Мудрість полягає в тому, щоб наживати не дрібних ворогів, а великих

З напоїв найбільше люблю каву. Щоправда, її, як і жінку, треба любити обережно, знаючи міру. Особливо в моєму віці.

Я щодня працюю. Люблю працювати вранці, вдосвіта. Прокидаюся інколи о четвертій-п'ятій.

Батьки навчили мене трьох речей: працювати, поважати людей і боротися за своє майбутнє. А ще – любити свою землю.

У дитинстві жив у гармонії з природою. Любив тварин, а вони – мене. Коли ми з батьком орали кіньми, ми їх не підковували. Адже вони могли стати мені на ногу. Я вів коня, а батько йшов за плугом. Почувався частинкою цієї землі.

Відчуваю свій час і свій вік, бо мушу нині себе обмежувати в певних речах.

Я любив подорожувати чи Україною, чи світом узагалі. Тепер цього не роблю. Не міг жити без велосипеда й машини – щодня з 1960 року сідав за кермо, а нині цього не роблю. Це засмучує. Я належу до людей, які не переживають смерть як кінцевий факт, тому що не всі ж люди вмирають. Чи співатимуть іще "Два кольори", як мене не буде? Може, і співатимуть, і це дає мені певною мірою полегшення в житті.

 

Коли очолював "Всесвіт", ми публікували багато перекладів західної літератури раніше, ніж вони виходили російською в Москві. Це був фурор – росіянам доводилося читати українською.

1970-ті були часами задухи. Я намагався створити оазу свободи в редакції. Якось між мною й Вадимом Скуратівським відбувся такий діалог: "Вадиме, у своїй статті не згадали найвидатнішого марксиста". – "Кого?" – "Брежнєва". – "Та який же це найвидатніший марксист, якщо він – старий маразматик!" – "Тихше, Вадиме, це державна таємниця".

Маю талант, але думаю, що він недосконалий. У кожного таланту є якась слабість. Я часто поспішав, наживав ворогів. Мудрість полягає в тому, щоб наживати не дрібних ворогів, а великих, майже непереможних.

Слово – це та матерія, з якої твориться диво. Не кажу, що вмію це добре, але й не можу без творчості.

У сучасній українській літературі мені бракує мудрості й розмаху. У нас немає жодного роману такого типу, як писав Томас Манн, або "Гри в бісер" Германа Гессе. Ми розтоптані темою патріотизму, любов'ю до України.

Вірші по-різному з'являються. Буває, що тебе схвилює якась фраза. А буває, що ти, наприклад, живеш у певній темі, як-от я нині живу в темі війни. Я тепер постійно бачу хлопців, які стоять на сторожі летовища донецького. І тому, коли сідаю за стіл, то вже, безперечно, віддаю наказ своєму мозкові працювати.

Буває, прокидаюся вночі й чую, як перші рядки вже самі пишуться. Коли ж я писав пісню й намагався намалювати якийсь звуковий рисунок, то була свідома робота. А буває, що відбувається творча робота за межами усвідомленого життя. Одразу зазвичай не приходить досконалий словесний вираз, бо є синоніміка – можна сказати і так, і так.

Можливо, мої найкращі книжки – це "Покаянні псалми", "Три строфи", "Золоте ябко" й деякі мої невеличкі поеми, зокрема "Кінь". Я написав про коня Марека, який був у польській кавалерії й на якому їздив українець, мій брат. Цей кінь ішов на німецькі танки, а коли брат приїхав на ньому додому й хотів його навчити орати, то він не зміг! І цей кінь іде в Карпати, стає бандерівцем і служить в Українській повстанській армії. Це поема про коня, а фактично – про долю людини. Вважаю, це непогано.

Ми повноцінна нація, яка завжди була в колі європейських народів. За своєю політичною діяльністю, збройним опором російському агресорові ми вже сьогодні натівська держава.

Як нація ми стоїмо над прірвою. На нас чекають великі випробування. Москва хоче нас зупинити. Тільки об'єднавшись із Польщею і з іншими центральноєвропейськими державами, зможемо вистояти.

Завжди, коли ми билися з поляками, то перемагали німці чи росіяни. Мусимо шукати шляхи єднання, а не ворожнечі. Колись на презентації антиукраїнського фільму "Вогнем і мечем" я сказав: "Дякую вам за польську нагайку, яка гнала нас у Європу, і за те, що навчили нас любити й боронити власну землю. Одначе не забувайте слів Валєнси і Куроня про те, що без сильної та незалежної України не буде й незалежної Польщі. Франко закликав нас: "Єднайтесь як з рівними рівні".

Якщо ми забудемо Франка, програємо війну з Росією. Я хотів би дожити до того часу, коли в Києві з'явиться пам'ятник Франкові. Хочу, щоб це був меморіал – мистецький центр, осередок талановитих людей. Комуністична влада не любила його: вона ніби й видавала, але так, що книжок не помічали. Нібито і ставила пам'ятник, але в куточку, так наче його й не було. Як це не було? Франко – це наш недовизнаний і недопрочитаний геній.

Колись давно я боявся різних речей, але потім відучив себе це робити.

Я не вірю у Страшний суд і в те, що Богові потрібно збирати негідників з усіх народів і часів, щоб їх судити. Я знаю, суд відбувається за життя. Смерть в одних забирає лише плоть, а підвищує душу, якщо вона в них за життя була. У мене була душа, вона відбилася в деяких моїх текстах.

Мені 90. Я вже маю трохи втоми. Але я недаремно жив і ще хочу жити і творити далі. Я, звичайно, вже вчорашня людина, розумію, що треба відступитися, щоб світ побачив молодших. Але я хотів би, щоб вони вірили в себе і свій народ.

У Кремлі я говорив українською перед усім комсомолом Радянського Союзу й перед майбутнім президентом Польщі. Хоч би де я був, всюди пам'ятав, що вийшов зі стопчатівської хати й бандерівської сотні.

У житті я багато разів помилявся, але в поезії намагався бути щирий.

"Я не святий, але ж і не злочинець. За поглядами – кревний українець". Мені доводилося падати, але я вставав і керував долею. Василь Стус теж керував своєю долею, але не впав жодного разу. Я помилявся, але й каявся. Тяжко вставати, але треба.

Іноді, коли треба спертися на когось, коли бувають тяжке роздратування і хвилини духовного занепаду, я завжди думаю: "А зачекай же, та в тебе ж є твої діти!"

Я був голосом часу, в якому жив. Іноді голос фальшивив і я сам собі дорікав за це. Однак більшість моїх віршів совєцького періоду були камуфляжні. За комуністичною обгорткою я ховав український зміст. Є довідка КГБ, надіслана в Центральний комітет Компартії 1976-го, яка не дасть збрехати. Там ідеться про те, що мої збірки "Правда кличе" і "Гранослов" мали націоналістичний характер. А поему "Ленін" передруковували націоналісти Канади, бо вона мала "чітко виражений двоякий зміст". Це означає, що для влади й КГБ я був чужий.

Звертаючись віршовано до Леніна, я сказав, що моя партія – це українська мова. Я не уник згадки про кривавого вождя, але і правду теж сказав.

Іноді доводилося бути несправжнім. Це тяжко визнавати, але я це роблю.

Мої "Покаянні псалми" – спроба сказати правду про той час, коли ми були грішні, правильніше – мусили бути такими. Це каяття митаря, який не корчить із себе праведника. Це так само глибока незгода з фарисеями, які гордо ступають і вважають, що вони безгріховні, а тому мають право на народну любов. Фарисеї мені не пробачать моїх провин, а я й не потребую їхнього фарисейського благословення. Я – митар. Мені можуть сказати осудливу правду тільки Бог і народ устами далеких поколінь української нації.

Пісня найкраще передає любов і ненависть. Коли мені було радісно чи журно, завжди співав. Полюбив її за лаконізм і влучність. Може, тому й сам писав пісенні тексти.

У нашій родині всі співали. Я навчився співати раніше, ніж ходити. Від батька перейняв степові українські пісні. На Василя, на Новий рік батькові друзі приходили його вітати. Рано. Сонце сходить, а вони співають "Добрий вечір тобі, пане господарю", але їх це не турбує. Сідають за стіл. Батько пригощає яблучним вином. Столітрова бочка вина в сінях стоїть. Хата пахне золотим ренетом.

1964-го з'явилася моя пісня "Два кольори" – її знали всі! Мене викликали в КГБ і сказали: "Ви ж написали бандерівську пісню!" Я врешті додумався, що відповісти: "Невже ви не знаєте, що прапор Паризької комуни був червоно-чорний?" Я потім прибіг додому переляканий і одразу до енциклопедії: так, прапор Паризької комуни – червоно-чорний. І вони нічого нам з Білашем уже не могли зробити.

Батько був змушений віддати мене до польської школи, а не до української. За це отримав гроші на навчання мого старшого брата Миколи в торговельній школі, й роботу для себе.

Моє українство укріпила вчителька польської мови. Пані Вебер змушувала читати віршик: "Хто ти є? – Поляк малий. – Який знак твій? – Орел білий". Я сказав, що вірша не читатиму, бо я не поляк, а українець. На що почув зухвале: "Ти не українець, ти русин!" Я заперечив. Тоді вона взяла мою руку й відміряла 20 ударів залізною лінійкою. Рука спухла. Я втирав сльози образи. Передовсім – національної.

Ночами в нашій хаті переховувалися повстанці, а вдень батько був змушений приймати багатьох совєцьких негідників і солдатів. Вони знали, що бандерівці десь поруч. Тому постійно проводили обшуки в нас на подвір'ї, але нікого не знаходили.

Моя поезія почалася з образу розстріляного брата. 1944-го брата Петра катували німці. Він належав до старшинської школи ОУН: готував бійців для УПА. Хотіли, аби він визнав, що не хоче вільної України. Одначе він сказав, що помре за Україну. І помер. Його розстріляли. Але стріляв не німець, а українець із Чернівців, який служив у гестапо. Батько впізнав Петра по сорочці. Пізнати по обличчю було неможливо, бо стріляли в голову. Це спонукало мене до помсти й участі в УПА.

Мене могли вбити безліч разів. І поляки, і москалі. Передовсім у повстанській сотні. Мені пощастило. Моє життя складалося всіляко, та я не забував, що був стрільцем у сотні "Спартана".

Ніколи не забуду, як я вийшов із бандерівської ватри. Її, до речі, треба було палити вкрай обережно: сухою трісочкою й у печері, щоб не видно було диму. Жінки, які нас підгодовували, коли ми партизанили в УПА, просили нас іти додому, але ми казали: не можемо, бо прийшли померти за Україну.

Навесні 1945-го люди з нашого села сказали батькові: ідуть більшовики, УПА потребує допомоги. І ми вшістьох із моїми друзями пішли зі Стопчатова. Мені було 16. Нас бере під опіку бандерівська боївка й веде. У нашій сотні "Спартана" було 250 людей. Мали автомати й кулемети. Тільки гармат не було. У мене була десятизарядка. Вона мала сильну віддачу та била мене в плече. Я мав 90 набоїв у одній торбі, а в другій хліб і більше нічого.

Коли наша сотня пішла наступом на Печеніжин, мені доручили бути на чатах із двома ракетами – червоною та зеленою. Якби ішли москалі, то мусив випускати червону. Я сидів у кущі глоду й чекав. Наша сотня знищила всіх енкаведистів, які там були. Я дав зелений сигнал, що нікого немає.

Коли був у сотні "Спартана", взяв собі псевдо "Дорошенко". Відчував зв'язок із Козаччиною. Оскільки мої побратими були прості хлопці, які знали тільки "Отче наш" і "Заповіт", а я вже був після гімназії, то відредагував текст гімну ОУН "Зродились ми великої години".

Восени 1945-го мене заарештували. Три приїжджі енкаведисти: єврей Цукоркін, українець Діденко та росіянин Соснін. Мені шили керівництво молодіжною організацією, так званою дитячою сотнею УПА, якої ніколи не існувало. На мене доніс сусід, якого притиснуло НКВД. Він вигадав: Павличко нами керував. Соснін виймає паркетину з підлоги й жорстоко б'є по шиї, руках, закладає пальці в двері, лякає вогнем. І я зізнаюся в тому, чого не було. Питають, яке мав псевдо. Вигадую: "Граб". Папери підписую через "е" – Павлечко. Щоб, якби раптом довідалися про моє справжнє повстанство, сказати, що то зовсім інший чоловік. Потім мене везуть із Яблунова до Коломиї, а далі – до Франківська, у в'язницю. Мене допитує генерал із Москви. Просить розповісти правду. Розповідаю, що все, що сказав раніше, – брехня. Результат тортур. Мене випускають, бо доказів немає. Трьом енкаведистам дають три місяці тюрми. Пізніше вони розкажуть, що я був в УПА, Кравчукові й решті партноменклатури.

Кохання – це щоденний іспит. Хто не склав сесії, того відраховує доля.

Моя дружина – це моя велика любов. Вона мені подобалася, була гарна, вона ще й тепер гарна. Це велика тайна, на чому тримається шлюб.

Люди сходяться, але що їх утримує разом? Інколи – акцент, вимовлене слово, іноді – запах, який супроводжує. Є біологічні чинники, а все решта – таємниця!

Інколи мені здається, що багато жінок, які мені подобалися, подібні до моєї матері. Є такий материн профіль, постать її, яка живе в моїй уяві. Як на мене, в житті розвинутої духовно людини існує одна любов, яка не помирає і залишається за будь-яких обставин – як пам'ять про те, хто ти.

Наш медовий місяць із Богданою почався на Закарпатті. Це був 1958 рік. На другий день після шлюбу ми з дружиною сіли в автобус і поїхали до Мукачева. Було літо. І був наш медовий тиждень. Ми купалися в Латориці. В Мукачеві я почав вивчати угорську. Згодом мені було легше перекладати вірші мого улюбленого поета Ендре Аді. Але найбільше запам'яталася Латориця – довкола ні душі, білі камені, а на них ми з дружиною цілуємося. А вода омиває нам ноги.

Мене хотіли упокорити й закрити мені рота, щоб я замовк навіть у своїй хаті. 1972-го мені зателефонував один із найкращих прозаїків закарпатських Іван Чендей. "Я в Києві, – каже, – вийди на хвильку. Я на Хрещатику". Я вийшов. Іван відвів мене від велелюддя й так тихенько: "Маланчук (секретар ЦК КПУ з ідеології. – Країна) просив передати, що твоя квартира прослуховується. Бережись!" Але я продовжував вести свою українську лінію. Робив це, як міг. І 1991-го стало зрозуміло, що робив правильно.

Якщо помруть усі мої вірші, залишиться перше речення Акта про проголошення незалежності. Слова Лук'яненка взяв, але поправку вніс. Левко республіку Україна проголосити пропонував, а те слово викинув і депутатську групу переконав, що так потрібно. Скандал був – усі ж республіку хотіли, а я сказав: "У нас Конституція є? Ні! Може, це республіка буде, може, гетьманська держава – давайте спочатку Україну проголосимо!", і це пройшло, однодумці допомогли.

Я хотів, щоб це був акт відновлення нашої незалежності, а не проголошення. Щоб ми не відмовлялися від 73 років державності. Одначе в проукраїнській частині парламенту була половина вчорашніх комуністів і без їхніх голосів ми не проголосували б. Тому ми мусили так зробити. Це була субота. Тоді я сказав Кравчукові, який хотів перенести голосування на понеділок, а потім хотів передоручити зачитування Акта Лук'яненкові: "Став негайно на голосування. Бо я тебе задушу!"

Національна ідея – це захист свого національного буття в системі інших народів. Не рватися вперед, але й не піддаватися нікому. Триматися за своє. Ми вступили в час ідей. Ми маємо будувати український світ. Україна вистоїть, якщо буде наповнена новими ідеями життя.

Хочу, щоб ми вірили в себе. Будемо народом – не пропадемо.

Найважливіше – пошанувати час, зрозуміти, що ти – тимчасовий.

Усвідомити, що все, що ти навколо себе бачиш, усе, що для тебе найдорожче, що тебе підносить, відкривається тобі, – це все час! Ми живемо на планеті, яка мільйони, мільярди років існує, але не відчуває цього часу, хоч і постійно змінюється. Мені здається, що, якби я ще раз міг прожити своє життя, я нічого не міняв би, але шанував би час. Біг би швидше додому сідати за стіл і писати.

×