Нація не може собі дозволити бути слабкою
День Незалежності наштовхує на потребу аналізу – що головне в цих 33 роках Української держави, що другорядне. Хоч у розвитку країни навряд чи є другорядні речі. Але є певні домінанти. Найважливішим є сам факт незалежності. Україна та її народ майже 500 років перебували в надскладних історичних та геополітичних умовах. Країни не було, була територія між двома світами, двома цивілізаціями – євразійською та європейською. Звісно, не лише ми перебували в таких умовах. Низка країн – від Фінляндії до Ізраїлю – жила так само. Тобто саме створення держави 1991 року і є найважливішим нашим досягненням.
Нинішня російсько-українська війна є відображенням зіткнення цих двох цивілізацій, їхніх інтересів і намагань. Можна сказати, що нам не пощастило, але так само не пощастило Молдові, Білорусі, Грузії – усім країнам у цій пограничній цивілізаційній смузі. Усі вони перебували під владою двох імперій – Російської чи Австро-Угорської. Ці обставини не давали сформуватися народу як сукупності людей із єдиною ідентичністю. Процес її створення запустило саме виникнення держави. Але цей процес тривалий, як і всі еволюційні процеси. Тому політики, які постійно поспішають, зовсім не розуміються на історії та геополітиці. Колись мені сказали, що Україні потрібен не еволюційний розвиток, а квантовий стрибок. Країни не розвиваються стрибками, вони розвиваються еволюційно, тим паче ті, що мають колоніальну історію.
Європейські держави 200 років ішли до сучасного розуміння держави й нації. Ми йдемо 33 роки. У нашому суспільстві ще немає єдиної колективної ідентичності, коли більшість людей, які живуть на певній території, має подібне уявлення про минуле, сучасне й майбутнє. Таке уявлення формується декілька століть. Ми рухаємося цим шляхом дещо швидше, ніж інші, бо йдемо стежкою, протоптаною країнами, що пережили такі випробування – відрив від жорстокої східної євразійської імперії та приєднання до сучасного цивілізованого демократичного світу. І якщо вони йшли 200 років, то Україні потрібно хоча б 100.
Нам допомагає наша історія – Майдани. Вони не є важливою характеристикою розвитку народу, але є маркерами, що позначають його етапи. На перший Майдан – Революцію на граніті 1991 року – зібралося кілька сотень людей. На другий – помаранчеву революцію 2004-го – вийшов мільйон людей. І це лише в Києві, а були Майдани і в інших містах. 2013-го – Революцію гідності – п'ять-шість мільйонів. Це вже більш як 10 відсотків населення. Майдани стали ядром цього нового соціуму, що виростає з радянської моделі євразійської ідентичності. Ми не можемо вивільнитися з неї за мить – ми видираємося з кров'ю і м'ясом. Свого часу так видиралися і поляки, і фіни, і балти – з проблемами, війнами й кількаразовими намаганнями повторно їх захопити. Ми не виняток. Нам допомагає те, що нас більше. Якби нас було мало, як литовців чи естонців, Росія вже повернула б нас під свою владу. У світі живе 65 мільйонів українців: половина – в Україні, решта – розпорошена. Але вони допомагають країні всі ці 33 роки ставати на ноги. Це прискорює наш розвиток, але це також розуміє імперія і намагається зупинити наше відповзання від неї. Росіяни – постімперська нація, ми – постколоніальна.
У сьогоденному світі цивілізовані держави майже не є етноцентричними, де більшість становлять люди одного етнічного походження й однієї релігії. Там існують громадянські політичні нації, що утворилися за останні 200 років. Країни та народи розвиваються за певними соціоісторичними законами. Навіть геніальний керівник не зможе побудувати те, що хоче, в обхід цих законів, бо він не сильніший за історію. Навіть Сталін цього не зміг – усе побудоване ним розвалилося, і на уламках радянсько-російської імперії постали нові держави. Деякі вже є частиною західного світу, деякі – як ми, Молдова, Грузія – намагаються перейти в західний світ. Це природний процес. Дехто вибрався з імперських обіймів, дехто досі в них, дехто розгублений і не знає, куди рухатися.
Найважливіший маркер змін – кількість людей, задіяних у громадянському суспільстві. Воно є прообразом майбутньої цивілізованої України й уже налічує 12–13 мільйонів – 30 відсотків населення. Саме ці люди, а не політики, визначають майбутнє. Політики можуть гальмувати чи прискорювати розвиток народу, якщо вони розуміють ці процеси. На жаль, наші політики не розуміють. Для них головне – утриматися при владі. Це первинний інстинкт, що лишається після розпаду імперій. Вони – наше минуле. Наше майбутнє – громадянське суспільство, тобто люди, більшість уподобань яких перебуває у сфері самореалізації, а не виживання. Ці люди стояли на Майданах, 2014-го пішли у волонтери. Наша армія – наполовину з громадянського суспільства. Волонтери живуть Україною, готові жертвувати заради неї. І це привабило до нас Захід 2022 року. Нація не може собі дозволити бути слабкою і привабливою для ворога. 1991-го ми не хотіли ставати потужною у військовому плані державою. Бо наша ментальність іще перебувала в колоніальному стані. Активних націоналістів, які казали, що Росія – ворог, було мало, їх ніхто не слухав. Але ментальність змінюється, і саме завдяки цьому нам вдалося вистояти перші жорстокі два роки війни. Бо 30 відсотків населення не бачать себе в іншій країні. 1991 року в нас не було і 5 відсотків громадянського суспільства. А треба 70–75 відсотків, тоді нам ніхто не буде страшний – ні Росія, ні Китай, ні Іран. Бо тоді на фронт підуть не 500 тисяч, а 5 мільйонів. 30 відсотків виявилося достатньо, щоб зупинити Росію, але недостатньо, щоб перемогти її.
Фронт нині майже не рухається. Торік ми звільнили 400 квадратних кілометрів, цьогоріч втратили 500. Але Україна – це 250 тисяч квадратних кілометрів. Бої тривають, люди гинуть, але фронт стоїть на місці. Навіть ті пів року, коли США не надавали нам допомоги, ми утримували фронт. І це наслідок 33 років незалежності. Коли почалася велика війна, в нас була 250-тисячна армія. А 2014-го в нас її не було, лише кілька сотень військових із досвідом миротворчих операцій. За вісім років війни на Донбасі постали чвертьмільйонні Збройні сили України, без яких ми не втрималися б 2022-го. Це вказує нам напрям, у якому маємо посилюватися.
Мусимо витримати довгу виснажливу війну з Росією і вийти з неї з гідністю. Маємо перетворити себе на мілітарну націю. Нам допоможуть, якщо свідомо на це підемо, вчитимемося цього. Наша школа не працює на виховання покоління у воєнному дусі. Лише на третьому році війни для студентів і старшокласників запроваджують якісь елементи військової підготовки. У нас нині нема воєнного стану, а лише карикатура на нього. Воєнний стан – це робота у три зміни без вихідних і свят. Ми не живемо за принципом "усе для фронту, усе для перемоги", крім тих 30 відсотків, для яких немає іншої країни. Попри те, що в ній багато негараздів, корупція, відсутнє верховенство права. І це головне надбання епохи незалежності.
Ми прагнемо європейських цінностей, поступово йдемо до них, але свобода як цінність у нас уже є, це довели два останні роки. Наш розвиток за роки незалежності – позитивний. Я невдоволений його якістю, але напрям розвитку – правильний. Інакше не виживемо.
Оформити передплату журналу "Країна" можна за посиланням
3 
1
Коментарі