Моє кредо: стрибай, а парашут відкриється згодом.
Малою весь час фантазувала. Коли у школі задавали вивчити вірш, часом не вчила. Вигадувала свій і приписувала якомусь відомому письменнику. Так творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки і навіть Ліни Костенко ставала ширшою.
У гімназії була активною і компанійською, на передовій усіх творчих акцій. А за її стінами – гроза двору.
Раз у селі задавила ногою каченя на смерть. Бабуся спитала, чи я не бачила, хто це зробив. Збрехала, що ні. Потім плакала за деревом-грушею півдня. Досі соромно.
Гімназія дала мені структурованість думки. Гуманітарне і творче нутро – свободу й розуміння себе в кадрі та професії.
Це дозволило робити багато успішних проектів у журналістиці.
40 відсотків українців ніколи не бували за межами рідної області. Якби могла, виділила б кошти, щоб жителі сходу могли щороку приїжджати на кілька днів на захід України. Людина повернеться додому з розумінням, як може бути інакше. Коли нація стане освіченішою, вона думатиме наперед. Навчимося – усе подолаємо.
Батьки розлучилися, коли мені було 3 роки. Мама замінила мені батька. Вона дуже сильна. Протягом життя я далі викарбовувала цю силу в собі. Виховувала мене доволі суворо. Навчила вміти працювати. Це одна з найважливіших рис, які хочу передати дітям. За працелюбством стоїть успіх.
Не знаю, чим зараз займається батько. Він не цікавиться мною, я не цікавлюся ним – усе взаємно.
Ненавиджу тусовки. Часто друзі-музиканти запрошують на свої концерти. Іду, переступивши через себе. Бо знаю, що їм важливо, аби я там була.
Я з тих людей, яким ніщо не дається просто так. Хочу навчити своїх дітей не зважати на невдачі. Сприймати життєвий шлях як процес, де поразка – ще не фінал. За нею обов'язково прийде успіх.
Поки ви живі й здорові, можливо абсолютно все.
Хвороба мобілізує. За час боротьби з раком відкрила два проекти, два курси в телевізійній школі, зняла 20 програм "Вечера", 30 ефірів "Рандеву" і "Кіно". За місяць набрали 100 тисяч підписників на YouTube.
Рак навчив не боятися нічого. Жити кожен день, як останній, і намагатися бути щасливою. За 7 місяців боротьби з хворобою зрозуміла, що таке справжня дружба, любов і жертовність.
Після хіміотерапії почало випадати волосся. В якийсь момент зрозуміла: не можу бачити, як поступово лисію. Зайшла до перукарні й попросила зістригти все. Подивилася на себе в дзеркало й подумала: у мене прекрасний череп.
Українською заговорила в інституті. Там був режим, аби на сцені й у кіно мова була легкою. Без тужливості й пафосу, притаманних академічним театрам наших провінційних міст. Записувати "Вечер" російською для мене тепер – тортури. Відвикла від неї. Набагато складніше, ніж думає глядач, який сприймає за свою.
Коли познайомилася з чоловіком, йому було стільки років, як мені зараз. Розумний, симпатичний, стриманий. Нещодавно закінчив Гарвард, а до того – Лондонську бізнес-школу. Родом із маленького містечка, всього досягнув сам. Нам було про що поговорити і про що помовчати. Крок за кроком розвивали стосунки.
Якби моя воля, скасувала б шлюб як явище. Єдине, що в цьому хорошого, – твої діти мають документи, які допомагають легко вирішувати бюрократичні питання, пов'язані з державою.
Першого сина народжувала дві доби. Було складно. Але це відчуття повного щастя й розуміння, що ти нарешті щось корисне зробив на цій землі. Подарувати людину світу – означає дати йому продовження.
Микола якось запитав, чи я помру від раку, як мій дідусь Ваня. Сказала: "Ні. Не планую. Буду жити".
Весь час прагнула одного – працювати на телебаченні. Всі випускні віньєтки заповнені побажаннями за 10 років побачити мене ведучою власного ток-шоу, акторкою у крутому кіно. Так і сталося.
Акторська кар'єра гріє досі. Але не так сильно, як робота журналіста. Саме журналістика дала усвідомлення себе і цілей, які хочу реалізувати в цій країні. Багато людей, які роблять історію, приходять до мене на інтерв'ю. Важливо донести, ким вони є насправді, чи варто їм довіряти. Це почесна місія і дуже тонка робота.
Київ – місто, яке зробило мене. У нас із ним драматична любов. Місто дуже збалансоване. У ньому є все – і річка, і старовинні будівлі центру, і неймовірно красивий Поділ, і сучасний Печерський район, в якому я живу.
Кохати – це пустити людину У своє серце і не випускати, незалежно від того, поруч вона чи ні. Діти лише зміцнюють це почуття.
Українці потужні, але поки що не навчилися критично мислити. Ми знаємо, як добиватися змін. А потім не можемо розібратися, що з цими змінами робити.
Життя навчило стукати в усі двері. Рано чи пізно їх тобі відчинять.
Україна проходить останнє коло очищення. Старих стабільних уже обирали. Психанули, обрали невідомого й наразі нестабільного. Сподіваюся, наступними прийдуть люди, які нарешті змінять цю країну.
У моєму житті було вкрай мало чоловіків. Якщо хтось западає в душу, то до кінця. Якщо – ні, не витрачаю на нього часу й емоцій.
Хочеш зробити гарно – зроби сам.
Гаджетоманія – бич часу. Діти живуть у нереальному світі. Це не лише їсть час і псує зір, а й мізки.
Мені не треба нікому нічого доводити. Усе на поверхні. Можеш комусь подобатись або ні. Коли розумієш, що робиш свою справу професійно, маєш за собою команду і відповідальність, отримуєш внутрішню впевненість і спокій.
Багато українців сприймають телевізор як вікно у безумовно чесний і правдивий світ. Говоримо з бабусею. Вона мені: "Так по телевізору ж сказали!" Я їй: "Діли на 20. Кому належить цей телеканал?"
Аби тобі довіряли, треба бути справжнім. Не прикидатися кимось, не намагатися сподобатись. Робити свою справу максимально якісно.
У деяких ситуаціях неможливо не сказати "пи*дець". Працюю над тим, щоб вживати більше української лайки. Наразі це 50 на 50.
Років у 20 любила скуповувати одяг. Мала цілу колекцію сумок, взуття. Мабуть, це вада всіх провінційних дівчат. Досягаючи певного соціального статусу, ми часто намагаємося компенсувати брак можливості купувати все це в юності. Зараз мене не витягти на шопінг.
Найкраща смерть – у колі близьких. Не хотіла б смерті, яку супроводжує фізичний біль.
Гроші дають можливість думати не про ковбасу,
а про євроінтеграцію.
До церкви не ходжу, яєць не свячу, пасок не печу. Відчуваю, що є Всесвітній Розум, який дбає, щоб усе в житті було справедливо, і карає, коли чиниш не так. Як він виглядає, не знаю.
Моє життя – посібник із натяків із неба, як треба робити
і як не треба. Часом не вгадую.
Хрестили мене в церкві Московського патріархату. Дуже не люблю їх через агресію, токсичність, проросійські гасла й настрої. У Парижі є православний храм біля Ейфелевої вежі. Місцеві його так і називають – КҐБ.
Не передивляюсь кіно двічі.
Планувати далеко – смішити Бога. Ставлю перед собою швидкі близькі цілі.
Моя найбільша вада – авантюризм. Це плюс, бо я легка на підйом. Але й мінус, бо кожна справа потребує ретельної підготовки. Якщо не впевнений до кінця, краще не братися. А я внутрішньо відчуваю, що вийде, навіть коли не маю засобів реалізації.
Люблю зручний одяг, який не треба прасувати. Ненавиджу ходити на підборах. Зазвичай збираюся за 3 хвилини: відкрила шафу, вдягнула й пішла.
Віддати життя за свою країну – це найкрутіший крок, який може зробити людина.
8 
35413
Коментарі