"Ніхто за нас не прибере й не доробить. Треба навчитися дотримуватися законів і не шукати легких рішень"

Сучасна українська література має міцний середній шар. Він формує ґрунт, з якого народжуватимуться видатні речі, – каже культурологиня Тамара ГУНДОРОВА

Президенту Володимиру Зеленському і його команді закидають відсутність гуманітарної стратегії. Згодні?

– У влади своє розуміння гуманітарної політики. Я позитивно сприймаю розвиток масової і популярної культури, з якої вийшов президент. Це частина національної ідентичності. Але не можна всю культуру зводити до популярної. Це недовіра й небажання слухати українських інтелектуалів або свідоме нехтування їхньою думкою.

Якою має бути гуманітарна стратегія?

– Після Майдану виникли інституції нового типу. Як-от Інститут національної пам'яті, Український культурний фонд, Інститут книги. Вони покликані зробити Україну відкритою до світу. Підтримувати інноваційні проєкти, розширювати поняття "культура", зміцнювати національну ідею в різних сферах. Влада тисне на ці інституції, просуваючи своїх людей на керівні посади. Це загрозливі речі.

Є й позитив. Наприклад, форум "Україна 30" (створений з ініціативи президента для актуалізації важливих питань. Серед тем – інфраструктурні плани, питання здоров'я нації, децентралізація, судова реформа, інвестиції, енергетика. – Країна). До обговорення гуманітарних проблем залучили менеджерів, громадських діячів, філософів. Головне, щоб напрацювання використали.

 

Ви казали, що в Україні статус науки на такому рівні, що вже йдеться, чи взагалі потрібна. Чому вона знецінилася?

– Все починається згори – керівництво не усвідомлює ролі науки. Щоб бути помітною у світі країною зі своїм голосом, а не залишатися сировинним додатком передових держав, Україні необхідна високорозвинена наука.

У СРСР вона була заідеологізована й спрямована на розвиток військового сектора, тому добре фінансувалася. Переформатування складне, про що свідчить досвід Академії наук.

Водночас наука знецінилася в суспільстві, тому на неї виділяють мізерні гроші. А з нічого не може народитися щось. Багато вчених виїхало на Захід і там зробило кар'єру. Для розвитку потрібні інфраструктура, інструменти, новітні технології, а головне – людський капітал. У 1990-ті в Академії наук вимився середній прошарок на­уковців. Найпрацездатніші й прогресивні пішли на викладацьку роботу. Лишилися молоді й найстарші. Останні не сприймали новацій, але досі обіймають керівні посади.

Зараз відбувається профанація науки – панує думка, що цим може займатися будь-хто. Бачимо дилетантство, квазінауку, плагіат. Але для влади це не проблема.

Депутат "Опозиційної платформи – За життя" Ілля Кива захистив кандидатську дисертацію. Після цього деякі науковці спалили свої дипломи на знак протесту. Про що це свідчить?

– Це скандал. І таких багато – серед політиків, бізнесменів, керівників. Це стара радянська традиція – мати вчені "корочки". На жаль, рівень наукових захистів розмивається, вони набувають масового характеру і стають імітацією. Як член Наукового комітету я також намагалася донести до влади, які мають бути зміни на полі української науки. Для прогресу наука має розвиватися знизу і мати підтримку згори.

Які досягнення в цій галузі маємо?

– У країні – високий людський капітал, освічені й культурні люди, є науковий рівень, передусім гуманітарний. Наші вчені за кордоном отримують визнання. Виросло покоління, яке знає мови й стажується на Заході. Виникла навіть традиція "повернення в Україну" – вчені, які здобули освіту і працюють за кордоном, приїздять, щоб створювати тут школи, набирають групи та долучаються до розробки нових тем. Вони – міст між західною і вітчизняною науками. Це перспективно. У кожній сфері є досягнення. Але вони поодинокі.

Ми втрачаємо інтелектуалів, які залишаються на Заході.

– Західна наука всотує мізки із цілого світу. Наші вчені, які десь засвітилися, отримують пропозиції переїхати. Важливу роль зіграли гранти на навчання чи стажування на Заході, де ти входиш до наукового колективу, який тебе просуває. Зрештою стаєш частиною міжнародної команди. У науці велика конкуренція. Просунутися можна, лише коли маєш міжнародну підтримку.

Наші науковці стають мостом між Україною і Заходом, кажете ви. Як це допоможе країні?

– Знаю чимало людей, які є посередниками між Україною і світом. Могли би стати експертами, промоутерами науки, поділитися досвідом реформування. У багатьох країнах важливим чинником є інтелектуали, які діляться закордонним досвідом. Це було б добре для України.

Щоб люди захотіли повертатися, країна повинна показати готовність до змін. Створити середовище соратників, яких можна поставити на різні ділянки культурно-політичного процесу. Має бути бажання переборювати спротив. Машина гальмування в Україні на офіційному рівні сильна.

Багато хто пов'язує проблеми в науці з освітою – середньою й вищою.

– Є великі традиційні університети. І менші, мобільніші, нові. Питання в тому, наскільки старі здатні реформуватися. У багатьох відбуваються зміни. Наприклад, у Львівському й Київському політехнічних.

З одного боку, до вищої освіти з'явилася недовіра після масової появи нових вузів. Коли ледь не кожне профтехучилище претендувало на статус університету з викладанням права та економіки. Важливо відсіяти квазіуніверситети, що нічого не дають, крім куплених дипломів.

З другого боку, науковий ступінь є умовою викладацької роботи. Це викликає гонитву за званнями доцента й професора, спричиняє імітацію публікацій і наукових стажувань. Навчальні програми повинні бути сучасні. А викладач – мати значно менше навантаження. Українські викладачі перетворені на автомати, перевантажені лекціями. Не вистачає часу для розвитку й заняття серйозною наукою.

Молоді науковці можуть бути ініціаторами перетворень у своїх університетах. Однак система часто витісняє їх – талановитих, зі своїми поглядами – на маргінес.

Чому українцям досі не вдалося побудувати успішну державу?

– Ми побудували державу. І вона зростає.

Коли говоримо про Україну, завжди ставимо себе у виняткове становище. Мовляв, ми єдині у світі так страждали. Хоча подібних країн багато. Для усвідомлення цього треба бачити інші досвіди й учитися на них. У нас великий людський капітал – культурний та інтелектуальний. Маємо плодючі землі, різні кліматичні зони, покоління, яке виросло в незалежній Україні і сприймає себе як її частину.

Важливо бути відкритими до діалогу, порушувати важливі теми й не шукати легких рішень.

Люди їздять світами, можуть побачити, що Україна нічим не гірша. Маємо потенціал і вміння працювати. Треба позбутися схильності до імітації – сяк-так, аби швидше. Натуральні продукти, які можна вирощувати в нас, для багатьох західних країн – річ неможлива. Треба цінувати, що маємо. Навчитися дотримуватися законів і бути менш анархічними. Ніхто за нас не прибере й не доробить. Це твоя відповідальність – виконувати чесно й професійно. Цю ідею треба просувати зі школи.

Зараз в Україні панує принцип купи-продай. Зупиняються заводи й фабрики, натомість постають торговельні центри. Але треба ще й виробляти. Зокрема, високотехнологічні речі. У нас сильні програмісти й ІТ-фахівці, добра освіта в цій галузі. Могли б експортувати інтелектуальну продукцію.

Кого можна назвати елітою України?

– Є культурна й політична еліта. Професіоналізм важливий. Високий інтелектуальний рівень і відповідальність перед суспільством. Еліта – моральні авторитети. Це шістдесятники – Євген Сверстюк, Мирослав Маринович. Релігійні діячі – як Любомир Гузар. Стати частиною еліти не означає – досягти успіху і влади, треба ще мати моральну позицію та служити Україні.

Чи можемо говорити про нову українську культуру?

– Контраст між початком 1990-х і нашим часом колосальний. З'явилося багато інституцій. Народилось і визріло нове покоління. Беремо участь у міжнародних конкурсах, бієнале й перемагаємо. Розвиваються кіно, книговидавництво. Є першокласні автори.

Маємо не тільки переклади з іноземних мов, гранти і стипендії, а й молоду когорту перекладачів. Українські тексти теж перекладають на Заході, й вони знаходять там визнання. Для України це важливо – давати джерела інформації в друкованому й електронному вигляді. Тож нова культура народилася. Причому у різних сферах.

"Наші дні колись згадуватимуть як час немислимого розквіту, відродження української культури. Навіть те, що було в 1920-ті, деякі літературознавці вже вважають менш потужним, ніж сучасний злет", зауважив письменник Антон Санченко. Поділяєте таку думку?

– Так. У 1920-ті культурне життя було інтенсивне. Творили знакові постаті – Хвильовий, Йогансен, Тичина, Бажан, Куліш. Але була ідеологія – формування пролетарської культури. Це стримувало розвиток. Велика література народжується у складні, переломні часи. Тоді революція травмувала багатьох. Але й був приплив сил, нові можливості.

Нині також маємо бурхливі процеси, цікавих письменників. Але, щоб бути на рівні, сучасна культура повинна осмислити досвід, зокрема 1920-х, і піти далі.

Сучасна література, на відміну від тодішньої, має великий прошарок "літератури середньої полиці". Цей міцний середній шар робить культуру спрямованою до кожної людини. Це дає можливість читачу обирати книжки за своїм смаком. Формує ґрунт, з якого народжуватимуться видатні речі.

Які твори за 30 років можна назвати досягненням української літератури?

– Книжки Юрія Андруховича "Рекреація", "Московіада", "12 обручів". Це вже історія. Кожен із цих текстів відкриває інший спосіб письма. Це прояв творчої свободи.

В сучасній українській літературі помітну роль відіграють жінки. Дехто каже, вони стали лідерами літературного процесу. Ключова постать – Оксана Забужко. Її "Польові дослідження з українського сексу" – річ феноменальна. Вона відкрила новий спосіб розповіді жінки про себе, про сексуальність, про своє тіло. І притому ставила серйозне питання про колоніальну травму.

Зі старшого покоління хочу згадати Олега Лишегу. Це письменник світового рівня – поет, есеїст, перекладач. Цікавився Сходом, отримував престижні премії в Америці.

"Записки українського самашедшого" Ліни Костенко цікаві тим, як представник покоління шістдесятників намагається говорити про теперішній час. Постає ідея розриву і зв'язку поколінь.

Явищем останнього часу є Сергій Жадан. Пройшов шлях від поета до романіста. Прийшов у літературу як підліток, зафіксував травму його покоління. Я їх називаю "покоління, яке перестало вірити у своїх батьків". "Ворошиловград" Жадана вважаю геніальним. Там ідеться про право і відповідальність бути на своєму місці, захищати те, що тобі дано.

Яку роль грає культура в державотворенні?

– Теоретики націоналізму кажуть, що ідея нації – річ конструктивна. Вона не дана Богом і не створена природою. Її формують люди. Народжується через комунікації, зв'язки, видання газет і книжок, появу еліти. Все це об'єднує людей в одну громадянську й політичну спільноту. Іван Франко казав: "Щоб зробити націю паном на своєму полі, потрібна еліта, що несе національну ідею". Шевченко, Куліш, Франко, Леся Українка – всі працювали на неї. Вона неоднорідна – це комплекс ідей, часом суперечливих, що повинні внутрішньо узгоджуватися. З цього народжується нація. У нас цей процес триває. Думаємо, яким шляхом іти, які стратегії мати.

Що в Україні вас найбільше дратує, а що – радує?

– Бачу багато можливостей для розвитку культури. Молодше й середнє покоління готові брати на себе великі цілі, спроможні здійснювати проєкти на світовому рівні. Є можливість проштовхувати сучасне. Як, наприклад, проєкт Nova Opera (формація молодих українських митців, що створює нові жанри – оперу-реквієм, оперу-цирк, оперу-балет. Влаштовує музично-театральні перформанси та експериментує з нетиповими музичними та сценічними рішеннями. Засновник і режисер – Владислав Троїцький. – Країна). Або музеї сучасного мистецтва. Такий відкрився у Львові.

Засмучує бажання бачити культуру в полегшеному варіанті – орієнтація на успішність, спрощеність, небажання порушувати глибокі питання. Є тенденція применшувати здобутки минулих століть і зводити всю культуру до селянської. Мовляв, західна – урбаністична, а українська – рустикальна і це її прокляття. Це спрощений погляд. Сільська традиція в Україні – одна з найпотужніших і найцікавіших у світі. З нею суголосна латиноамериканська культура, перегукується французька. Зараз у школи просувається небезпечна асоціація – що вся українська є літературою плачу і страждання, де немає культу успіху. Це теж спрощення, яке викривляє великий досвід. Шевченко писав не лише про страждання. За його творчістю стоїть велика індивідуальність, а не село. Треба цінувати нашу оригінальність.

×