Ексклюзиви
Середа, 03 червня 2015 18:04

"На війні й у в'язниці не зможеш видати себе за того, ким не є", - Анатолій СОБОЛЕВСЬКИЙ, 34 роки, правозахисник, політичний в'язень, юрист

Все життя борюся за справедливість. У школі писав скарги на вчителя, який піднімав руку на дітей. В Академії внутрішніх справ збирав підписи за звільнення проректора, який влаштовував обшуки в гуртожитку. Його врешті звільнили.

З дитинства в мене чітко сформувалися поняття добра і зла.

Арештували, коли йшов на роботу. Думав, залякують, все-таки живу в центрі Європи, у XXI столітті. Складність ситуації зрозумів, коли в Печерському райвідділі міліції на голову натягнули целофановий пакет і почали душити.

Вперше про смерть подумав, коли били струмом. Попадали електрошокером у сонну артерію, і серце на якийсь час зупинилося. Лікарі "швидкої" відкачали.

Міліція вимагала фальшивих свідчень. Мав на камеру сказати, що Олександр Турчинов передав мені гроші для підкупу виборців 18-го виборчого округу у Вінниці. Та я не знав його особисто, ніколи не спілкувалися.

  Анатолій СОБОЛЕВСЬКИЙ.  Народився в місті Долина Івано-Франківської області. Батько – міліціонер, мати – медсестра. Закінчив академію МВС, економічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Працював у карному розшуку, в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Згодом – у місцевому відділенні Брокбізнесбанку. 2006 року відкрив спортклуб ”Самурай”, де навчав підлітків кікбоксингу. З 2009-го працює юристом громадської організації ”Захист прав споживачiв фiнансових послуг”. Консультує клієнтів банків, кредитних спілок, страхових компаній. Розробляє законопроекти у сфері фінансів. У серпні 2012 року затримали в Києвi нібито за викрадення паспорта в одного з кандидатів у народні депутати. Щоб зізнався, міліціонери застосовували електрострум, травили газом, лупцювали. Звинуватили у зберіганні зброї, яку нібито знайшли вдома. Присудили шість років в’язниці. Після перемоги Майдану визнали політичним в’язнем, скасували вирок. Однак справу не закрили. Через півроку пішов добровольцем у батальйон ОУН, обороняв Донецький аеропорт. Був важко поранений. Одружений, має доньку
Анатолій СОБОЛЕВСЬКИЙ. Народився в місті Долина Івано-Франківської області. Батько – міліціонер, мати – медсестра. Закінчив академію МВС, економічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Працював у карному розшуку, в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Згодом – у місцевому відділенні Брокбізнесбанку. 2006 року відкрив спортклуб ”Самурай”, де навчав підлітків кікбоксингу. З 2009-го працює юристом громадської організації ”Захист прав споживачiв фiнансових послуг”. Консультує клієнтів банків, кредитних спілок, страхових компаній. Розробляє законопроекти у сфері фінансів. У серпні 2012 року затримали в Києвi нібито за викрадення паспорта в одного з кандидатів у народні депутати. Щоб зізнався, міліціонери застосовували електрострум, травили газом, лупцювали. Звинуватили у зберіганні зброї, яку нібито знайшли вдома. Присудили шість років в’язниці. Після перемоги Майдану визнали політичним в’язнем, скасували вирок. Однак справу не закрили. Через півроку пішов добровольцем у батальйон ОУН, обороняв Донецький аеропорт. Був важко поранений. Одружений, має доньку

Говорив із міліцією лише українською. Раз зв'язали руки скотчем, поставили на стілець, а навколо шиї зробили зашморг із простирадла. Прив'язали його до стелі. Били по табуретці, чекали, коли погоджуся давати свідчення. Слідчий, підполковник із Луганська, казав: "Я бы тебя посадил только за твой украинский". Я вимагав перекладача.

Перейшов дорогу одній із найбагатших сімей України – ­Калетникам. Міліціонерам за фабрикування справи і "пристрасний допит" заплатили 50 тисяч доларів.

Провів у карцері 12 днів. Це – в'язниця у в'язниці. Кімнатка з тьмяним світлом. Неможливо ні читати, ні спати. Воду вмикають ззовні. Нари прикуті замком до стіни, їх опускає тюремщик. Столик десь 20 на 30 сантиметрів, а табуретка така вузька, що 10 хвилин на ній не всидиш.

Найбільше боюся безсилля. Слідчий показав фото вікна моєї квартири, у якому видно дружину. Казав, що з нею може щось трапитися. Я розумів, що нічого не можу вдіяти. Вдруге відчув щось подібне в лікарні після боїв у Донецькому аеропорту. Травмував нерв і не відчував руки.

Востаннє плакав у карцері. З моєї шиї зняли зашморг, я взяв аркуш і ручку. Збирався писати листа дружині. Подумав: невже тут закінчиться моє життя?

Доки був за ґратами, дружина казала доньці, що я – у відрядженні. Вона досі погано реагує на це слово.

Мені винесли найсуворіший на той час вирок в історії України за зберігання зброї – шість років. На стадії вивчення матеріалів справи суддя випадково відкрила папку на комп'ютері, а там – мій вирок. Уже готовий.

Українські судді – небезпечніші за маніяків. Вони нагадують інквізицію. Коли зрозумів, що не доведу своєї невинуватості, сказав судді Оксані Царевич: моїй доньці – 3 роки, коли вийду з в'язниці, буде 9. Ви закінчите справу й відзначатимете Новий рік, а моя донька проситиме в Діда Мороза не подарунків, а тата. Навіщо ви ламаєте долю? Вона розплакалася й вибігла із залу, але вироку не змінила. Їй після цього дали квартиру в Києві.

Закурив у школі міліції. Там така система – хто не курить, той працює. У в'язниці шість осіб у камері й всі димлять. Якщо сам не куритимеш, задихнешся.

Жінка – це опора. Кохання до неї – дає сили жити. Коли лежав прикутий до решітки у карцері, думав про дружину.

Коли приїхав із Києва працювати в банк у рідному містечку, організував спортивний клуб. Орендував за свої гроші підвальне приміщення, закупив татамі, спорядження. Багато знайомих вважали, що марно трачу гроші. Але двоє моїх вихованців стали майстрами спорту.

Найактивніше працюю у стресових ситуаціях. Можу всю ніч просидіти за роботою. Найбільше люблю безнадійні проекти.

Усе, що можна купити за гроші, дешево.

Коли суд скасував обвинувальні вироки, і я вийшов без конвою та наручників, здавалося, що це – сон. Було багато світла, я підняв голову і побачив небо. Не мав змоги на нього дивитися рік і сім місяців. Навіть у дворику в'язниці був дах. Потім поїхав у супермаркет за подарунком для доньки. Не зміг там довго бути. Було некомфортно серед такої кількості кольорів і світла.

Коли обійняв доньку, зрозумів, що все стало на свої місця.

Після в'язниці став більше цінувати звичайні речі – траву, небо, зустрічі з близькими. Зрозумів, що прокидатися вдома – це велике щастя.

Щоб потрапити на війну, обдурив дружину. Сказав, що їду на навчання й у відрядження по роботі. Подався в Ніжинський батальйон територіальної оборони, потім його перейменували в батальйон ОУН. Його командир Микола Коханівський виставив у Facebook фото з навчань. Дружина побачила мене. Написала: повертайся живим.

На війні та у в'язниці не зможеш видати себе за того, ким не є.

Той, хто боїться смерті, загине. А тим, хто про це не думає, щастить.

На статус учасника бойових дій мені плювати. Я не за тим ішов на війну. Рано чи пізно всім, хто був у зоні АТО, цей статус нададуть.

Якщо чуєш звук кулі, вона призначена не для тебе. Своєї не почуєш.

Синдром війни – це виправдання для слабкодухих. Я бачив, як мозок мого друга летів мені на коліна. Але не дозволяю собі більше, ніж раніше.

Воювати мають ті, хто хоче. Тоді матимемо ефективну армію. У моїй штурмовій групі був 19-річний дезертир. Він хотів бути військовим, тренувався. Пішов у армію, служив у Херсоні. Його примушували підмітати плац. Минув рік, почалася війна, а він прибирав сніг. Писав заяви керівництву, просив перевести в зону бойових дій. Йому відмовляли. Він утік і став добровольцем.

Вперше спробував алкоголь у школі, у дев'ятому класі ­фізико-математичного ліцею. З хлопцями закрилися в лабораторії й спробували "Амаретто". Відчув хвилинну ейфорію. Потім було погано. Зараз алкоголю не вживаю.

Краще хай буде самосуд, ніж нічого. Покидьків щось має стримувати.

Дитина повинна мати вибір. Моє завдання – показати їй якомога більше. А вона хай думає, що їй подобається, а що – ні, з чим хоче пов'язувати життя, а що обійде стороною. У дитину треба вкласти душу та інтелект. Купити квартиру й дати рахунки в банках – це знищити її.

Люблю робити подарунки. Останнім часом обираю практичні речі. Дружині подарував комп'ютер Apple. Вона зайнялася відеомонтажем.

Хочу навчитися грати на скрипці. Чотири роки тому мені її подарувала дружина. Вже обрав музичну школу, але через ув'язнення й АТО ніяк не почну.

Зараз ви читаєте новину «"На війні й у в'язниці не зможеш видати себе за того, ким не є", - Анатолій СОБОЛЕВСЬКИЙ, 34 роки, правозахисник, політичний в'язень, юрист». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 179
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути