"Кохання – це почуття, якого краще не відчувати. Як правило, воно заважає – і в професії, і в життІ"

Як стати дорослим? Почати вирішувати проблеми. До армії був трохи лобурем. А там привчили до дисципліни і виконання наказу.

Люблю порядок. Коли підкоряєшся певним правилам – це створює комфорт.

Я фаталіст. Принцип простий: якщо дуже хочу – досягаю. Якщо ж чогось не досягнув – значить, не дуже хотів.

Хотів би пожити в Німеччині. Бував там кілька разів на гастролях. Бачив багато усміхнених людей. Для мене сенс життя – це щасливі люди.

Прорахувати все неможливо. Чи кинусь я з моста рятувати того, хто тоне? Не знаю. Це вирішується на рівні інстинкту.

Був момент, коли мені відмовляли у працевлаштуванні. Казали: спочатку зголи бороду. Це викликало протест, бунт. Напевно, справа у професії: режисер повинен мати позицію.

До театрального інституту мріяв бути кінорежисером. Повіз свою короткометражку показувати Григорію Чухраю (режисер фільму "Балада про солдата". – Країна). Для мене це був бог у професії. Зустрілися на "Мосфільмі". Він сказав слова, після яких я став щасливий: "Ви відчуваєте кінематограф. Вам потрібно цим займатися".

 

Мою кінодолю вирішило Держкіно України. Чиновники відмовилися давати направлення на навчання, коли дізналися, що Вищі курси в Москві вестиме Андрій Тарковський. Його сприймали як дисидента. А мені було 33, на наступний набір я не проходив за віком.

Кохання – це почуття, якого краще не відчувати. Як правило, воно заважає – і в професії, і в житті.

Перший шлюб – дитячий: жінку прийняв за свою долю. Швидко розлучилися. Друге одруження – більш усвідомлене. Але хімія знову перемогла –і мозок відключився. Третій шлюб триває 20 років.

У 13 уперше потрапив у професійний театр – давали оперу "Севільський цирульник". Мене все потрясло: музика, живий оркестр, солісти, приміщення. Коли закінчився спектакль, схопився двома руками за крісло – не хотів іти.

У театрі всі люди амбітні й пихаті. Знаходити компроміси складно, а керувати неможливо. Можна тільки співпрацювати.

Театр – це політика, а режисер – це філософ.

1990-ті пережив складно. Три місяці в інституті не платили зарплату. Навчився шити шапки-обманки, торгував на ринку. Їздив у Каунас – купував шкурки. Любив торгувати: підходить покупець, я його вмовляю. Подобався контакт, інтерес. Але це швидко закінчилося: ТЮГ запросив на постановку – і я кинув прибуткову справу.

Що старшим стаю, то більше думаю про смерть. Мрію: якби була можливість спостерігати потім за дітьми і внуками. Як складеться їхнє життя?

Як викликати інтерес іншої людини, жінки? В молодості застосовував такий прийом: у компанії говорив усе наперекір і це давало ефект. Оригінальні міркування, навіть якщо нагадують маячню, діють безвідмовно.

Завжди хвилювала тема взаємодії влади й художника. Зняв би про це кіно.

Який вийде спектакль – це важливо, але в другу чергу. В першу –

які складуться стосунки під час роботи. Заради цього жертвую всім.

Краса не врятує світ. Навіть після смерті Ромео і Джульєтти їхні сім'ї продовжують суперечку – тепер уже про пам'ятник закоханим. Боротьба триватиме.

Від депресії рятує робота.

Якби люди більше прислухалися до серця, було б менше проблем. Але зараз в Україні час дикого капіталізму – все треба прораховувати мізками. Людина людині – вовк.

Терпіти не можу лицемірства.

Кілька разів хотів кинути режисуру, планував емігрувати. Пішов на курси англійської мови – оплатив їх. А після першого заняття зрозумів, що не зможу. Голова була забита черговою постановкою.

×