Нам потрібні експерти й аналітики, які спеціалізуються на Росії. Маємо думати, як послабити ворога, – каже офіцер резерву Роман Кулик
У місті Золоте на Луганщині відбулося розведення військ. Сторони відійшли на кілометр углиб. Українські військові демонтують укріплення, розміновують території. У червні війська відвели у Станиці Луганській. Із 10 листопада триває процес у Петрівському на Донеччині. Так виконують домовлене в Мінську 2016-го. Чому не вдавалося раніше?
– Бо росіяни регулярно зривали перемир'я та порушували режим тиші. Нашим військовим довелося з боями повертатися на залишені території. Так може бути й тепер.
Зараз рухаємося у російській повістці, заради зустрічі в "нормандському форматі" (за участі лідерів України, Росії, Франції та Німеччини. – Країна). Україна реагує на подачі Кремля і рідко перебирає ініціативу.
Які можливі негативні наслідки через розведення?
– 2016-го навколо цього не точилися дискусії. Була зрозуміла загальна політика держави. Влада переконалася, що з Москвою не можна домовлятися, й не була налаштована на поступки. Прагнули показати Заходу, яка Росія недоговороспроможна. Розведення акцентувало на тому, що Путін не виконує домовленостей.
Зараз незрозуміла лінія команди Зеленського. Говорять, що буде розведення. Очікують переговорів. Але влада не каже, що планується потім. У частини суспільства є обґрунтовані побоювання, що керівники держави не мають цілісної стратегії в питанні війни. І що розведення стане катастрофою. Росіяни можуть зайти на залишені армією території. Це спровокує сильний конфлікт в українському суспільстві. А на міжнародній арені покажемо себе слабким гравцем, який не може прораховувати наслідки своїх дій.
Розведення у Станиці Луганській, Золотому й Петрівському – саме по собі не є зрадою. Та його сприймають як початок відведення ЗСУ по всій лінії розмежування. Це понад 400 кілометрів фронту. Можемо втратити багато територій, які здобували високою ціною.
Як оцінюєте миротворчу політику президента Володимира Зеленського?
– Є дві площини: сигнали назовні й для українського суспільства. П'ять років ми доводили європейцям та американцям, що Україна рішуче воює з Росією і суспільство має бажання та спроможність протистояти Путіну. Все базувалося навколо того, що ведемо нерівну війну. Мовляв, нам треба допомагати санкціями проти РФ та військово-технічним співробітництвом. Риторика ж Зеленського: треба зустрітися, переговорити, почути одне одного, адже ми хочемо миру. Виглядає так, що Україна більше не хоче опиратися й готова до миру на російських умовах.
Меседжі до народу України ще гірші. З 2016-го в суспільстві почала проявлятися так звана втома від війни. Люди, які до неї малопричетні або непричетні взагалі, стомилися від новин про бойові дії та втрати. Зеленський використав ці настрої на виборах. Мовляв, Порошенко заробляв на війні, а він зможе знайти підхід до Путіна. Це помилкова теза. Але президент досі вірить, що на особистій зустрічі зможе домовитися про мир.
Пафосна риторика Порошенка теж не була ідеальною. Але він принаймні говорив про мир на українських умовах. Політика Зеленського демотивує пасіонарну частину суспільства.
Чи є шанс, що ця політика буде вдалою?
– Інтереси Росії й України – протилежні. Тут немає середини. Або ми поступаємось – і питання лише наскільки катастрофічно, по скількох пунктах. Або воюємо, і не лише військом.
Войовнича меншість диктує обридлу політику, а більшість хоче миру, каже радник секретаря Ради національної безпеки й оборони з реінтеграції і відновлення окупованих територій Донбасу Сергій Сивохо. Про що свідчить така риторика?
– Що Сивохо – ватник і малорос, який повторює тези російської пропаганди. Каже, їздив у Петрівське і там люди бажають розведення. Але ця територія окупована багато років. Некомпетентний. Просуває ідею виборів на захоплених територіях, бо там, за якоюсь соціологією, переможе "Слуга народу". Це – інфантильна оцінка ситуації на основі сумнівних даних. Але Сивохо – людина з президентського оточення, транслює погляди команди. Тому його заяви насторожують.
Коли прозвучало, що вони планують створити центр із примирення, я був вражений. У нас пряма агресія Росії. Перший і другий армійські корпуси бойовиків інтегровані у 8-му армію Південного військового округу РФ. Без росіян ми швидко повернули б окуповані території. Нам немає з ким миритися на Донбасі. Тамтешні жителі або лояльні до України, або проросійські, з якими примирення неможливе. А Сивохо легітимізує медведчуківську риторику про громадянський конфлікт, що нав'язує Кремль. Це викидає агресора як учасника війни на Донбасі.
Маємо домагатися виведення російських військ, опанування нашого кордону та звільнення Криму.
Є позитивні кроки влади в оборонній політиці?
– Деякі моменти є. Збільшили бюджет Міністерства оборони на наступний рік. Призначення головою відомства Андрія Загороднюка також вдале. Людина з громадського сектору, професіонал у цій сфері, для нього членство України в НАТО – це пріоритет. Ставить за мету підвищити комплектацію армії, посилити роботу з особовим складом, оновити техніку, покращити умови роботи контрактників, посилити боротьбу з корупцією.
Розвивається наша ракетна програма. Недавно були вдалі випробування ракет малої та середньої дальності С-125 та С-300. Намагаємося компенсувати переваги РФ на морі та в повітрі.
Позитивні зміни в Україні відбуваються під тиском Заходу та громадянського суспільства. У Золотому розведення провели з обманом. Міністри та президент запевняли, що цього не станеться без дотримання семиденного режиму тиші. Але за кілька днів штаб ООС повідомляв про обстріли. Та влада ухвалила політичне рішення провести розведення. Обман прикрили зведеннями спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, про "сліпоту" якої в армії ходять легенди. Але після акцій протесту під Офісом президента розведення в Петрівському, яке планували на 4 листопада, перенесли через обстріли.
Чи не шкодять країні протести?
– Будь-які мітинги у воюючій країні – ходіння по лезу ножа. Вони погано впливають на переговорну позицію лідера держави на міжнародних майданчиках. Важливо, коли він говорить від імені консолідованого суспільства. Але одного дня можемо прокинутись і зрозуміти, що капітуляція відбулася. А ми її проспали, бо не хотіли зашкодити державі. Тому поки акції мирні та для них є реальні підстави – варто виходити на мітинги проти хибних кроків монобільшості. І президент, і Росія мають усвідомити: в Україні частина суспільства готова боротися і не прийме миру на російських умовах. Закономірно, що ключову роль у протестах грають ветерани російсько-української війни. Такої консолідації середовища я не бачив давно.
Яким бачите звільнення окупованих територій?
– Є два варіанти: військовий і дипломатичний. В обох Росія має максимально ослабнути. Слід активно працювати на її виснаження, а не замикатись у глухій обороні.
Воєнний шлях звільнення можливий, якщо РФ забереться з Донбасу разом зі своїми підрозділами й технікою. З місцевими бандами ЗСУ впораються.
Крим – марафонська проблема на десятиліття. Найближчим часом її не вирішити. За російським законодавством, півострів і Севастополь – суб'єкти федерації, і це буде питанням національної ваги навіть після зміни влади.
Маємо працювати над посиленням українських інституцій та ідентичності, водночас послаблювати ворога. Україні потрібні експерти та think-tank (мозкові центри, структури, що займаються аналітикою. – Країна) з проблематики РФ. Вона має слабкі точки, куди Україна може бити з мінімальним використанням ресурсів. Наприклад, монолітність федерації – великий міф. Корінні народи РФ здавна відчувають тиск Москви і борються за збереження власної ідентичності – мови і традицій. Ідеться про ерзян, удмуртів, татар, башкирів та інших. Народи Ідель-Уралу можуть зіграти значну роль у дезінтеграції РФ, або її послабленні. Це одна з точок впливу, яку маємо розробляти на державному рівні, щоб підважити стабільність режиму. Конфлікт між центром і регіонами вимагатиме від Кремля додаткових ресурсів для приборкання відцентрових рухів. Рано чи пізно Москві доведеться залишити Крим і Донбас. Та для цього необхідна системна робота державного апарату України, а не групи ентузіастів, і стратегія на кількадесят років.
Як реінтегрувати окуповані території після звільнення?
– Люди, які воювали в незаконних збройних формуваннях в ОРДЛО, мають понести кримінальну відповідальність за воєнні злочини й участь у терористичних організаціях. Хто отримав російські паспорти чи подав заявки на них (близько 30 тис. і 60 тис. відповідно. – Країна) не мають морального права жити в Україні, мусять виїхати. Як і всі незадоволені відновленням суверенітету України над окупованими територіями.
На Донбасі є проукраїнські громадяни, вони мають бути у пріоритеті. Але після звільнення матимуть ті ж права і систему урядування, як решта областей, без жодних особливих статусів.
Варто працювати над поширенням української культури та ідентичності. Це українізація та декомунізація, у подальшому – деімперіалізація. Повне знищення залишків "русского мира", який слугував ідеологічною базою для російського вторгнення. Поширення закріпленої на центральних територіях української ідентичності на схід і південь. Без неї – цілісної і максимально простої – не матимемо, що запропонувати жителям Донбасу замість російської імперської матриці.
Треба говорити про мир на українських умовах. На російських – призведе до ще більшої війни. Можливо, відкладеної на 5–15 років. Та краще продовжувати боротьбу з теперішніх сильніших позицій, ніж через роки знову йти по колу. Або перекласти відповідальність на наступні покоління. Це не варте нації, яка вважає себе дорослою, і показала, що здатна боротися за свою державність.
Яка зараз тактика Росії у війні проти України? Де чекати удару?
– Ворог битиме там, де Україна найслабша. Це наш південь і підірваний окупацією Криму флот. Два роки росіяни блокують порти в Азовському морі, перекрили великі ділянки судноплавства. Нарощують кількість флоту й мілітаризацію півострова. Україна намагається відповідати розробкою протикорабельної ракети "Нептун".
Тактика Кремля незмінна: прагне так ослабити Україну, щоб погодилася на його умови завершення війни. Втиснути нам ОРДЛО без Криму як постійний важіль впливу. І через ці підконтрольні Росії території відтягнути нас від ЄС і НАТО. Повністю повернути у свій проект реставрованого Путіним СРСР. Можуть захопити південні та східні області – усе залежить від міри нашого ослаблення, міжнародної кон'юнктури, ресурсів Росії та апетитів її президента.
Україна не має довготривалої стратегії. Влада не розуміє, що це екзистенційний конфлікт двох цивілізацій – війна "русского мира" з українським і прозахідним ціннісним світом.
Що відбувається в керівництві Збройних сил зараз? Який кадровий підхід влади?
– Секретар РНБО Олексій Данілов – суперечлива кандидатура. Є багато відгуків про нього як сильного менеджера. Та не зрозуміло, наскільки він фаховий у секторі, за який узявся.
Є питання до оборонного комітету Верховної Ради на чолі з Олександром Завітневичем із фракції "Слуга народу". Це чоловік однокласниці президента, який працював у шоу-бізнесі. Не робить жодних заяв, не озвучує цілей. Його призначення недолуге. Цим могли займатися фахові військовослужбовці, які є у фракції. Ігор Герасименко служив у Десантно-штурмових військах, Єгор Чернєв – у Національній гвардії.
Наскільки змінилося керівництво армії?
– Генералів, які пройшли бойові дії, в командуванні багато. Щонайменше два десятки. Ці люди починали майорами, полковниками на посадах комбригів і нижче. Дослужилися до посад в оперативних командуваннях, Генштабі. Можна згадати Михайла Забродського (перший заступник голови комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки. – Країна), Олега Мікаца (заступник командувача військ оперативного командування "Захід" Сухопутних військ ЗСУ. Один із керівників оборони Донецького аеропорту. Перший український генерал, який не служив у радянській армії. – Країна), Дмитра Марченка, Ігоря Гордійчука, Андрія Ковальчука, Юрія Содоля та інших.
Начальник Генштабу Руслан Хомчак – представник старої школи. Але це не завжди погано, час і результати покажуть. Попередній начальник Генштабу Віктор Муженко спочатку викликав здебільшого негативні враження. Але з часом моя думка змінилася. Він – фаховий офіцер, керував військами на високому рівні у переломні моменти війни в 2014–2015 роках. Звісно, були помилки, але не думаю, що хтось впорався б набагато краще.
Які наші перспективи на шляху до НАТО?
– Доки триває російсько-українська війна і залишаються невирішені питання правового статусу Криму, НАТО Україні не світить. Хіба з політичних міркувань зроблять виняток, але це малоймовірно. Нам слід працювати над зміцненням війська. Уніфікувати його зі стандартами НАТО так, ніби завтра можемо отримати план дій щодо членства, а післязавтра – стати частиною Альянсу.
3 
1
Коментарі