Війна змінила багатьох. У мені вбила бажання писати й досліджувати.
Мені не можна вірити в те, що записую, маю залишатися об'єктивною. Хоча на четвертий день експедиції, коли вся вулиця переповідає історію про відьму, а в іншому селі підтверджують її, це стається мимоволі.
Батьки познайомилися, коли тато служив в армії на Львівщині. Їхній роман був епістолярний – листувалися. На 10-й день після демобілізації подали заяву на одруження.
Батьки їздили на заробітки по всьому Союзу. В Росії не прижилися. Працювали у Вірменії, на килимовій фабриці. Повернулися в Україну, коли в Тернополі відкрили бавовняний комбінат.
Моя старша сестра має темне волосся, великі очі, східне обличчя. У Вірменії до батька підходили місцеві: "Ви молоді, ще народите. Продайте дівчинку". Відмовив. Йому натякнули, що її викрадуть. Зрозумів, треба змінювати місце проживання.
Мати ніколи не співала просто так. Вперше почула її спів, коли вона поралася в городі. Працюючи на землі, розквітала. Та виснажлива робота вартувала здоров'я. Вона втратила слух, зараз стрімко сліпне.
Батько любив тварин – коней, котів, собак. Від нього маю любов до всього живого, жертовність. Іноді злюся на себе через це. Бо не можу всім допомогти.
Пам'ятаю себе з пелюшок. Батьки дивувалися, коли описувала обстановку в кімнаті – стіни, меблі, картину "Вершниця" Брюлова над моїм ліжком. Та не скажу, що дитинство було щасливе. Мала погане здоров'я, щороку проводила два-три місяці в лікарні.
На літо мене часто відвозили в село до батьків тата. Там збиралися всі внуки. Спали на підлозі, встеленій сіном і рядном. Щоб вгомонити все те господарство, баба розказувала бувальщини. Побутові й магічні. Перше замовляння я записала в 11 років.
Я жахлива мати. Все життя вчила доньку, а не грала з нею. Народила на другому курсі університету. Програму літератури читала над її ліжечком. Страшно, коли дитина у 5 років переказує "Людину, яка сміється" Гюго.
Вдома була черга на книжку. Хто перший вхопив, той і читає. Три закладки одночасно – це норма.
Дід так повірив комуністам, що здав батька-куркуля. Але був добрий костоправ. Якось до нього привезли неходячу дівчинку. Вилікував за літо. Батьки приїхали забирати – саме каталася на велосипеді.
Якщо люди не можуть сказати правду в очі – це слабкі, підлі боягузи.
Щоб зрозуміти, хто такі українці, варто послухати їхні пісні. Багато починаються на "Ой…" Та ця печаль – не деструктивна. Сів, поплакав, сльози витер, пішов далі. Не "все пропало", а "все пропало, та завтра буде ліпше".
Ми висміюємо те, чого інші народи бояться. Чорт в українців ніколи не був страшний. Він такий собі гуляка. Часто його навіть шкода, бо його всі дурять. Те саме зі смертю. До неї завжди зверталися на ти, як і до Бога.
Шанобливе ставлення до батьків – це святе. І любов до дітей. Це спрацювало під час Революції гідності. У ніч на 30 листопада 2013 року побили не лише студентів. А всіх, хто під руку траплявся. Але бажання захистити дітей стало точкою кипіння.
Щаслива, коли вдома всією родиною ліпимо вареники.
У сім'ї, де є любов, немає головного та другорядного.
Якось дивилися фільм і там почалася сцена сексу. Чоловік переключив увагу доньки: "Бачиш, яка красива у жінки спина? І живіт плаский. Бо вона бутербродів на ніч не жере. А бачиш, які в чоловіка м'язи? Він у спортзал ходить".
Старші сусідки обурилися на мою коротку спідницю: "Чоловік на фронті, а ти колінами світиш!" Відповіла, що свій камуфляж попрала.
Люди схильні терпіти. Через звичку, слабкість, небажання щось змінювати, бо іншого життя не знають. Тоді насильство стає зоною комфорту.
Вакцина проти Росії – це націоналізм. Він, як правило, зав'язаний на лідері. Тому багато досі чекають на месію. Але йти попереду – велика відповідальність. Народ можна завести не туди. Може бути і група лідерів – з великими серцями й зашитими кишенями.
Ідея краща, ніж месія. Людину можна вбити, залякати. Ідея – безсмертна.
Наступний Майдан буде без коктейлів Молотова. Наш страх розстріляли – як не на Майдані, то на Донбасі. Хто вижив, діятимуть радикально.
Коли знаєш, що тебе можуть убити, усвідомлюєш, що вбивати повинен ти.
Коли з чоловіком повернулися з війни, довго мовчали. Обоє втратили роботу, клієнтів. Вигоріли, втомилися. Та щасливі, що вижили. Після війни здається, що все добре. Але себе не бачиш, живеш на автоматі. Були думки про самогубство. Тримали мати й донька.
Ключові засади світу: небо – зверху, земля – під ногами, Росія – ворог.
Мій чоловік – етнічний росіянин. Прийняв присягу й воював за Україну. Говорить українською. На російську переходить, коли злий.
Патріотизм – від слова "патер", батько, шанування коріння. А націоналізм – ідея нації, про мертвих, живих і ненароджених. Про перспективу. Про те, що ми далі збираємося тут бути.
Українці – діти, які вчаться ходити. Не розуміємо, звідки беруться гроші. Хочемо іграшку зараз і вже. Стаємо на ноги й одразу падаємо. Набиваємо ґулі. Поливаємо наше дерево свободи кров'ю патріотів, як казав Франклін.
У нас героїзують переважно мертвих. Замість того щоб говорити про сильну людину, яка вистояла, не здалася й вижила, ми спотикаємося об те, що герой – постраждав. Часто справжні серед них стоять у кутку, доки вшановують нікчему. То звідки в нас візьмуться лідери?
Пекло й сатана виконують соціальну функцію. Мусить бути місце, де грішників каратимуть, а хтось із нагайкою контролюватиме це. Цікаво, що є цілий перелік професій, на представників яких чекає пекло: музиканти, танцівниці, мірошники, лікарі. Гуцули кажуть, що жінка повинна народжувати стільки, скільки дасть Бог. Якщо не народити всіх дітей, після смерті будеш покарана.
Зло – це відсутність добра. Злими стають не тільки ті, хто робить погані вчинки, а й ті, хто не робить добрих.
Хочу, щоб після моєї смерті придатні органи ще послужили комусь, тіло кремували, а прах розвіяли. Не хочу, щоб дитина парилася з могилами батьків.
До мене тягнуться тисячі рук, які просять допомоги. Фізично не можу цього зробити, бо втрачу себе. І через це боляче.
Сергій пішов на фронт добровольцем 2015-го. Я волонтерила. Не можу сказати, що скучала, зайнята була весь час. Бувало, приходили жінки, заламували руки, кричали, що хочуть забрати чоловіків з війни додому. Ті були на третій лінії оборони. Мій стояв біля Донецького аеропорту.
Не буває сталості. Або прогрес, або регрес. Що більше ти готовий розвиватися, то більше можеш дати світу. Якщо ж пливтимеш за течією, станеш частиною середовища. Навіть якщо воно тобі не подобається.
Читати навчив тато. Читав уголос, тоді зупинявся на найцікавішому місці, закривав книжку й ішов. Я сама складала літери у склади, у слова.
У школі дітям викладають літературу. Але не вчать слухати музику, розуміти театр і кіно. Обов'язково повинні бути такі предмети, як історія мистецтв.
Під час війни постаріла. Почувалася на 60. Тепер узялася за реконструкцію. Але для цього потрібно було прийняти старість. Полюбити сивину, примиритися зі зморшками.
Хочу прожити стільки, скільки буду продуктивна.
Донька прийшла додому з червоним волоссям. Стала посеред кімнати, чекала, що її сваритимуть. А ми з чоловіком сміялися.
Зрада – це коли той, кому ти віриш, не хоче тебе чути. Такі рани довго зализувала. Про зраду в подружжі говорити не можу. Ми з чоловіком вірні одне одному.
Усе своє майно можу вмістити в наплічник.
У маєток Януковича потрапила одразу, як він утік. В одній коробці лежали шкіра крокодила, китайські канделябри й першодрук Івана Федорова. Жінка-історик узяла книжку в руки й заплакала. Розуміла її цінність.
Немає сенсу тримати вдома "Джоконду". Треба мати можливість поїхати в Лувр і подивитися на неї.
Ми маємо необмежений доступ до музики, книжок, усього спадку світового мистецтва. Але більшість обирають "фастфуд", щоб не думати.
Доки голос професора політології рівний голосу дяді Васі, який день починає з "бояришніка", здорової потужної країни не збудуємо.
Запровадила би військову службу для жінок. Це одразу вирішить питання домашнього насильства.
Моя пам'ять – моє прокляття. Ношу в голові всі моменти, коли була неправа чи когось образила. Мучуся та з'їдаю себе зсередини.
Батьки завжди казали, що їм не соромно за мене. Це моє найбільше досягнення.
3 
35413
Коментарі