"Хамство і глупота ще жодної держави не збудували"

В українському суспільстві бракує людей, які мали б авторитет і повагу

Травень 2014-го. На сцені столичного палацу "Україна" артисти "Вечірнього кварталу" показують пародію на втікачів-"колишніх". Виступ завершили на оптимістичній ноті: "Не падайте духом, мы скоро вернемся. Еще в Украине полно дураков".

На жаль, вони мали рацію. Дурнів в Україні й після Революції гідності не поменшало. Як і "свинопасів" (за Дмитром Донцовим. – Країна) – пасивних людей, які свої інтереси ставлять вище за потреби держави. І коли чую, що український народ – мудрий, то згадую, що серед лідерів цьогорічних президентських перегонів – керівник "Вечірнього кварталу" Володимир Зеленський.

Україна стала посміховиськом. Серед 93 громадян, які вирішили йти у президенти, – "клоуни" і "джокери", політичні авантурники і пристосуванці, кандидати технічні й підставні. У програмах шести з них відверто йшлося про ліквідацію незалежності України або зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету й територіальної цілісності, пропаганду війни. Подібні пункти зафіксували навіть у програмах кандидатів, які внесли грошову заставу.

 

44 претенденти беруть участь у президентських перегонах, що нагадують фарс й ірраціональний шабаш безглуздя. Це клоунада чи епідемія політичного здичавіння? Та, найімовірніше, маємо банальне підтвердження: попри всю свою соціальність, людина – таки особина біологічна. Їй передовсім властиві емоції, рефлекси, ніж раціональне мислення.

Мало хто з кандидатів може відповісти: що корисного він зробив для України? Обіцянки багатьох із них – навіть не популізм, а цинічний большевизм.

Люди ведуться на брехню політиканів, один з яких, приміром, заявляє, що ціну на газ зменшить, а пенсії збільшить удвічі, тільки-но переможе. Чи замислюються виборці, що Україна – це парламентсько-президентська республіка. Де в Конституції написано, що президент займається зар­платами, пенсіями, інноваціями, інвестиціями, бюджетом?

Дивує, чому більшість не питають: хто ці люди, які вирішили позмагатися за президентську булаву? Що вони вміють, знають і можуть? Яким управлінським досвідом володіють? Яку позицію займали трагічного 2014 року? Чи реалістичні їхні обіцянки? Яку ідеологію сповідують?

Надто коротка політична й історична пам'ять ­електорату про "білі" й "темні" плями в біографіях претендентів може зіграти злий жарт з Україною та її громадянами. Бо коли обиватель ведеться на популізм і демагогію політичних паяців, неприхованих і замаскованих мерзотників та україножерів, поділяючи їхні большевицькі гасла, коли керується емоціями, а не здоровим глуздом, то нічого доброго у підсумку держава не матиме.

Безумовно, інспірований ворогами України "керований хаос" дається взнаки. У результаті – всі проти всіх. Реанімовані гасла "анархія – мати порядку" і " хто не з нами – той проти нас" відчутно збільшують ентропію суспільних настроїв. Сприяє цьому і дивний слоган "Або Порошенко, або Путін". За такою химерною логікою копірайтерів із Банкової, решта 43 кандидати на президентство – потенційні "агенти Путіна". Зокрема, жінка з вельми непривабливою політичною біографією та цинічний веселун із суперечливим бекґраундом, браком управлінського досвіду в масштабах держави та з розмитою ідеологією, яка не має нічого спільного з україноцентризмом. Та саме ці двоє створюють найбільшу конкуренцію чинному президенту. Чому "агентів Путіна" так багато розплодилося саме напередодні виборів?

Але ми про хаос. Нині в країні – політичний балаган і безлад. Ентропія електоральних уподобань "зашкалює".

У Середньовіччі за хаос відповідав диявол, а порядком опікувався Бог. Дехто переконаний, що сучасний диявол має московитську прописку. Можливо. Але хто відповідає за порядок в Україні? У нас при владі – морально деградовані особи, каже перший генпрокурор України Віктор Шишкін. Чи не тому молодь "по пріколу" висловлює протест проти влади, переносячи, зокрема, свої симпатії та очікування на телегероя-шоумена. Мовляв, чому б не проголосувати за "нове обличчя" і подивитися, що вийде? Подібні експерименти над державою вкрай небезпечні.

Чому фаворитом серед молоді стала безідейна людина, яка ментально не почувається українцем – і навіть наголошує, що не є ним, яка мову народу почала вивчати 2019 року? "У стадії становлення президентом України має бути етнічний українець. Це моє переконання", – вважає журналіст Віталій Портников, етнічний єврей. Чому рейтинг претендентів на посаду президента не очолює, скажімо, доктор технічних наук генерал-полковник Ігор Смешко? До речі, чому не наважився, навіть "по приколу", піти в президенти шоумен і патріот Сергій Притула або співак Святослав Вакарчук? Останній говорить: "Вважаю, що коли йдеться про посаду президента, то насправді йдеться про долю мільйонів людей. Ставити власні політичні чи людські амбіції вище – це безвідповідально. Я – людина відповідальна".

Найбільша вада сучасних українців, а надто молоді, – невігластво, брак елементарних знань. Тому в їхніх головах переважає інформаційне сміття з інтернету. Замість культури – руїна.

Успіх примітивного зубоскальства шоумена не є наслідком конфлікту поколінь, а віддзеркаленням плачевного стану знань, культури й моралі в суспільстві. Досить згадати сюжети бодай кількох вистав "Вечірнього кварталу".

Листопад 2011-го. Натхненно "тролять" депутатів Львівської облради. Це не доброзичлива пародія, не дружнє кепкування. Це був брутальний за формою і виконанням професійно зрежисований, чітко артикульований театралізований памфлет – знущальне за формою висміювання українців. Особливо вирізнявся недолугими "жартами" ведучий Володимир Зеленський: "Перше слово надається голові фракції "Бий жидів". На засіданні присутні представники партії "Бий жидів" і "Бий москалів".

Такі "дотепи" цілком "тягнуть" на статтю Кримінального кодексу – розпалювання ворожнечі за національною ознакою. Вже тоді вербальні "перли" лідера "Кварталу" та його учасників мали б зацікавити СБУ.

 

Підтвердженням використання принизливої для українців лексики став скандальний виступ "Кварталу" на фестивалі в Юрмалі, коли Зеленський порівняв Україну з "актрисою з німецьких фільмів для дорослих". Була влаштована публічна дискредитація й приниження Української держави.

Можна припустити, що ідеологічною платформою "Вечірнього кварталу" і його керівника є продумане культивування в українців комплексу меншовартості. І справді, навесні 2014-го Зеленський у студії ТСН задекларував свою далеко не державницьку позицію: "Если на востоке и в Крыму люди хотят говорить по-русски, отстаньте от них. Россия и Украина – действительно братcкие народы".

Тоді ж в ефірі одного з телеканалів шоумен звернувся до ще чинного президента України Януковича та його російського покровителя Путіна і заявив, що готовий "благати на колінах", аби не допустити війни. Хтось може уявити шоумена головнокомандувачем? Отож.

Цьогоріч, уже в ролі кандидата в президенти, Зеленський на зустрічі з дипкорпусом у Києві повторив свою заяву про готовність домовлятися з очільником РФ. На таку ініціативу зреагував у Facebook політичний експерт Карл Волох: "Зеленский подтвердил, что намерен садиться с Путиным за стол переговоров, чтобы выяснить его условия мира. Если бы хоть немного интересовался политикой, то знал бы, что требования Путина давно известны: Крым – российский; федерализация Украины с расширенными правами субъектов, включая влияние на внешнюю политику; выборы в оккупированных регионах до возвращения украинского суверенитета над ними".

Яку ідеологію сповідує цей шоумен? Чи можна сприймати як гумор пасажі про декомунізацію та українізацію, які, мовляв, "абсурдні" – "людям жрать нєчєва", або висміювати "дурних хохлів", для яких томос можна замінити "термосом"?

Чи можна уявити цього веселуна з амбівалентними поглядами на трибуні ООН або учасником перемовин із Меркель чи Трампом? Бути менеджером колективу гумористів і керівником великої держави – "дві великі різниці". Жартувати над політиками на сцені – це одне, і зовсім інше – професійно орієнтуватися в політичних і економічних проблемах.

Чи справді Зеленський вірить, що здатен керувати країною? Чи, як у Маяковського: "говорим Зеленский, подразумеваем Коломойский". Не забуваймо, що олігарх скривджений. Владою. А це небезпека для держави. Така людина насамперед думатиме про завдані йому образи, а не про загальну справу. Коломойський – міцний горішок.

Але ми зараз говоримо про телевізійного "слугу народу". На цей віртуальний образ в українського суспільства, яке після майданної ейфорії опинилося у стані фрустрації, виник запит через втому війною, невизначеність майбутнього. Деформована численними інформаційними атаками свідомість українського виборця припускає можливість появи в політичній реальності шоумена в іпостасі глави держави. І це тривожно. Бо така популярність віртуального героя – це не успіх політика, а свідчення відчаю виборців, які не бачать альтернативи у виборчому списку завдовжки 115 сантиметрів.

Які політичні переконання в коміка? Як і що він "співатиме" на посаді президента? По-українськи? Проукраїнськи? Не факт. Є й інші запитання. Приміром, телевізійний похорон "слугою народу" президента – це далеко не творча знахідка "корисного ідіота". Найімовірніше йдеться про один з елементів втілення для України програми "керованого хаосу", яку нині намагаються реалізовувати.

"Слуга народу – президент. Як не крути". Від цього слогану віє крутійством і дурисвітством. Політичним і моральним. Як не крути. І що має трапитись, аби "свинопаси" нарешті прозріли?

В українському суспільстві драстично бракує людей, які мали б авторитет і повагу. "Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки у сфері культурній, у політичній воно є руїнницьке. Люде ж України, які до будівництва здібні, не варті нічого в смислі культурно-національному. Зараз для утворення держави потрібний компроміс обидвох елементів", – писав В'ячеслав Липинський.

Наші політики і президенти люб­лять наголошувати, що "український народ – мудрий і в усьому розбереться". Тим часом саме поняття "народ" – фікція. Народ – це насамперед біологічна популяція. Це вкрай диференційована маса – за вподобаннями політичними, культурними, економічними. Вона легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці.

"Наше нещастя, що маємо забагато зарозумілих людей. А від цього цілий нарід і ми з ним страждаємо, бо за дурною головою й ногам горе. Нарід як юридична особа не існує. Нікому він не наказує. Нікого не веде, а його треба вести, – мислив Опанас Андрієвський (1878–1955 роки; діяч Директорії Української Народної Республіки. – Країна). – З народу стихійно виходить провідна верства, що має старатися за його добробут і вести до наміченої цілі. Збудувати державу, значить опанувати народом".

Держава твориться згори провідниками нації, елітою, фахівцями, людьми з державним мисленням, котрим притаманна політична воля. А банальні апеляції до "мудрого народу" – це дешева демагогія, популізм, розрахований на короткочасний політичний успіх.

Чи не тому В'ячеслав Липинський застерігав: "Хамство і глупота ще ніколи й ніде ні одної держави не збудували". Перед ним маячів гіркий досвід будівництва Української держави гетьмана Павла Скоропадського, занапащеної внутрішніми силами – своїми, рідними, патріотичними, "п'ятою колоною" та ворогом зовнішнім.

Як і 100 років тому, в Україні катастрофічно бракує "лучших" людей – за Дмитром Донцовим, – для яких інтереси держави завжди були важливіші за власні. Частка "свинопасів" упродовж нашої історії традиційно домінувала. Саме через них у 1917–1920 роках не вдалося втримати державу. Попри військову деструкцію, позиція населення була пасивна, вичікувальна, байдужа, бракувало самоповаги. Більшість українців усе надіялися на Бога і на Святого Юра. Така позиція обернулася для них репресіями, колективізацією, Голодомором, комунізацією, страхітливими людськими втратами в Другій світовій.

Восени 2013-го "лучші" люди вийшли на майдани України. 2014 року саме вони – новітні пасіонарії, добровольці та волонтери – першими стали на захист держави і спонукали владу створювати професійне військо.

На календарі 2019-й. Про загрозу втрати Української держави написано чимало. Та, як і 100 років тому, популізм бере гору. Правильних висновків із фатальних історичних помилок, на жаль, не зроблено. Хто з нинішніх претендентів на посаду президента системно аналізує причини краху Гетьманату Павла Скоропадського і наважується екстраполювати їх на майбутнє сучасної Української держави за умови, якщо її символ – булава – не дістанеться "лучшій" людині.

×