вбивств на Майдані – нікого не цікавить.
Іловайськ – нікого не цікавить.
Дебальцеве – нікого не цікавить.
Загибель кіборгів – нікого не цікавить.
Справа "Торнадо" – усім до лампочки.
Про фінансові махінації Валерії Гонтаревої – всі забули.
Убивство Павла Шеремета – в тій самій шухляді пам'яті, що й справа Георгія Ґонґадзе.
А все це, панове, резонансні події, які викликали масу емоцій.
Упродовж п'яти років президентства Петра Порошенка обговорювали не лише окремі події, а й проблеми стратегічного розвитку країни.
Принципове мовчання Петра Порошенка про Крим – уже нікого не обходить. Антиконституційний характер Мінських домовленостей – не тема для обговорення. Невирішеність питання диверсифікації постачання газу в країну, адже реверсний газ – все одно російський, – навіть не порушується. Недоторканність природних монополій, які перебувають у приватних руках, що призводить до тотального грабунку всіх і кожного, – табуйована тема. Навіть згадка про аферу "Роттердам+" – уже за рамками суспільно-політичного сприйняття.
Це і є кліпове мислення: амнезія помножена на безпорадність.
І от настав урочистий день – 9 лютого 2019 року. Бадьорою ходою, усміхаючись і потискаючи руки активістам, Петро Порошенко сходить на трибуну форуму "Відкритий діалог". Президент випромінює впевненість і завзяття, доброзичливість і оптимізм. Він, безперечно, в доброму гуморі.
"Я хочу говорити з вами про майбутнє, – каже президент. – Я хочу говорити про амбітні завдання, які ми повинні сміливо ставити і яких маємо досягати! Ми пишатимемось Україною!"
Так, звісно, пане президенте, ми пишатимемось Україною.
Коли, після загибелі кіборгів, Петро Порошенко з'явився на телеекрані й сказав: "Донецького аеропорту вже нема, а отже ми його не здали ворогу, і це перемога", – я подумав, що це кінець. Що він уже ніколи й нічим не зможе мене ні вразити, ні здивувати. Але я помилився. Виступ 9 лютого мене вразив.
Прототип Остапа Бендера, крім афер, описаних в Ільфа й Петрова, ще відзначився тим, що вдавав рабина і з чималим зиском продавав місця в раю. І це був гарний ґешефт, хоча, згідно з юдаїзмом, раю не існує, а є лише спілкування душі з Творцем до воскресіння в тілі.
Промова 9 лютого нагадала цей комерційний трюк. Говорячи про майбутнє й наші амбітні плани, президент розпочав торгівлю місцями в раю. Він пропонує майбутнє за помірну плату голосами. Він уникає розмови про те, що сталося з нашим нещодавнім минулим – п'ятьма роками надій жити по-новому.
П'ять постреволюційних років виявилися змарнованими. Депутатська недоторканність не скасована. Нова виборча система, яка ліквідувала б партійну олігархію, не впроваджена. Усі довибори до Верховної Ради засвідчили безкарність використання адмінресурсу та фальсифікацій. Антикорупційні органи обернулися профанацією. Реформа МВС звелася до зміни вивіски. А ім'я "Роман Насіров" у виборчому списку – це все, що нам варто знати про боротьбу з корупцією на митниці.
То можливо Петро Порошенко досяг приголомшливих успіхів на зовнішньополітичній арені? Так, досягнення по-справжньому унікальні. Він відмовився від Будапештського меморандуму і підписав Мінські домовленості, які суперечать Конституції України.
Тепер Петро Порошенко обіцяє мир "на вигідних умовах" і "відновлення територіальної цілісності України". Цікаво дізнатися, що заважало йому зробити це впродовж п'яти років? І, до речі, як саме він збирається реалізувати свою обіцянку?
П'ять постреволюційних років, п'ять років війни мали стати часом реформ. Але Україна, яку ми нині бачимо, відрізняється від України-2013 року тільки тим, що вона менша за територією, за кількістю населення і бідніша. Та сама політична система, та сама рентна економіка, той самий олігархат у природних монополіях, те саме свавілля силових структур, ті самі, загалом, прізвища у виборчих списках. Тільки Віктор Медведчук уже не натяками, а відверто закликає до зміни конституційного ладу. Вочевидь, саме ці ідеї він і обстоює в Мінську, представляючи там за дорученням Порошенка інтереси України. Це і є сухий підсумок президентства Петра Олексійовича.
За півтора місяця – голосування. Але історія президентських виборів свідчить, що жодні з них не зумовили зміни політичної системи, не стали ротацією політичних еліт і не спричинили корекції політичного курсу. Всі без винятку вели тільки до консервації, або ж навіть поглиблення тіньових сторін суспільно-політичної системи.
Першим президентом став представник партноменклатури. На зміну йому прийшов посланець "червоних директорів", і процес формування олігархату зі стихійного став послідовним і цілезумовленим. Своє цілковите оформлення олігархічна система мала знайти в особі Віктора Януковича. Але на перешкоді стала помаранчева революція. Вона перемогла. Однак Віктор Ющенко програв: він розчинився в системі. Янукович повернувся. Уся політична система з її складниками – політичними партіями, виборчими комісіями, спостерігачами, фальшивими екзит-полами, сліпими ЗМІ – повернула його. Майдан. Революція. І на наших очах Петро Порошенко пройшов те саме перетворення, що й Віктор Ющенко. Він не зумів, а це те саме, що й не схотів, продовжити справу революції. Він став частиною системи – уособленням тих сил, протидія яким виводить людей на Майдан.
Президентські вибори ніколи не вели до позитивних змін. Їхній результат завжди був негативним для України. За результатами виборів до влади завжди приходив представник олігархічної системи. Такий результат виборів завжди вів до нової революції. Але кожне нове революційне зрушення призводило до важчих і болісніших втрат. Історія не бреше. Повтори, які ми бачимо в ній, – це і є політичні закономірності. І наразі немає жодних підстав сумніватися, що цього разу політична закономірність схибить
1 
1
Коментарі