Небезпека виникає не там і тоді, де і коли нагромаджено армади військової техніки та живої сили агресора. Загроза масового знищення людей стає реальністю, коли порушення фундаментальних прав людини силами зла недбало, чи радше злочинно, ігнорується цивілізованою частиною людства.
Війни й геноциди повторюються через безпам'ятство та безкарність за вчинені злочини. Зло мусить бути покаране! Цей фундаментальний цивілізаційний постулат завжди був передумовою знаку рівності між правом і справедливістю.
Знищення української ідентичності було й залишається головною метою Росії… "Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації…" Звернення "Радянський геноцид в Україні" вперше проголосив Рафаель Лемкін у двадцяті роковини Голодомору.
Відтоді світові потрібні були ще 70 років і нова геноцидна війна Росії проти України, щоб нарешті прийшло переосмислення Голодомору в планетарному масштабі, хоча й це ще зарано стверджувати.
Ми вдячні нашим союзникам за визнання Голодомору геноцидом упродовж останнього року. Для української нації ці рішення – не лише високі символічні Акти, які мають історичну вагу. Це в буквальному розумінні мільйони врятованих життів українців, на долі яких світ не заплющив очей цього разу.
Майже 5 мільйонів українців – внутрішньо переміщені особи, за різними оцінками, ще 5,5–6,5 мільйона залишили країну від початку повномасштабного вторгнення. Але мільйони українців сьогодні живі, бо світ солідарний із нами, світ відкрився до України – і відкрив свої серця та домівки.
90 років тому світ бачив, знав, мовчав і спостерігав, як "російський імперіалістичний режим убиває 25–30% населення" (Отто Шиллер, аташе з питань сільського господарства при посольстві Німеччини в Москві, 1933 рік). 90 років тому щонайменше 7 мільйонів наших співвітчизників було безжально вбито… Чому така разюча різниця?
Мільйони українців сьогодні живі лише завдяки тому, що маємо власну Державу, якій уже, чи радше лише, 32 роки. Державу недосконалу, зі спотвореними інституціями та серйозними хворобами національного організму, Державу, якій іще не довіряють і мають на це підстави її громадяни. Але на захист якої вони стали, зробили та продовжують робити те, що ще два роки тому здавалося неможливим…
І в цьому, як на мене, один із головних висновків, коли ми порівнюємо Голодомор і теперішню війну: маємо визнати і прийняти найвищу цінність власної Держави як гаранта захисту своїх громадян, так само ж, як і священний обов'язок громадян щодо захисту Своєї Держави.
100 років тому українці, вітаючи народження нового світопорядку, сподівалися, що світ визнає справедливим право нашого народу на відновлення держави. Ця віра в силу нових ідей і нове планетарне братерство призвела до одностороннього й добровільного розпуску власної армії та демілітаризації країни. Знаємо, яку страшенну ціну довелося заплатити за цю довірливість. У геополітичному плані українські землі було розділено між чотирма країнами, а населення – піддане практикам так званої соціальної інженерії з метою викорінення з ужитку української мови, денаціоналізації, совєтизації, тобто остаточної русифікації населення.
Тому важливо нам самим зрозуміти міру власної відповідальності за те, що з нами сталося за останні 100 років. Як ми це допустили і чому наш народ дозволив себе так безкарно й довго винищувати?
Ще один урок із цього 90-річного історичного проміжку – відмова йти на компроміси зі злом, буде воно в подобі червоній чи фашистського російського триколору. Всяке зло має бути покаране. Бо це справедливо. Непокаране зло повертається.
Незасуджені злочини повторюються.
Саме тому ми, українці, маємо звершити цю історичну справедливість – провести Міжнародний громадський суд над злочинами комунізму та російського фашизму.
У "минулому житті" ми думали, що суд над комунізмом проведе хтось інший і деінде. А може, й не потрібно, бо й комунізму вже нема…
Як виявилося, ніхто у світі не збирався засуджувати комуністичну геноцидну ідеологію. Ніхто у світі не збирався боротися чи воювати з Росією, та й сьогодні, на другому році повномасштабної війни, світ боїться перемагати перероджену й вироджену фашистську Росію.
Це наша доля, це місія України й українців – перемогти російський фашизм. Перемогти та засудити злочини теперішньої Росії разом зі злочинами комунізму. Маємо організувати Міжнародний громадський суд над злочинами комунізму та російського фашизму так, щоб у ньому взяв участь весь цивілізований світ. Засудити так, щоб упродовж наступних щонайменше 100 років фашизм у російській подобі не зміг відродитися.
Сама історія підказує нам місце проведення такого суду – майбутній Музей Голодомору-геноциду, який зводять на схилах Дніпра в Києві.
На жаль, улітку цьогоріч у суспільний дискурс щодо Музею Голодомору штучно привнесено "конфлікт". Неморально, політично шкідливо змішувати в одне будівництво доріг, стадіонів… і Музею Голодомору, протиставляти теперішню геноцидну війну Росії проти України й геноцид 1932–1933 років.
Президент України Володимир Зеленський дав чітку відповідь на запитання "бути чи не бути?" Під час візиту президента України в Канаду уряд Канади висловив готовність виділити кошти, необхідні для завершення будівельних робіт.
Нагадаю, що саме українська громадськість після Революції гідності звернулася до влади з пропозицією поновити будівництво музею та стала партнером держави задля реалізації проєкту створення першого у світі сучасного музейного комплексу пам'яті жертв Голодомору, зокрема його основної експозиції, за найвищими світовими стандартами.
Сотні українських підприємців-благодійників, десятки тисяч українців у рамках державно-приватного партнерства зробили та роблять добровільні благодійні цільові пожертви на проєктування основної експозиції музею.
Маємо гідно вшанувати пам'ять жертв Голодомору в час 90-х роковин. І надалі спільно – владі і благодійникам – продовжити проєкт, щоб за декілька років відкрити один із найкращих музеїв світу
3 
1
Коментарі