"Обміни люблять тишу"

Зниклим безвісти Військовослужбовцям продовжують нараховувати грошове забезпечення, – каже Петро Яценко, керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими

2 травня 2023 року в Україні запрацював Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Який принцип його роботи, з яких джерел туди надходить інформація?

– Єдиний реєстр перебуває в підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ. 2014-го, з початком російської агресії, з'явилися громадяни України, доля яких невідома. Зниклі безвісти – це люди, відомостей про місцеперебування яких на цей час немає. Було важливо зібрати й систематизувати цю інформацію в одному місці, щоб була єдина база даних зниклих безвісти за особливих обставин – тобто воєнних дій. Створили механізм, коли родичі або командири могли подати ці відомості в державні органи.

 

У міжнародному гуманітарному праві, у Третій Женевській конвенції, є механізм створення національних інформаційних бюро. У часи, коли приймали ці акти, електронних баз даних не існувало. Ішлося про каталоги, куди родина могла внести відомості, й держава мала знати, що треба шукати цих людей. В Україні навесні 2022-го створили Національне інформаційне бюро, що працює 24/7, є цілодобова гаряча лінія, куди родини можуть подавати дані про тих, хто міг загинути, потрапити в полон чи зникнути безвісти. Згодом запрацювала база даних зниклих безвісти при МВС. Також є база даних у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Ми синхронізуємо всі бази даних, обмінюємося інформацією, фахівці усувають неточності й помилки у прізвищах і даних. Це складна щоденна робота.

Зниклий безвісти – це найпоширеніший статус, який отримує особа, про яку бракує відомостей. Таким вважатимуть військовослужбовця, про якого немає свідчень, що він потрапив у полон, або ці свідчення не можна перевірити. Але це початковий статус. Мені не подобається слово­сполучення "зниклий безвісти". Краще було б казати: пошук особи. Тобто зник безвісти – не остаточний вердикт.

На сьогодні нам вдалося повернути в Україну 3310 військових, цивільних, іноземних громадян. Третина з них мала статус зниклого безвісти. Проблема в тому, що РФ не надає нам жодних офіційних даних про людей, яких утримує. Віднедавна Координаційний штаб почав займатися також цивільними, які зникли безвісти чи ворог незаконно утримує їх на окупованих територіях або в Росії.

Координаційний штаб – це підрозділ Головного управління розвідки, перебуває під керівництвом Кирила Буданова. Коли з полону повертаються наші люди, вони проходять опитування: кого вони могли бачити в місцях утримання. Це важливий канал інформації та підтвердження для нас, що та чи та людина жива й перебуває в полоні. Намагаємося з'ясувати стан її здоров'я. Також родини зниклих безвісти можуть звертатися через міжнародні організації, як-от Міжнародний комітет Червоного Хреста, із запитами про перебування в полоні.

Червоний Хрест не працює з державними організаціями, лише напряму з родинами. Щоб у базі даних Координаційного штабу змінився статус людини, родичі мають прийти чи зареєструватися в особистому електронному кабінеті та змінити цей статус, надавши відомості від Червоного Хреста.

За якими критеріями людину реєструють зниклою безвісти?

– Основні критерії статусу "зниклий безвісти" – невідоме місцеперебування чи є свідчення, що людина загинула, але не знайдено тіла й немає збігу ДНК із представниками родини. Якщо людину бачили в місцях тимчасового утримання в РФ, ми перевіряємо цю інформацію. Проте свідчень може бути недостатньо або вони помилкові, тому найкраще мати підтвердження з кількох джерел. Особа може перебувати у статусі зниклого безвісти до завершення війни, деокупації територій, їх розмінування, дослідження, ексгумації.

Якщо родина хоче визнати зниклого загиблим, є судовий порядок: можна через пів року після отримання статусу зниклого безвісти звертатися до суду, і він визначатиме, чи можна надати статус загиблого. Бувають вигадки: мовляв, Україна надає статус зниклого безвісти, щоб родичі не отримували виплат. Це неправда. Усі військовослужбовці, яких вважають зниклими безвісти, продовжують отримувати грошове забезпечення, і до нього мають доступ найближчі родичі. Єдина перешкода – свідчення, що військовий здався в полон добровільно.

Тобто статус зниклого безвісти не обмежений якимись часовими рамками?

– Пошук триває, доки знайдемо відомості про останню зниклу людину. Це справа на роки й десятиліття. Держава робить усе, щоб ці люди не були забуті. Навіть через багато років експерти знаходять поховання, беруть зразки ДНК і шукають родичів похованого. Є багато випадків, коли цивільну людину реєструють як зниклу, тоді як її депортували в Росію, звідки вона змогла виїхати в Європу й там живе, але не оновила даних в Україні.

Як відбувається процес пошуку зниклих безвісти військових? З якими проблемами зазвичай стикаються при тому?

– Проблема в тому, що значну частину української території досі окуповано. Тут ми перетинаємося зі сферою відповідальності Міністерства внутрішніх справ і криміналістів, які проводять аналізи ДНК. Вони знають, як із часом усе важче знайти ДНК, відділити його від ДНК тварин, що могли розтягувати людські рештки.

Родини зниклих безвісти перебувають у вразливому становищі. Психологи називають цей стан "невизначена втрата". Це часом гірше, ніж коли люди знають, що їхній родич загинув, бо є можливість віддати йому шану. А так люди перебувають у підвішеному стані. Фахівці розробляють спеціальні програми, ми проводимо онлайн-вебінари для родин, щоб навчилися жити з цією невизначеною втратою, підтримували одне одного. Дружини, батьки, брати й сестри, знаючи, що родич зник безвісти, ставлять життя на паузу. Тож основні проблеми – психологічні, відсутність офіційної інформації від російської сторони, заморожування нею обмінів.

Деякі родини відмовляються здавати тест ДНК. Можливо, бояться самої процедури, хоча вона безпечна. У моргах лежать досі не впізнані тіла військових.

Велика проблема також із нашими цивільними. Колишніх бійців АТО, поліцейських-пенсіонерів, бібліотекарів, продавців, музейників Росія сприймає як військовополонених. Але ці люди не були учасниками збройних формувань, а їх схопили й утримують як полонених. Таких випадків десятки, й ми не можемо цих людей обмінювати на російських військових, бо ворог отримає стимул хапати наших цивільних на окупованих територіях. Але цих людей теж треба повернути, і ми починаємо шукати аргументацію та якісь точки, де можна домовлятися. Також ведемо міжнародну роботу, щоб світова спільнота розуміла, що відбувається, не забувала про українців у полоні. Акції в українських містах на підтримку військовополонених, зокрема зниклих безвісти, спрямовано на те, щоб су­спільство пам'ятало про них. Має бути тиск на міжнародну спільноту, щоб економічні та дипломатичні санкції були жорсткіші. Ми постійно залучаємо країни, що виступають посередниками, для налагодження контактів із ворожою стороною. Ще 2022 року надіслали листа в Росію з метою знайти країну-посередника, 2023-го пропонували створити змішані медичні комісії з незалежних лікарів, які в місцях утримання надавали б допомогу хворим і важкопораненим, сприяли б поверненню їх на Батьківщину чи в третю країну на лікування. Росія відхилила всі пропозиції. Щороку на Рамадан ми пропонуємо обміняти мусульман – всіх на всіх. Російська сторона це ігнорує. Кожен обмін – це велика робота й домовленість, до якої треба довго йти.

 

Чи відрізняються методи пошуку зниклих безвісти військових і цивільних? Як саме?

– Міжнародне гуманітарне право виділяє такі категорії військових: комбатанти й некомбатанти. Окремо розглядають цивільних. Комбатанти – ті, хто у складі військових підрозділів беруть участь у бойових діях. Некомбатанти – військові, які не беруть участі в бойових діях: лікарі, капелани, музиканти. Багато з них нині теж у полоні. Хоча, за міжнародним гуманітарним правом, не повинні там бути. Росія тепер утримує в неволі музикантів кількох військових оркестрів.

Щодо цивільних – вони не повинні бути в полоні. Росія не дотримується Женевських конвенцій, і в цьому складність. Бо міжнародне гуманітарне право не передбачає механізмів звільнення цивільних, адже їх не можна викрадати і тримати в полоні. Цим людям фабрикують звинувачення в тероризмі, приміром. Із неволі нам вдалося звільнити 157 цивільних, декого з них теж вважали зник­лим безвісти. Часом росіяни їх відпускають, бо не мають підстав утримувати. Але й тоді ці люди потребують допомоги, бо не мають документів, засобів до існування, їх не беруть на роботу на окупованих територіях. Коли їх звільняють, вони не отримують грошового забезпечення, як військові, лише одноразову допомогу 100 тисяч гривень. Також після полону цим людям часто потрібна медична і психологічна допомога. Їхня реабілітація і реінтеграція в суспільство – важкий тривалий процес.

Як відбувається ідентифікація тіл українських військових? Чи завжди відбір ДНК родичів загиблих допомагає тих знайти?

– Тести ДНК мають особливості. Що більше часу з моменту смерті, коли тіло пролежало просто неба, то менша ймовірність якісного ДНК. Але є фахівці, пересувні лабораторії. Коли після звільнення Харківщини виявили масові поховання під Ізюмом, де знайшли закатованого дитячого письменника Володимира Вакуленка, швидко вдалося провести ексгумацію і всіх ідентифікувати.

Чи співпрацює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими з громадськими організаціями, волонтерами?

– Ми завжди раді, коли маємо справу з громадськими організаціями, зокрема з об'єднаннями родин. Наприклад, якщо в одному підрозділі кільканадцять полонених чи зник­лих безвісти і їхні родичі об'єднуються, з ними разом ефективно співпрацювати.

Часто люди не розуміють, чому ми не можемо знайти тіло. Але є ситуації, якщо відрядити на територію бойових дій рятувально-пошуковий загін, то загине більше людей, ніж буде знайдено тіл. Зустрічі з родинами бувають емоційні. Але у процесі взаємодії з нашими консультантами вдається досягти порозуміння.

Ворог намагається вплинути на родини загиблих чи зник­лих безвісти – знайти їхні контакти й навіяти свої наративи. Люди часто потрапляють під вплив шахраїв, що обіцяють надати інформацію, передати якісь речі за винагороду. Ми завжди кажемо: в такому разі треба звертатися до правоохоронних органів. Іще гірше, коли представники ворожих спецслужб виходять на контакт і намагаються шантажувати, погрожувати чи ж дозволяють поговорити з родичами по телефону, а потім вимагають за це послуги. Це небезпечно. Завжди закликаємо не вірити цьому і звертатися до нас. Коли є такий важіль впливу, як полонені, то росіяни завжди цим користуються.

У мережі часто публікують інформацію про зниклих безвісти військових, викладаючи їхні фото й особисті дані. Такі методи допомагають у пошуку чи навпаки небезпечні для самих зниклих?

– Люди хочуть, щоб їм допомогли, але відгукуються переважно шахраї. Ніхто не шукатиме в інтернеті вашого родича. Виставляючи такі дані, можна нашкодити зниклому. Не раз були випадки, коли люди переховувалися, перевдягалися в цивільне, а родичі давали їхні координати й фото – і ворог знав, кого й де шукати. Буває, що люди не повертаються вчасно з бойового завдання і переховуються. Родичі ж роблять їм ведмежу послугу, коли виставляють їхні дані. Це неефективно, шкідливо й небезпечно. У нас у Координаційному штабі є телефонна консультація, відділення в усіх основних регіонах – Харкові, Миколаєві, Вінниці, Львові, Києві. Туди можна подзвонити і прийти. Є онлайн-кабінет, де можна зареєструватися через "Дію" Ми завжди кажемо, що обміни люблять тишу. Тому не варто робити розголос в інтернеті.

Передплатити журнал "Країна" можна за посиланням

×