В УКРАЇНІ МАЛО МАЛЮЮТЬ ВІЙНУ

Батько назвав мене на честь улюбленої польської акторки Беати Тишкевич. Мої предки родом із Польщі. Прадід по матері брав участь у Першій світовій війні. Один дід був членом компартії, відсидів у в'язниці за те, що не служив у радянській армії. Бо його батько, заможний білоруський селянин, який дивом уникнув репресій, сказав: "Никакой советской армии". Був істинно віруючим комуністом. Коли вигнали з партії, переживав. Дід по батькові служив в Армії Крайовій, а двоюрідний – був червоним партизаном.

Родичі по материній лінії уникли репресій. Жили в Литві, там компартія була адекватна, дозволялося трохи більше, ніж в інших радянських республіках. Один із наших президентів Альгідас Бразаускас був секретарем компартії Литви. Даля Грибаускайте (президент Литви у 2009–2019 роках. – Країна) очолювала партійну школу у Вільнюсі.

У сім'ї говорили російською. В середині 1980-х до нас приїхала баба, батькова мати. "Альфред, – звернулася до мого батька, – ти ж поляк, закінчив польський університет. Вацлава, ти теж полька, чому ви говорите російською?" Батьки тільки перезирнулися: "Переходимо на польську". Мову я вчила за книжкою Януша Пшимановського "Чотири танкісти і пес".

 

Я була експериментальним дитям. Просунуті батьки виховували мене за порадами американського педіатра Бенджаміна Спока. Особливо не балували, привчали до самостійності.

У художню школу відвели за рекомендацією сусіда-живописця – мати показала йому стос моїх малюнків. Але я не пішла художнім шляхом. Хотілося скоріше злізти з батьківської шиї, почати заробляти. Надивилася серіалів про поліцію, медиків. Хотіла бути корисною для суспільства. Документи подала до поліцейської академії, медичних коледжу й університету. В академію не взяли, бо носила окуляри й не вистачило сантиметра зросту, в університет забракло балів. Пішла вчитися на медсестру.

Після першого курсу нас, ще зелених, кинули в лікарню швидкої допомоги – у відділення хірургії кровонос­них судин. Зайшла в палату з крапельницею, страшно – я ж уперше ставитиму її пацієнту, а не колезі. Але подивилася на людей, і до мене дійшло: їм наплювати, що я практикантка. Вони бачать білий халат і чекають на допомогу. "Приборкай нєрвішкі, збирай себе в кулак і працюй", – наказала собі.

У медичному центрі була перезмінка. Там залишилася тільки я. Приводять хлопця – обличчя залите кров'ю. Приятель кинув у нього скляну банку. Кличу аптекарку, викликаємо "швидку", намагаємося зупинити кров. Хлопцю пощастило – осколок пройшов за 3 міліметри від скроневої артерії.

Коли в Росії кипіли війни, Литва приймала чеченських біженців. Уже тоді працювала російська пропаганда. На чеченців дивилися, як на бандитів. У медичний центр звернулася сім'я – батько, мати, донька. На контакт ішли важко. У чоловіка травма пальця, треба перев'язати. Завела в процедурну, розклала інструменти. Коли обробляла рану, намагалася не робити різких рухів. Чоловік був напружений. На столі лежали скальпель, хірургічні ножиці. Промайнула думка: якщо в його голові щось переклинить, відскочити не встигну. Акуратно перев'язувала палець, а він каже: "Я санітаром у Чечні був, допомагав військовим і цивільним".

Я була медсестрою загальної практики. Працювала з усіма – від немовлят до літніх. Могла поставити первинний діагноз, призначити аналізи. В якийсь момент стала боятися, що помилюся.

Робота з людьми – це завжди важко. Професія медика передбачає певний рівень емпатії, вміння зчитувати емоції. Людина відчуває, коли лікарю наплювати на неї. І контакту з пацієнтом вже не буде.

Не можу пригадати, коли настав момент вигоряння. Мені стало важко йти на роботу. Не хотілося, доводилося збирати волю в кулак. І як тільки з'явилися ці відчуття, почала думати, що робити далі.

Допомогло захоплення "Зоряними війнами". Стала малювати фанарт (малюнки за мотивами книжок, фільмів, комп'ютерних ігор. – Країна). Згадувала, чого навчали в художній школі. Почала опановувати цифровий живопис – графічний планшет і електронне перо. По суті це не відрізняється від малювання пензлем на папері.

Знайомство з майбутнім чоловіком Миколою почалося зі сварки на форумі фанатів "Зоряних воєн". Адміністратори попередили: або припиняємо, або нас банять. Ми продовжили дискусію в ІCQ. За два роки, 2004-го, Микола запросив приїхати до нього в Київ на Новий рік. "Чому б і ні?" – подумала. Україна тоді для мене була terra incognita. Я її знала у розмірі півострова Крим, куди ми літали відпочивати. Зробила транзитну білоруську візу, купила квиток на автобус. А батьки кажуть: "Там же революція, танки". Микола скайпом запевнив: "У нас спокійно". Побачила намети на Майдані, ходили веселі й задоволені люди, співали, всюди – ілюмінація. "Нормально ви так революцію проводите". Почали їздити одне до одного двічі на рік.

Ми з чоловіком прагматичні люди. На аркуші паперу написали плюси й мінуси України та Литви. Україна переважила. В мене не було мовного бар'єра – знала російську й польську, яка схожа на українську. І Київ тоді був російськомовніший. Знайти роботу теж набагато легше. Мені було простіше переїхати. Якби чоловік перебрався до мене, литовську йому довелося б учити з нуля – там без знання мови на роботу не візьмуть.

На форумі "Зоряних воєн" мали багато друзів. Вирішили 2005 року зустрітися вживу. Вибрали Київ. Потім почалася Революція гідності, а за нею – війна. І більшість наших друзів ніби підмінили. Казали, що в Україні мало не фашистський режим. "Взагалі-то обстрілюють з боку Росії, – пояснювала. – Крим забрали "зелені чоловічки", це ваші. Приїдьте до Києва, подивіться. Тут не вішають на стовпах за російську мову". Приїхали троє росіян. Лікарка із Сибіру пішла працювати до волонтерів, дві інші залишилися жити в Україні.

Мені комфортно в Києві, інакше я тут не жила б. Перед весіллям ми вирішили влаштувати тестовий прогін – з'їхатися на місяць. Чоловік мешкав на Борщагівці в однокімнатній хрущовці. Це був лютий, за вікном – сніг, бруд, гори сміття біля зупинок. У Вільнюсі я жила у великому приватному будинку в елітному районі, з вікна бачила ліс. "Чому тобі не сиділося в Литві?" – думала. Серйозно посварилися. "Я – самодостатня скотина, і ти – самодостатня скотина, але чомусь ми зійшлися", – міркували разом. Поїхала до Литви по речі, повернулася за кілька місяців. Роботу в Києві знайшла за два тижні, і життя стало краще, насичене.

На роботу мала їздити на Осокорки. Маршрутки не ставали на зупинках, треба було кричати водію з середини салону. Для мого стриманого литовського менталітету це було незрозуміло.

Київське метро люблю попри натовпи. Перші місяці їздила з картою – на випадок, якщо заблукаю.

Досі не можу звикнути до емоційності українців, схильності виливати негатив. Литовці спокійні та стримані. В їхніх жилах тече наполовину кров, наполовину – холодна вода Балтійського моря, кажу чоловікові.

Дратувало недотримання особистого простору. На роботі колега міг підійти й сісти поряд на стіл. "Злізь", – казала. Спочатку мене не розуміли. У нас так не прийнято, це вважається нечемним, пояснювала. Прибалтійські заморочки, відповідали.

Коли приїжджаю до Вільнюса і не маю напруженого плану роботи, за тиждень стає нудно. Мені не вистачає київської метушні, бурхливого культурного життя.

Перші проукраїнські роботи в мене з'явилися під час "срачів" із російськими друзями. Малювала, щоб подражнити їх і прорідити оточення. Одна з перших робіт – синє небо з хмарами, жовте поле, боєць із дитиною. Вони бісилися від поєднання цих кольорів. А насправді – від усвідомлення власної неповноцінності, бо ці "смішні хохли з горілкою і салом" раптом змогли сказати владі, що вона їх не влаштовує.

Упустила момент, коли мій чоловік зайнявся волонтерством. Він попервах цього не афішував. Похопилася, коли в нього збільшилася кількість дзвінків на мобільний. Чула імена, яких доти не знала. Поцікавилася, з ким він говорить. Микола відповів: "Із підполковником прикордонної служби". У мене відібрало мову.

Ми з чоловіком опікувалися прикордонниками. 2014 року на них шипіли, мовляв, здали кордон. Сварилася: "А вас би влаштувало, щоб вони всі там голови поклали?" На них ішли з "Градами", а вони мали автомати й пістолети.

Перший малюнок прикордонної тематики з'явився, коли чоловік відправляв коліматор прапорщику Ромі з Красної Талівки (село Станично-Луганського району Луганської області. – Країна). Він був у білій коробці. Чоловік запропонував прикрасити. Це був шарж. Наступну роботу намалювала після візиту до шпиталю, коли там перебували хлопці з луганського загону. Картина вийшла сумна, вони попросили зробити щось епічне. Намалювала: троє бійців, пес, грозове небо, прикордонний стовп. Потім були блокпост, що тримав оборону, "швидкі" в полях. Сюжети народжувалися самі – під впливом музики, розмов, фотографій, іноді їх пропонували бійці.

Мої картини переважно орієнтовані на військових. Коли малюю портрети, найчастіше просять світле тло. Але в більшості виходить темне, бо робота сама себе веде. Темні кольори дають більше виразності, а війна – це завжди тьма. Є ті, які малювала в сльозах – коли після бою біля Красної Талівки загинули четверо наших бійців.

В Україні мало малюють війну. Спитала художників чому. Відповідали, що є негласне табу на цю тему. П'ять років тому побачила фільм-репортаж про групу митців, які виїжджали на Донбас малювати добровольців. Українець був один, решта – з Білорусі. Сиділи за етюдниками у шоломах

×