Ексклюзиви
Пʼятниця, 01 травня 2015 14:56

"Немає нічого красивішого, ніж коли людина захоплена", - Сергій Проскурня, 57 років, театральний режисер

Одна з найважливіших якостей актора – не втрачати дитинність. Діти маленького зросту, тому дуже близько до землі. Їм не страшно падати. Вони сміливі, відчайдушні, здатні на гру. Театр без гри – це не мистецтво.

Я не матюкаюся. Якщо вилетить якесь слово, то, можливо, цього не помічаю. Це як спосіб відпруження, коли нема інших слів.

Кричати можу на репетиції. Мені фізично стає боляче, коли працюю над масовими сценами, а хтось неуважний, розхоло­джує дисципліну. Є моменти, коли актори повинні терпляче проходити сцену за сценою. Але це не може тривати більше 4 годин. Людське терпіння, навіть високопрофесійних акторів, має свої межі.

У мене не буває поганого настрою. Одна з найважливіших рис режисера – вміти приховати свій реальний стан. Нікого не повинні обходити твої проблеми. Якщо вимагаєш від людей, щоб лишили за дверима театру свої проблеми, повинен уміти робити це сам.

Мрію про кафе чи буфет у театрі. Після прем'єри хочеться пожити ще кілька годин у цьому стані, поспілкуватися, випити чарку. Але в нашому театрі це не прийнято. Є наказ директора, що через 45 хвилин після вистави актори мають здати ключі від гримерок.

Якщо процес нікого не засмучує, всі працюють із бажанням і настроєм – це найкраще, що може бути. Коли все по-моцартіанськи, легко.

Акторам кажу: знімайтеся у рекламі, в кіно. Це популярність театру. Наші артисти – зірки, але про це ніхто не знає.

Чи театр і політика подібні? А морг і політика подібні? Так, якщо у морзі на Оранжерейній досі лежить тіло Гії Гонгадзе.

У мене є жарт, яким користуюся із 1983 року. Комуністи вважають мене націоналістом, націоналісти – космополітом, тому ні з ким із них не можу знайти спільну мову. Я проти професійного патріотизму. Намагаюся подалі триматися від таких людей.

  Cергій Проскурня.  Народився 28 листопада  1957 року у Львові. Батьки – інженери. З 5 років брали з собою в театр. У 10 років прочитав ”Божественну комедію” Данте. Потім ще 199 книжок із серії Всесвітньої літератури. 1969-го сім’я переїхала в Черкаси. Закінчив музичне училище по класу альта. Познайомився з московським режисером Анатолієм Ефросом, якого вважає своїм хрещеним батьком у режисурі. Коли не вдалося вступити в театральні інститути Москви, пішов у армію, служив у стройбаті в Харкові. Закінчив акторсько-режисерський курс Леоніда Олійника та Сергія Данченка в Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-­Карого. 1984 року як режисер-постановник дебютував комедією Мольєра ”Месьє де Пурсоньяк” на сцені Черкаського обласного муздрамтеатру імені Шевченка. За три роки з Адою Роговцевою поставив дипломну виставу ”Чайка”. Брав участь у розробці концепції Всеукраїнського фестивалю популярної пісні та сучасної музики ”Червона рута”, був головним режисером першого фестивалю у Чернівцях 1989-го. Один із засновників театрального фестивалю у Львові ”Золотий лев”. Організував 11 міжнародних театральних фестивалів-лабораторій ”Мистецьке березілля”. Був директором, головним режисером і сценаристом IV Всесвітнього форуму українців у Києві. 80 днів очолював Одеський національний академічний театр опери й балету. Із 2012-го – виконувач обов’язків художнього керівника Черкаського драматичного театру. Одружений із піаністкою Діною Аймановою. Живуть у Києві. Дочка 29-річна Ганна з дитинства грає на фортепіано, закінчила аспірантуру Київської національної музичної академії імені Чайковського – теоретик та історик музики. Домашній улюбленець – такса
Cергій Проскурня. Народився 28 листопада 1957 року у Львові. Батьки – інженери. З 5 років брали з собою в театр. У 10 років прочитав ”Божественну комедію” Данте. Потім ще 199 книжок із серії Всесвітньої літератури. 1969-го сім’я переїхала в Черкаси. Закінчив музичне училище по класу альта. Познайомився з московським режисером Анатолієм Ефросом, якого вважає своїм хрещеним батьком у режисурі. Коли не вдалося вступити в театральні інститути Москви, пішов у армію, служив у стройбаті в Харкові. Закінчив акторсько-режисерський курс Леоніда Олійника та Сергія Данченка в Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-­Карого. 1984 року як режисер-постановник дебютував комедією Мольєра ”Месьє де Пурсоньяк” на сцені Черкаського обласного муздрамтеатру імені Шевченка. За три роки з Адою Роговцевою поставив дипломну виставу ”Чайка”. Брав участь у розробці концепції Всеукраїнського фестивалю популярної пісні та сучасної музики ”Червона рута”, був головним режисером першого фестивалю у Чернівцях 1989-го. Один із засновників театрального фестивалю у Львові ”Золотий лев”. Організував 11 міжнародних театральних фестивалів-лабораторій ”Мистецьке березілля”. Був директором, головним режисером і сценаристом IV Всесвітнього форуму українців у Києві. 80 днів очолював Одеський національний академічний театр опери й балету. Із 2012-го – виконувач обов’язків художнього керівника Черкаського драматичного театру. Одружений із піаністкою Діною Аймановою. Живуть у Києві. Дочка 29-річна Ганна з дитинства грає на фортепіано, закінчила аспірантуру Київської національної музичної академії імені Чайковського – теоретик та історик музики. Домашній улюбленець – такса

На Майдані багато знімав. Двоє з хлопців наступного дня після зйомок були вбиті. За ці зйомки мене мали звільнити з театру. Врятував Янукович, який утік.

Я близький до того, щоб визнати, що Україна – це матріархальна система.

Чоловік ніколи не дозволить жінці взяти зброю.

Я не обираю друзів. Вони мене обирають.

Дружбу можуть зіпсувати гроші. Багато разів перевіряв це на собі. У друзів не позичаю. Бо коли вчасно не віддаєш, можна забути про друга.

Якщо зберігаємо в собі молодість – ми живемо, ми позитивні, ми цікаві для всіх.

Нема такого, чого б не пробачив. Я таких ситуацій не переживав.

Страшно тішуся, коли в моєї дочки все виходить, і вона собою задоволена. Це буває рідко, бо самокритична.

Дружина дуже м'яка. Вона оксамитова. У неї східний менталітет. Вона – казанська татарка. Ми вчилися разом у школі. У нас любов із 12 років. Ми закривалися у піонерській кімнаті, вона грала на фортепіано. У мене було відчуття, що це – назавжди. Вона практично не змінилася відтоді.

Коли пропрацював чотири роки в театрі Франка, вирішили знімати житло. І знімали 31 рік. Хотілося незалежності, тому не жили з батьками. Мінімізували всі впливи на наші стосунки.

Бувало, займався міжнародним проектом з учасниками колосального рівня, а просив пропустити в метро. Бо не мав грошей на жетон. Ставлюся до цього спокійно. Ми живемо аскетично і звикли до всього. У нас була прикмета: якщо прихожу з маленьким букетиком, то це за останні гроші.

Армія чоловікам запам'ятовується, бо це перше випробування, що падає тобі на голову. Я служив у стройбаті в Харкові. Туди потрапляли всі, хто не міг піти на стройову службу чи бути в Афганістані. Це були хлопці з різними фізичними вадами – у мене, наприклад, зір. І з поганим минулим – 40 відсотків мали судимості. Мене рятував альт. Після опівночі, коли старшина йшов із роти, а чеченці курили траву й ганяли салабонів, я витягав альт і грав гарну музику.

А як брати альт, якщо цілий день совковою лопатою перекидав 5 тонн бетону? Пальці не згиналися. Після цього закінчилася моя музична кар'єра.

Страх – коли лежиш у протигазі мокрий від поту, бо пробіг 5 кілометрів, а старослужащі закривають клапан, щоб не міг дихати. Хлопці вішалися від того, як їх ображали.

Студентом цілувався з Майєю Плісецькою й Аллою Пугачовою – за кулісами.

Хотів займатися театром. Ніхто мені не допомагав. Отримував стипендію у музучилищі. За ці гроші їздив у Москву, ходив на репетиції в такі театри, з такими артистами і режисерами знайомився, що зараз сам здивований. Ефрос мені сказав: Серьожа, ви будете режисером. Даль і Казаков сперечалися, чи я піду з Олежкою пити каву в буфет у перерві на репетиції, чи у курилку з Мішею – слухати, як він читає Пушкіна.

Їхав у плацкарті на третій полиці. Платив провіднику 2 рублі, щоб пустив. Бо в мене був квиток у Москві в театр. Там потрапляв, куди хотів. Просто підходив і казав, що я Сергій Проскурня, приїхав із Черкас, вчуся у музичному училищі, хочу займатися театром.

Пам'ятаю кожен день знайомства з Параджановим. Якось каже: пішли в ЦУМ. На першому поверсі купив дві величезні керамічні узбецькі тарелі з узорами. Потім – сотні красивих ґудзиків у ці тарелі. І ми з ним ішли пішки з Хрещатика до кіностудії Довженка. З ним – старшим чоловіком, який страждав від діабету, задухи, якому треба було час від час відпочивати й зробити укол. На головах несли тарілки з ґудзиками. Параджанов збирався знімати "Ашик-Киріб", хотів один із костюмів повністю зробити з ґудзиків.

Незалежність для мене – це пристрасть до мандрівок. ­Колись навіть колекціонував авіаквитки. У моєму закордонному паспорті було 89 віз.

Не заздрю ні багатству, ні тому, що люди можуть подорожувати, жити, як хочуть. Це їхня доля. Це їхнє життя. А моє – ось таке.

Відчуваю в собі силу змінювати. Все життя цікавився складними проектами, складними контекстами. Деякі критики писали: якщо немає труднощів і нема що виборювати, то я створю їх, сам ускладню життя.

Брався за проекти, на які не було фінансів. Доводилося принижуватися, просити гроші, потім повертати з величезним запізненням. Псувати взаємини з друзями. Але я робив це.

Якби мав мільйон доларів – повернув би борги, які тягнуться з 1995 року. Більше б подорожував із родиною. Вона завжди потерпала від моїх проектів.

Гроші до щастя не мають ніякого відношення.

Вірю в долю.

Смерті давно не боюся. Знаю, що це таке, коли вивозять у ліс і лякають, бо ти необачно позичив гроші на фестиваль у бандитів. Машина з фарами стоїть під твоїм домом і світить у вікна. Дзвонять і кажуть: у тебе ж дочка маленька. Тоді було страшно.

Якщо ти дружив із людиною, яка відійшла, то сум – це гріх. Лишега (Олег Лишега – поет, драматург, перекладач. – "Країна") помер і дуже багато людей сказали, що небеса стали світлішими.

Людина – це те, що вона їсть. Мій сніданок останні 25 років незмінний – вівсянка. Бажано додати родзинок, меду. Може бути на пряженому молоці. До каші трохи домашнього сиру. Дуже люблю борщ, якому три дні. Моя татарка робить геніальні борщі з м'ясом.

Ганнуся закінчила аспірантуру в консерваторії. Роботи нема. Пішла на кулінарні курси. Наші сніданки стали розкішними. Готує мафіни з шоколадом. При цьому сама дуже струнка, а я почав поправлятися.

Не вмію відпочивати. Для мене найкращий відпочинок – це 7–8 годин сну. Але максимально вдається поспати 5.

Із гардеробом ніхто не допомагає. Просто відчуваю – моя річ, і все. Якось у Бостоні в секонд-хенді купив за п'ять доларів піджак. На мені його побачив Роман Віктюк. Спитав, скільки хочу, щоб відкупити. Давав 500 доларів. Я не погодився.

Якщо починаю внутрішній діалог із людиною – це знак, що стосунки треба припинити. Діалог має бути вербалізованим.

Брехати собі – складно.

Немає нічого красивішого, ніж коли людина захоплена.

Мені треба створювати вистави й репетирувати, щоб бути щасливим. Це не робота, це – насолода. Я щасливий у процесі.

Зараз ви читаєте новину «"Немає нічого красивішого, ніж коли людина захоплена", - Сергій Проскурня, 57 років, театральний режисер». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі