пʼятниця, 29 січня 2016 15:11

"Під час кризи 1990-х перше, від чого відмовилися українці, були книжки", - Олександра КОВАЛЬ, 58 років, президент громадської організації "Форум видавців"

Класик сказав: якщо можеш не писати – не пиши. Я тому й не пишу.

Навчилася читати у 4 роки. Ніхто не знає як. Усі думали, що я свої книжки просто знаю напам'ять, бо бабця мені їх читала. Якось дали нову – я й її почала читати. Уявіть мій розпач, коли в першому класі змушували читати по складах.

Заважають ілюстрації: на них усе інакше, ніж уявляю. В дитинстві просто вирізала їх.

Зараз плачу лише від людей. Але й досі течуть сльози від "Ялинки" і "Русалоньки" Андерсена, "Олюньки" Андрія Чайковського і "Короля Мацюся" Януша Корчака.

Не знаю людини, яка робить стільки помилок, як я. Вибухаю, кричу, розкидаю папери. Тому постійно прошу пробачення – у доньки, колег, друзів.

  Олександра КОВАЛЬ. Народилася 20 жовтня 1957 року у Львові. Батька Андрія Коваля репресували. Відбув 10 років у Воркутлагу. Після цього закінчив "Львівську політехніку", працював інженером в обласному управлінні колгоспного будівництва. Мати Анна Прус – пульмонолог, навчалась у Львівському медичному інституті. Олександра здобула фах інженера-механіка деревообробної промисловості. Працювала у Лісотехнічному інституті, обласному відділенні Фонду культури, державному видавництві "Картографія". Була співзасновником кооперативу "Аерос", що випускав аеростатичну техніку, видавництва "Фенікс" і видавничої спілки "Просвіта". Із 1995 року очолює громадську організацію "Форум видавців". З цього ж року – організатор Форуму видавців у Львові. Розлучена. Живе з донькою 26-річною Софією. Вона закінчила Києво-Могилянську академію за фахом "соціологія" та факультет журналістики Українського католицького університету. – Філармонію відвідую часто і без розбору. Театр – вибірково. Люблю кіно з поп-корном і колою, – каже Олександра
Олександра КОВАЛЬ. Народилася 20 жовтня 1957 року у Львові. Батька Андрія Коваля репресували. Відбув 10 років у Воркутлагу. Після цього закінчив "Львівську політехніку", працював інженером в обласному управлінні колгоспного будівництва. Мати Анна Прус – пульмонолог, навчалась у Львівському медичному інституті. Олександра здобула фах інженера-механіка деревообробної промисловості. Працювала у Лісотехнічному інституті, обласному відділенні Фонду культури, державному видавництві "Картографія". Була співзасновником кооперативу "Аерос", що випускав аеростатичну техніку, видавництва "Фенікс" і видавничої спілки "Просвіта". Із 1995 року очолює громадську організацію "Форум видавців". З цього ж року – організатор Форуму видавців у Львові. Розлучена. Живе з донькою 26-річною Софією. Вона закінчила Києво-Могилянську академію за фахом "соціологія" та факультет журналістики Українського католицького університету. – Філармонію відвідую часто і без розбору. Театр – вибірково. Люблю кіно з поп-корном і колою, – каже Олександра

Я – інженер-механік деревообробної промисловості. Але ближче як за 3 метри до верстата не підходила. Тато і вся його родина були репресовані. Я вступала 1974-го, після гучних арештів "націоналістів". Тому шлях у Львівський університет був закритий.

Всю юність мене готували до того, що сидітиму в тюрмі. Пішла в лісотехнічний, аби в таборі бути не чорноробом, а мати фах і якось вижити.

Після інституту заробляла 120 рублів. Гарні чобітки стільки коштували. А бажана книжка "Майстер і Маргарита" – 80. ­Дефіцитні книжки спекулянти продавали за цінами в 10–40 разів вищими. Таки купила її. Це майже найдорожча моя покупка в житті. Коли прочитала, розчарувалася.

У 1980-ті багато раділа і багато плакала. У Фонді культури ми надрукували великодні листівки з написом не "Веселих свят!", а "Христос воскрес!" Це було крамольно. Розійшлися миттєво. По 3 рублі за листівку, коли інші коштували 3 копійки. Це моя найбільша спекуляція за все життя – на користь Фонду. Але ж треба було значно дорожче заплатити друкарні, щоб погодилися виконати замовлення. Зрозуміла, що означає заробляти, а не просто ходити на роботу. Ставка від того не змінилася. Згодом начальниця Фонду вирішила, що й сама зможе випускати листівки з готових форм. І звільнила мене. Від переживань я навіть народила передчасно.

Під час кризи 1990-х перше, від чого відмовилися українці, були книжки.

Є такі, що взагалі не читають книжок. Це не заважає їм бути прекрасними людьми. Якщо не читають у зрілому віці, це може бути пов'язано з напруженою роботою, життєвими випробуваннями, емоційним станом.

Важливо для суспільства, щоб діти й підлітки розвинули критичне мислення й аналіз. Це робиться завдяки навику постійного читання великих і складних текстів. Тоді вже можна не читати художньої літератури, але мати здатність добре розібратися в політичній ситуації, аналізувати бази даних, розуміти статистику, вільно функціонувати у світі. Однак зараз навіть твори у школі заміняють тестами.

У світі на рік створюють півмільйона текстів. Чи можуть усі вони бути вартісними? Відпаде 99 відсотків.

Як громадянину, мені боляче, що цікава книжка написана не українцем. Але як читачу – байдуже. Я отримала хороший продукт.

Подорожувати, аби зробити селфі на тлі світових пам'яток? Ні, мене це не підносить. А от про те, як горить свічка на твоєму столі, можна роман написати.

Греко-католицька церква визнала корупцію гріхом. Виявилося, багато людей сповідалися через крадіжки й корупцію. Бог простить усіх, хто кається. Залишилося дочекатися масового каяття.

Коли починала "Форум видавців", думала, що житимемо в чудовій квітучій державі. Не гіршій за Польщу, бо стартові умови в нас були кращі. Але не врахувала людський фактор в Україні.

Як можна пишатися тим, що я – українка? Це ж від мене не залежало, що тут народилася.

Маленькою любила спостерігати за комахами. Годинами просиджувала біля мурашиних доріжок.

Заміжня була рік. На рік довше, ніж треба.

Кохання є. Воно не минає, а перетворюється у щось інше. Навіть у ненависть – за законом збереження енергії.

Це велика робота – будувати і себе, і стосунки. Не намагатися змінити іншого, при тому не втрачаючи себе. Люди ліниві. Їм не хочеться. Тому гинуть сім'ї. Хто трудиться, має щасливий шлюб.

Без чоловіка виховувати дитину важко. Але не знаю, як би було з чоловіком.

У нашій родині готувала бабця. Кожен вередував і хотів їсти щось своє. Тому вона готувала три супи, дві другі страви. Пізніше ми з сестрою випікали і влаштовували чаювання. Але потім я зрозуміла: збивати білки тільки певною виделкою і в один бік – не моє. Не варто витрачати стільки життя на приготування навіть найсмачнішої їжі.

Мені готує дочка. Якщо не готує, сиджу голодна або їм канапки з ковбасою. А от посуд мию із задоволенням, бо потім буде чисто.

Дуже не люблю неввічливості й хамства. Але для більшості це перестало бути важливим.

Кожен керується інтуїцією. Але не завжди це усвідомлює.

У нашій країні важко не боятися за долю дитини. Найбільше лякає, що наступні 20 років будемо й далі виборсуватися з болота. І ще одне покоління витратить на це найкращі роки.

На сильні почуття не здатна. Яка ненависть? Щонайбільше – хіба відраза.

Недавно уперше за вісім років побувала у відпустці. У Трускавці пила воду. Жила невластивим собі життям. Раніше здогадувалася, що таке буває, але особисто участі не брала. Хочу ще. Та це минеться.

У часи випробувань розумієш, що ранковий промінь сонця у вікні або вечірня злива – це вже і є щастя.

Усе зароблене – у мене в сумці.

Боюся бурульок, львівських балконів і сучасних будівель. Бо здогадуюся, що нинішні будівельники погано вчилися в університеті. З тієї ж причини боюся лікарів. Безвідповідальність – ­визначальна ознака стосунків нашого часу.

Найгірші людські риси – підступність і бажання жити за рахунок інших. Найкращі – жертовність і відповідальність. Сподіваюся, їх більше, ніж я думаю.

Безперервна погоня за їжею виснажує. Багато моїх ровесників, що виросли в Радянському Союзі, могли добитися значно більшого, якби не це.

Намагаюся любити людей. Попри їхній рішучий опір.

Зараз головне – щоб не було війни і не падали бурулі з дахів.

У Рея Бредбері є оповідання, що хоч би який ти зробив вибір, все одно прийдеш до тієї самої точки. Тільки з різними втратами.

Зараз ви читаєте новину «"Під час кризи 1990-х перше, від чого відмовилися українці, були книжки", - Олександра КОВАЛЬ, 58 років, президент громадської організації "Форум видавців"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути