Їм досі не cтавлять незручних запитань
Восени 1990 року я створював у Рівному газету міської ради. У видання попервах не було ні приміщення, ні обладнання, ні меблів, а головне – не було людей. Жоден журналіст, навіть із багатотиражок, не прийняв пропозиції. Ще був СРСР, обкоми й міськкоми, тож ніхто не хотів зв'язуватись із сумнівним проектом. Доводилось брати людей ледь не з вулиці. Саме тоді до мене підійшов письменник Степан Бабій і попросив взяти на роботу його сина Олеся. Той не мав ані освіти, ані досвіду, але був "справжнім патріотом".
Олесь виявився нормальним хлопцем, хоча й безграмотним. Більшість часу проводив на сходах жеку, де ми врешті знайшли приміщення для редакції. Курив дешеві цигарки і про щось говорив з якимись хлопцями. Найчастіше до Олеся приходили Сашко Музичко (той самий Сашко "Білий") і Микола Карпюк (той самий). Врешті редакційна курилка стала на кілька місяців штабом "Організації". Саме так називав цю тусовку Олесь, щораз роблячи загадкове обличчя. Говорити з ним про щось, окрім націоналізму, було марно, як і з його щоденними гостями.
Врешті шляхи наші розійшлися. Але Рівне – місто маленьке, де всі про всіх знають усе. Тож за якийсь час, вже після здобуття нами омріяної незалежності, дізнався: мої знайомі націоналісти Карпюк і Музичко разом зі ще кількома хлопцями з Рівного вирушили "воювати у Придністров'я".
У Кишиневі жила моя кума, тож я добре знав, що там відбувається. У тій частині Молдови, де більшість населення становили росіяни та зрусифіковані українці, розпочалося "повстання" проти "молдавських фашистів", які всіх змушуватимуть говорити румунською мовою. "Повстанці", якими насправді були військові розташованого там гарнізону російської армії, за допомогою танків і артилерії витіснили війська Молдови за Дністер й оголосили "Придністровську молдавську республіку". Саме на боці цих "повстанців", тобто російської армії, і воювали наші націоналісти з "купленими у воєнторзі" автоматами. Згодом запитав Олеся Бабія, як могло статися, що хлопці, які щохвилини повторювали "смерть москалям", раптом опинилися з москалями в одних окопах? Він відповів: "Вони захищали українців".
На той час у мене в Рівному вже була своя приватна газета, і я написав у ній все, що думав з цього приводу про наших "націоналістів". Згодом Бабій повідомив, що "Організація" винесла мені за це смертний вирок. Та чи "Організації" було не до мене, чи щось інше, але мене не стратили. Хоча я регулярно запитував про це у Сашка Музичка, коли зустрічав його в місті.
З того часу минуло майже чверть століття.
Немає вже Олеся Бабія і Сашка Музичка, а Микола Карпюк сидить у російській в'язниці за "сценарієм Савченко". І усі ці понад 20 років вони разом із Дмитром Корчинським, який їх тоді повіз воювати з росіянами проти незалежної Молдови, з гордістю розповідають, що вони "воювали у Придністров'ї". І ніхто так і не спитав їх: на чиєму боці вони воювали? Не запитали, тому що не можна. Бо "хлопці Корчинського" 1992 року в Молдові робили те саме, що нині роблять на Донбасі російські військові – під виглядом "апалчєнцев" воюють проти "украінскіх фашистав".
Чому ніхто досі на спитав вгодованого Корчинського – хто покликав його тоді в Молдову? Невже тамтешні українці, які дізнались по своїх селах про існування "Організації", після чого оплатили групі Дмитра переїзд і перебування у Молдові, купили їм зброю та амуніцію – аби ті захистили їх від румунської мови? Зрозуміло, що зробити це все могла лише одна "організація". Та сама, що озброює нині донбаських "апалчєнцев".
Не думаю, що відсутність таких запитань до "героїв Придністров'я" була і є випадковою. Коли так, то наші "націоналісти" всіляко приховували б цю ганебну сторінку у своїх біографіях. Але вони нічого не приховують! Навпаки, публічно хизуються цим уже третій десяток років. Чому так? Думаю, на це запитання може точно відповісти лише та сама "організація". Але вона – у Москві, їхати куди не маю жодного бажання. Як і спілкуватися зі співробітниками її українських філій, яким у нас ніхто не ставить незручних запитань
2 
1
Коментарі