Ексклюзиви
Середа, 18 вересня 2019 18:15

"Поразка – ще не фінал. За нею обов'язково прийде успіх"

Моє кредо: стрибай, а парашут відкриється згодом.

Малою весь час фантазувала. Коли у школі задавали вивчити вірш, часом не вчила. Вигадувала свій і приписувала якомусь відомому письменнику. Так творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки і навіть Ліни Костенко ставала ширшою.

У гімназії була активною і компанійською, на передовій усіх творчих акцій. А за її стінами – гроза двору.

Раз у селі задавила ногою каченя на смерть. Бабуся спитала, чи я не бачила, хто це зробив. Збрехала, що ні. Потім плакала за деревом-грушею півдня. Досі соромно.

Гімназія дала мені структурованість думки. Гуманітарне і творче нутро – свободу й розуміння себе в кадрі та професії.

  Яніна Соколова, 35 років, журналістка, телеведуча, акторка. Народилася 6 березня 1984 року  в Запоріжжі. Навчалася у фізико-математичній гімназії. Не змогла вступити на бюджетну форму Інституту журналістики в Києві. Отримала освіту психолога у Запорізькому університеті та акторки театру і кіно в Київському університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Працювала на телеканалах у Запоріжжі й Луганську. Від 2006-го – на всеукраїнських телеканалах у Києві. Вела програми ”Ранок з Інтером”, ”Сніданок з 1+1”, ”Ранок на "П’ятому”, ”Кіно з Яніною Соколовою”, ”Рандеву з Яніною Соколовою”. Торік створила YouTube-проект ”Вечер с Яниной Соколовой”, який викриває фейки російської пропаганди про Україну, за місяць канал отримав ”Срібну кнопку”, зібравши 100 тисяч підписників. Була акторкою у столичних театрах, ведучою президентського оркестру, співала в ресторані. Знялася у двох десятках фільмів. Зокрема зіграла головні ролі у стрічках ”Обійми мене” і The Woman. Продюсувала документальний фільм ”Ми – солдати”. Заснувала школу екранних мистецтв Screen School. Сім місяців боролася з раком. Пройшла  30 променевих терапій і чотири курси хіміо­терапії. Публічно повідомила про це після того, як хвороба відступила – 22 травня 2019-го. Тоді ж оголосила про проект  ”Я, Ніна” на підтримку онкохворих. Включає книжку, пісню та художній фільм із Соколовою у головній ролі. У шлюбі. Чоловік 46-річний Володимир Литвин – банкір. Виховує синів 8-річного Миколу і Мирона, 6 років. Часто перечитує вірші Юрія Іздрика. Улюблені міста – бельгійський Ґент і португальське Порто Ково. Захоплюється бігом
Яніна Соколова, 35 років, журналістка, телеведуча, акторка. Народилася 6 березня 1984 року в Запоріжжі. Навчалася у фізико-математичній гімназії. Не змогла вступити на бюджетну форму Інституту журналістики в Києві. Отримала освіту психолога у Запорізькому університеті та акторки театру і кіно в Київському університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Працювала на телеканалах у Запоріжжі й Луганську. Від 2006-го – на всеукраїнських телеканалах у Києві. Вела програми ”Ранок з Інтером”, ”Сніданок з 1+1”, ”Ранок на "П’ятому”, ”Кіно з Яніною Соколовою”, ”Рандеву з Яніною Соколовою”. Торік створила YouTube-проект ”Вечер с Яниной Соколовой”, який викриває фейки російської пропаганди про Україну, за місяць канал отримав ”Срібну кнопку”, зібравши 100 тисяч підписників. Була акторкою у столичних театрах, ведучою президентського оркестру, співала в ресторані. Знялася у двох десятках фільмів. Зокрема зіграла головні ролі у стрічках ”Обійми мене” і The Woman. Продюсувала документальний фільм ”Ми – солдати”. Заснувала школу екранних мистецтв Screen School. Сім місяців боролася з раком. Пройшла 30 променевих терапій і чотири курси хіміо­терапії. Публічно повідомила про це після того, як хвороба відступила – 22 травня 2019-го. Тоді ж оголосила про проект ”Я, Ніна” на підтримку онкохворих. Включає книжку, пісню та художній фільм із Соколовою у головній ролі. У шлюбі. Чоловік 46-річний Володимир Литвин – банкір. Виховує синів 8-річного Миколу і Мирона, 6 років. Часто перечитує вірші Юрія Іздрика. Улюблені міста – бельгійський Ґент і португальське Порто Ково. Захоплюється бігом

Це дозволило робити багато успішних проектів у журналістиці.

40 відсотків українців ніколи не бували за межами рідної області. Якби могла, виділила б кошти, щоб жителі сходу могли щороку приїжджати на кілька днів на захід України. Людина повернеться додому з розумінням, як може бути інакше. Коли нація стане освіченішою, вона думатиме наперед. Навчимося – усе подолаємо.

Батьки розлучилися, коли мені було 3 роки. Мама замінила мені батька. Вона дуже сильна. Протягом життя я далі викарбовувала цю силу в собі. Виховувала мене доволі суворо. Навчила вміти працювати. Це одна з найважливіших рис, які хочу передати дітям. За працелюбством стоїть успіх.

Не знаю, чим зараз займається батько. Він не цікавиться мною, я не цікавлюся ним – усе взаємно.

Ненавиджу тусовки. Часто друзі-музиканти запрошують на свої концерти. Іду, переступивши через себе. Бо знаю, що їм важливо, аби я там була.

Я з тих людей, яким ніщо не дається просто так. Хочу навчити своїх дітей не зважати на невдачі. Сприймати життєвий шлях як процес, де поразка – ще не фінал. За нею обов'язково прийде успіх.

Поки ви живі й здорові, можливо абсолютно все.

Хвороба мобілізує. За час боротьби з раком відкрила два проекти, два курси в телевізійній школі, зняла 20 програм "Вечера", 30 ефірів "Рандеву" і "Кіно". За місяць набрали 100 тисяч підписників на YouTube.

Рак навчив не боятися нічого. Жити кожен день, як останній, і намагатися бути щасливою. За 7 місяців боротьби з хворобою зрозуміла, що таке справжня дружба, любов і жертовність.

Після хіміотерапії почало випадати волосся. В якийсь момент зрозуміла: не можу бачити, як поступово лисію. Зайшла до перукарні й попросила зістригти все. Подивилася на себе в дзеркало й подумала: у мене прекрасний череп.

Українською заговорила в інституті. Там був режим, аби на сцені й у кіно мова була легкою. Без тужливості й пафосу, притаманних академічним театрам наших провінційних міст. Записувати "Вечер" російською для мене тепер – тортури. Відвикла від неї. Набагато складніше, ніж думає глядач, який сприймає за свою.

Коли познайомилася з чоловіком, йому було стільки років, як мені зараз. Розумний, симпатичний, стриманий. Нещодавно закінчив Гарвард, а до того – Лондонську бізнес-школу. Родом із маленького містечка, всього досягнув сам. Нам було про що поговорити і про що помовчати. Крок за кроком розвивали стосунки.

Якби моя воля, скасувала б шлюб як явище. Єдине, що в цьому хорошого, – твої діти мають документи, які допомагають легко вирішувати бюрократичні питання, пов'язані з державою.

Першого сина народжувала дві доби. Було складно. Але це відчуття повного щастя й розуміння, що ти нарешті щось корисне зробив на цій землі. Подарувати людину світу – означає дати йому продовження.

Микола якось запитав, чи я помру від раку, як мій дідусь Ваня. Сказала: "Ні. Не планую. Буду жити".

Весь час прагнула одного – працювати на телебаченні. Всі випускні віньєтки заповнені побажаннями за 10 років побачити мене ведучою власного ток-шоу, акторкою у крутому кіно. Так і сталося.

Акторська кар'єра гріє досі. Але не так сильно, як робота журналіста. Саме журналістика дала усвідомлення себе і цілей, які хочу реалізувати в цій країні. Багато людей, які роблять історію, приходять до мене на інтерв'ю. Важливо донести, ким вони є насправді, чи варто їм довіряти. Це почесна місія і дуже тонка робота.

Київ – місто, яке зробило мене. У нас із ним драматична любов. Місто дуже збалансоване. У ньому є все – і річка, і старовинні будівлі центру, і неймовірно красивий Поділ, і сучасний Печерський район, в якому я живу.

Кохати – це пустити людину У своє серце і не випускати, незалежно від того, поруч вона чи ні. Діти лише зміцнюють це почуття.

Українці потужні, але поки що не навчилися критично мислити. Ми знаємо, як добиватися змін. А потім не можемо розібратися, що з цими змінами робити.

Життя навчило стукати в усі двері. Рано чи пізно їх тобі відчинять.

Україна проходить останнє коло очищення. Старих стабільних уже обирали. Психанули, обрали невідомого й наразі нестабільного. Сподіваюся, наступними прийдуть люди, які нарешті змінять цю країну.

У моєму житті було вкрай мало чоловіків. Якщо хтось западає в душу, то до кінця. Якщо – ні, не витрачаю на нього часу й емоцій.

Хочеш зробити гарно – зроби сам.

Гаджетоманія – бич часу. Діти живуть у нереальному світі. Це не лише їсть час і псує зір, а й мізки.

Мені не треба нікому нічого доводити. Усе на поверхні. Можеш комусь подобатись або ні. Коли розумієш, що робиш свою справу професійно, маєш за собою команду і відповідальність, отримуєш внутрішню впевненість і спокій.

Багато українців сприймають телевізор як вікно у безумовно чесний і правдивий світ. Говоримо з бабусею. Вона мені: "Так по телевізору ж сказали!" Я їй: "Діли на 20. Кому належить цей телеканал?"

Аби тобі довіряли, треба бути справжнім. Не прикидатися кимось, не намагатися сподобатись. Робити свою справу максимально якісно.

У деяких ситуаціях неможливо не сказати "пи*дець". Працюю над тим, щоб вживати більше української лайки. Наразі це 50 на 50.

Років у 20 любила скуповувати одяг. Мала цілу колекцію сумок, взуття. Мабуть, це вада всіх провінційних дівчат. Досягаючи певного соціального статусу, ми часто намагаємося компенсувати брак можливості купувати все це в юності. Зараз мене не витягти на шопінг.

Найкраща смерть – у колі близьких. Не хотіла б смерті, яку супроводжує фізичний біль.

Гроші дають можливість думати не про ковбасу,

а про євроінтеграцію.

До церкви не ходжу, яєць не свячу, пасок не печу. Відчуваю, що є Всесвітній Розум, який дбає, щоб усе в житті було справедливо, і карає, коли чиниш не так. Як він виглядає, не знаю.

Моє життя – посібник із натяків із неба, як треба робити

і як не треба. Часом не вгадую.

Хрестили мене в церкві Московського патріархату. Дуже не люблю їх через агресію, токсичність, проросійські гасла й настрої. У Парижі є православний храм біля Ейфелевої вежі. Місцеві його так і називають – КҐБ.

Не передивляюсь кіно двічі.

Планувати далеко – смішити Бога. Ставлю перед собою швидкі близькі цілі.

Моя найбільша вада – авантюризм. Це плюс, бо я легка на підйом. Але й мінус, бо кожна справа потребує ретельної підготовки. Якщо не впевнений до кінця, краще не братися. А я внутрішньо відчуваю, що вийде, навіть коли не маю засобів реалізації.

Люблю зручний одяг, який не треба прасувати. Ненавиджу ходити на підборах. Зазвичай збираюся за 3 хвилини: відкрила шафу, вдягнула й пішла.

Віддати життя за свою країну – це найкрутіший крок, який може зробити людина.

Зараз ви читаєте новину «"Поразка – ще не фінал. За нею обов'язково прийде успіх"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 172
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода