У дитинстві часто снилося, що я літаю. Як виросла, почала їздити в Коктебель, щоби політати на дельтаплані над Чорним морем. Це ті півгодини, на які можна чекати роками. Несамовита ейфорія. Найгостріше задоволення в житті, яке можна купити.
У мене є потреба гострих відчуттів. Їх шукаю й у літературі. Можу багато чого пережити під час читання.
Коли хочу поплакати, дивлюся індійські фільми. Це давно відпрацьований сльозолийний сценарій. До індійського кіно треба підходити, як до казки.
Як читачу мені подобається сучасна література. Є багато класних текстів. Як літературознавець скажу, що сучасної літератури немає. Є поодинокі тексти. Автори існують поза системою. Сьогодні безперервно виходить єдиний альманах "Кур'єр Кривбасу". Інші літературні журнали видають із перебоями. Для такої великої країни це мізер. У нас нема дебюту поза інтернетом. Це не є літературна ситуація.
Філолог — найважливіша зараз професія. Бо технології схиляють нас до дегуманізації. Не потрібно всім вчитися на філфаку. Але гуманітарні науки треба викладати скрізь. Людина-машина сьогодні — не образ, це цивілізаційна загроза.
У шкільній програмі забагато авторів. У ній треба лишити базові для культури тексти. Інші твори мають бути на позакласному читанні. Ми вивчали "Війну і мир" цілу чверть. Моя дочка пройшла за три уроки. Можна викладати, що де сталося і який був кінець. Але ж де естетична суть творів?
"Тимур і його команда" — ідеологічна проза радянської епохи. Якщо забрати ідеологію, ця книжка про стосунки підлітків. Вона повчальна і для нинішніх дітей. Червоні галстуки сприймають, як екзотизми. Так само як екзотикою є твори про американські реалії. Підготовлений учитель може подати це в дуже цікавий спосіб без загрози для національного виховання.
У нас тотально здеградоване середовище вчителів-філологів. Мало хто вчився в педагогічному, більшість — на філології. Способами викладання вони не володіють.
Я вчасно зрозуміла, що не вмію бути вчителем. Зупинилася і не пішла в школу. Нам педагогіку викладали рік. Дітям у п'ятому класі літературу мають читати інакше, ніж у дев'ятому. Нас цього не навчили.
Перша моя публікація була в 5 років. Вірші надрукували в газеті "Радянська освіта", яка виходила накладом кількасот тисяч. У такій кількості я більше не видавалася.
Мені здавалося, що рима — це магніт. Вона притягує слова. Для мене то була гра. Писати означало приємно бавитися. Це не було заняття літературою. Потім я почала ховатися зі своїми віршами. Працював інстинкт самозбереження. Не хотіла, щоби про мене заговорили. Свою першу збірку спалила. Вирішила, що першою буде наступна.
Я вірю в Бога. Але говорити про нього ризиковано. Це може робити або теолог, або проповідник.
"Бог" — одне з найчастіше вживаних слів у моїх віршах.
Коли переживаєш священний захват від краси — це теж молитовний стан. Хоча про те ніхто не говорить.
Один чоловік сказав, що молився чотири рази в житті. І цими молитвами він спасенний. Одною з них відмолив рак. Мене молитва вивела з епілепсії. Чотири роки в мене були напади.
Смерті не боюся. Бо кілька разів майже вмирала, пережила клінічну смерть. Боюся того стану, який міг би бути перед смертю.
Під час епілептичного нападу відчуваєш лише напад. Це не той стан, коли можна думати про щось іще, про те, що втрачаєш. А вже потім — ціла гама емоцій. Починаєш усвідомлювати, що хвороба "некрасива". Відчуваєш страх, що колись упадеш просто під колеса автомашин.
У роки хвороби я стикалася з купою злих і агресивних людей. Під час нападів мене кілька разів обкрадали. Раз у жовтні зняли півпальто. Відтоді не ношу із собою великих сум і нічого цінного.
На порозі смерті відчувала особливе світло. Мені було добре.
Хвороба навчила мене, що не можна мати боргів.
Клінічна смерть була в неврології, ще до вступу в університет. Тоді бракувало ліків і використовували препарати з гуманітарної допомоги. Ті, які мені вводили через крапельницю, були чи то протерміновані, чи несумісні з іншими. Через хвилину в мене почалася сильна судома, шум у вухах, раптом перестала чути. Потім сказали, що зупинилося серце.
Найбільший мій страх — війна, повторення чогось такого, як 1933 рік, радянські табори, знівечені тіла й душі людей.
У дорослому віці зраду можна пробачити. Петро зрадив Ісуса. Проте він його пробачив. Головне, щоб це не було системно. Не виконувати обіцянок — теж зрада.
Два роки тому я розлучилася з чоловіком. Він – невіруюча людина, і протягом 15 років не хотів вінчатися. Я вирішила, що так буде чесніше.
Закоханість — цінна штука. Вона робить життя яскравим і насиченим запахами, звуками і кольорами. Я закохувалася сотні разів.
Жінку запитав чоловік, як відрізнити закоханість від любові. Та відповіла так: "Уяви, що горітиме дім, у ньому ти й наша дитина. Мені можна врятувати когось одного. Якщо я тебе недостатньо люблю — врятую дитину. Якщо справді люблю, врятую дитину, а потім повернуся, ввійду в цей дім і згорю разом із тобою". Любов — це коли ти здатен на самопожертву.
Любов — це вікова категорія. Люди по-справжньому люблять у дитинстві, молодості та старості. З 30 до 40 років вони рідко здатні на глибокі почуття. У цей період стається найбільше подружніх зрад.
Я не сприйняла б наркомана, алкоголіка, садиста. Решта якостей взаємокомпенсуються. Краса — розумом, розум — добротою.
Приготування їжі дає величезний простір для медитації. Готувати для сім'ї недільний обід — це ритуал. Не люблю, коли бракує часу і готування перетворюється на відварювання макаронів.
Ношу білизну італійської фірми "Тріумф" або польської "Атлантик". Поважати себе допомагають невидимі речі. До них належить білизна. Якби потрапила в автокатастрофу в негарній білизні, я собі не пробачила б.
Чоловіка можна вразити тільки вмінням бути собою.
Стан екстриму і подиву для стосунків дуже важливий. Якщо жінка не дивує чоловіка, їхнє життя перетворюється на виснажливе співіснування. Я на другий рік після одруження зв'язала своєму чоловікові вовняний светр за ніч.
Мені було 12, коли згоріла хата батьків. Кілька років носила одяг із чужого плеча.
Ніколи не била дитини. Намагаюся, щоби в моїх очах дочка була трохи кращою, ніж є насправді. Тоді вона й сама старається стати зразковою.
Ми найбільше любимо тих, хто пробуджує в нас усе найкраще. У мене такою людиною був дідусь. Я тягнулася до нього, бо він дивився на мене, як на найкращу в світі дитину. Казав, що не в кожну хвилину людина може бути сильною і що я маю право бути слабкою. Дивовижно, але це змушувало мене працювати над собою ще більше.
Материнство поставило мене в ситуацію цілковитої відповідальності за долю дитини. Доти я відповідала лише за себе.
Дружу я назавжди. Особливе місце в моєму житті займають Мар'яна Савка та Андрій Поритко. Це стосунки перевірені половиною життя.
У мене більше друзів, ніж приятелів. На приятелів замало часу.
З України ніколи не виїхала б. Я людина мистецтва, а не стоматолог. Те, чим я займаюся, надто зав'язане на батьківщині.
Щастя — це коли хочеш пити й є вода.
4 
1
Коментарі
1