Ексклюзиви
Четвер, 04 листопада 2010 16:36

"Не хотіла би собі пам'ятника. Навіть на могилі. Та й могили теж не хотіла би"

Автор: фото: Олена Калагіна
  Ольга Ареф'єва, 44 роки. Поет, композитор. Народилася в місті Верхня Салда на Уралі. Вступила на фізичний факультет Уральського державного університету, але за два роки перейшла на навчання до Свердловського музичного училища імені Чайковського. Займалася естрадним вокалом. Паралельно з навчанням викладала аеробіку. Пізніше опановувала вокал в училищі імені Гнесіних у Москві. 1990-го створила групу "Ковчег", із якою досі виступає. Написала понад 300 пісень й випустила 13 музичних альбомів. 2004 року створила перфоманс-групу KALIMBA. 2007-го випустила книжку містичної прози "Смерть и приключения Ефросиньи Прекрасной" та саунд-трек до неї. Позаторік - книжку "Одностишийа". Неодружена. Живе в Москві
Ольга Ареф'єва, 44 роки. Поет, композитор. Народилася в місті Верхня Салда на Уралі. Вступила на фізичний факультет Уральського державного університету, але за два роки перейшла на навчання до Свердловського музичного училища імені Чайковського. Займалася естрадним вокалом. Паралельно з навчанням викладала аеробіку. Пізніше опановувала вокал в училищі імені Гнесіних у Москві. 1990-го створила групу "Ковчег", із якою досі виступає. Написала понад 300 пісень й випустила 13 музичних альбомів. 2004 року створила перфоманс-групу KALIMBA. 2007-го випустила книжку містичної прози "Смерть и приключения Ефросиньи Прекрасной" та саунд-трек до неї. Позаторік - книжку "Одностишийа". Неодружена. Живе в Москві

Коли вступала до музучилища, навіть нот не знала - вивчила за кілька днів.

У групі "Ковчег" усе гармонійно: я складаю пісні, а чоловіки тримають на собі Землю.

Люди вважають, якщо зустрів артиста, треба негайно зробити дві речі: попросити  автограф і сфотографуватися. Ображаються, як діти, бо я не хочу ні того, ні іншого.

Регулярно забуваю слова на сцені. Але слухачі розуміють, і їм навіть подобається це. Мої концерти - це атмосфера діалогу, а не іспиту.

Ніколи не пробувала наркотики.

Самопізнання - це наше головне заняття. Неприємно зустрітися віч-на-віч зі своїми бридкими рисами. Вони наче вартові біля дверей. Мусиш на них поглянути без страху й жалю. Якщо не впораєшся, далі не підеш. Але крок, який зробиш, здолавши їх, - це крок до чогось величного й прекрасного. Це наркотик, на який підсіли абсолютно всі духовні шукачі.

У дитинстві запитувала в мами: "Чому людина така обмежена? Чому не може жити під водою, літати, відростити собі відрізану ногу?" Мамина відповідь була в десятку: "Із такою ніхто не зміг би впоратися". Мені тоді не спадало на думку, що така людина може бути небезпечною. Я уявляла лише позитивні риси.

Усе духовне базується на розумінні того, що не можна мавпі давати в руки автомат. Є механізми, які охороняють світ від того, хто не вміє собою керувати, щоб не дістав у розпорядження велику силу. Кажуть, людина за проектом божественна - повинна мати здатність до телепатії, телекінезу, матеріалізації предметів. Але доки вона зла, неосвічена й жадібна, не зможе цього опанувати.

Я була самотньою дитиною. Відчувала свою інакшість. Мама питала: "Чому ти така неласкава? Чому всі діти бавляться, а ти - осторонь?" Просто не могла змусити себе брати участь в їхніх іграх. Не хотіла вийти з ними ні на хвилину. Те, чим вони займалися, було для мене безглуздим.

До дітей ставлюся, як до дорослих. А треба вміти, як до дітей.

Молодість і юність - дуже важкий час. Необхідно вижити в світі, де всі місця вже зайняті, розподілені. Усі ходять, задерши носа, скрізь паркани й замки у дверях. А ти такий малий, беззахисний, і нічого не вмієш. Легше стає, коли знаходиш друзів, справу й місце в житті.

Найлегший вік як на мене - зараз.

Пугачова, яка для мене була провідником божественного, залишилася в 1970-х. На "Різдвяних зустрічах", куди запросили й мене, вона вже була не та. Після зйомок в мене узяли інтерв'ю. Розмовляли години зо дві. Дуже проникливо. Потім зрозуміла, що це лише для того, щоб отримати від мене одну-єдину фразу про Аллу Борисівну.

На світській тусівці тобі посміхаються, цікавляться, як справи. Кажуть: "Як ти добре виглядаєш!" Але більше ніколи в житті не телефонують.

Важко зношу, коли незнайомі люди кажуть: "Олю, ви для мене... Я пережила таке в ваших піснях!" Не знаю, що мені робити - червоніти чи зеленіти. Це не та тема, яку треба в очі говорити. Це щось інтимне.

Не хотіла би собі пам'ятника. Навіть на могилі. Та й могили теж не хотіла би. Не подобаються мені кладовища, огорожі, пластмасові квіти. Здорово придумав поет Волошин. Заповів поховати себе на схилі й посадити на цьому місці дерево. Таке деревище виросло!

Не поділяю людей на чоловіків і жінок. Хоча, із чоловіками мені простіше.

Бабськість ненавиділа ще з піонертабору - нігті, парфуми, заздрісно-похмурі погляди вслід закоханій парочці. Пошук суперниці, яку треба розірвати, мужика, увагу якого привернути. Я в такі ігри не граю.

Не люблю чай у поїздах. Завжди вожу свій кухоль і свій чай.

Я довга й худа. Маю 44-й розмір і зріст 175. За радянських часів на мене взагалі не було одягу. Все було широке й коротке. Навчилася підганяти все під себе. Якщо на одязі є якась зайва фігня, обов'язково відріжу. Нову футболку вдягаю навиворіт і сколюю шпильками у швах.

У моїй зовнішності мені не подобається практично все. Щоправда, не товстішаю. Дитинство, в якому тобою ніхто не захоплювався, навіки залишає свій відбиток.

Я сценогенічна. Але буваю в цьому стані не постійно. Іноді заздрю людям, які красиві в житті. Завжди. Щохвилини. У цьому є щось божественне. Цього мені не дано.

Боюся старості. Тіло весь час хоче здати, захворіти, втратити форму. А хочеться, щоб усе було легко. Але я не чіпляюся за молодість. Бачу красу в старшому віці. У багатьох вона розкривається лише після 40, а то й 50. Можливо, я з таких.

Іще коли читати не вміла, улюбленою була "Книга о вкусной и здоровой пище". Там був намальований хлопчик, у якого я закохалася. Він сидів, запустивши пальці в полуниці, а поруч стояло молоко. Цю сторінку я роздерла. Від великої любові. Тепер вона склеєна.

Для комфорту мені потрібно небагато: можливість побути на самоті, тиша, творчість та зв'язок.

Хотіла би мешкати в будиночку на березі річки. Порпатися в городі, щось вирощувати. Задля цього треба пройти цілий шлях: гроші, папери, операції з нерухомістю, робітники, будматеріали. Це не для мене. Маєш бути весь у цьому. А коли в цьому весь, в іншому - вже не весь.

Досі не можу зрозуміти: чи правильним шляхом іде цей світ чи котиться до своєї загибелі. Можливо, взагалі проживаємо останні теплі й спокійні дні.

Усі ми - частинки єдиної системи, в якій закладено моторчик, аби все постійно перемішувалося, отримувало досвід, кудись рухалося.

Ми живемо на планеті, яка обертається навколо однієї клітини крові Бога. Кожну секунду перед ним стоїмо. Чи треба при цьому щось йому говорити? А ви розмовляєте зі своєю кров'ю?

Наше життя  - це висловлювання. Не сумніваюся, що воно потрібне і його чути.

Зараз ви читаєте новину «"Не хотіла би собі пам'ятника. Навіть на могилі. Та й могили теж не хотіла би"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 594
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода