Справедливий протест проти дій влади не має перетворитися на боротьбу проти держави
За кілька тижнів після презентації двох політичних проектів – оновленого "Демократичного альянсу" і партії "Хвиля" – сталося вбивство журналіста Павла Шеремета, шок і дискусія з цього приводу. Ці події не пов'язані, але між ними є сутнісний зв'язок.
"Демальянс" і "Хвилю", яку ще називають політичною силою Саакашвілі, створило середовище переважно молодих і прозахідних народних депутатів, чиновників, громадських активістів і журналістів. Це позитивна новина для значної частини політично активної громадськості, яка шукає лобістів радикальних змін.
Провідні спікери цих партій наголосили на їхній ліберальній спрямованості. Більшість з нас не звернули на це особливої уваги. Напевно тому, що в європейському суспільстві сформувалася стала політична мода на лібералізм. Засвідчити ліберальні цінності – правило хорошого тону. Окрім того, зморений політичною буденністю соціум давно не збуджується на розмови про ідеологію. Ці балачки зазвичай сприймають як щось дуже непрактичне. Так само, приміром, як розмови про поняття демократії чи соціальної справедливості. Це стосується не лише України. Криза в Європі і Трамп у США постали на руїнах "ізмів" і суцільного суспільного скепсису.
У випадку з "Демальянсом" і "Хвилею" заявам про ідеологію варто приділити більше уваги. Нові партії постали як антисистемні утворення. Їхня декларована відмінність від звичних політичних сил – ідейність. У цьому їхня сила і привабливість для потенційних виборців. Як тільки виявиться, що ідейність у цих партіях є поняттям умовним, вони швидко втратять популярність.
Поки що маємо вірити в декларації про ліберальні орієнтири цього середовища, адже дотеперішні вчинки не заперечували їх. На передній план виходить боротьба з корупцією, галузеві реформи і захист громадянських прав та свобод. Усе симпатично. Однак є одне важливе "але": проблема війни Росії проти України майже відсутня в публічних виступах цих діячів.
Це небезпечно, бо заяви відомих політиків визначають порядок денний для суспільного обговорення, формують запит на відповідні державні рішення і зумовлюють їхню суспільну підтримку. Вони здатні мобілізувати, спрямувати або ж емоційно подавити маси людей. Тому важливо, на якій тематиці акцентують увагу політики, яких вважають ідейними.
Під час обговорення старту нових партій один відомий ліберал закликав колег на своїй facebook-сторінці до об'єднання. Серед спільних принципів прозвучало: "Людина та її права в основі, а не держава".
Дилема людина – держава лежить в основі ліберальної дискусії. Але під час війни держава не може бути запереченням, перепоною або чимось чужим для громадянина. Цю дурницю висловив активний учасник Революції гідності. У перші дні вторгнення російських військ до Криму він поїхав туди, щоб розвозити продукти в українські військові частини. Був затриманий окупантами і якийсь час перебував у полоні.
Ця історія ілюструє тривожну тенденцію. Після падіння режиму Януковича і з початком збройної агресії Росії лобісти радикальних змін у державі розійшлися по двох таборах. Довкола них формуються відповідні середовища активістів й інтелектуалів.
Дискусія про вбивство Шеремета і серію дивних нападів на інших журналістів у ці дні, а раніше – конфлікт щодо сайта "Миротворець", започатковують відкриту суперечку між цими групами. Одна з них фактично абстрагувалася від війни, керується панівними на Заході лівацькими стереотипами. Усе, що відбувається в Україні, розглядає у локальному контексті, а в центрі її політичного всесвіту – людина з її безмежними правами і свободами. Це середовище заохочується і підтримується грантами західних донорів. Інша група визнає вирішальний вплив агресії РФ і передусім наголошує на загрозах державного характеру.
Це не суперечка антагоністів, бо головне завдання в одних та других – якнайскоріше завершити демонтаж пострадянської і звести якісно нову Україну. Розбіжність – у виборі пріоритетів і баченні головних загроз в Україні та за її межами.
Убивство Павла Шеремета увиразнює цю дискусію. З перших хвилин по трагедії виникли дві версії: це боротьба українських верхів зі свободою слова чи це російська спецоперація задля дестабілізації ситуації в Україні.
Обидва припущення мали чимало відтінків. Однак дискусія провела глибшу межу між позавоєнним і воєнним підходами у сприйнятті українських реалій. Відповідно до першого, уся провина лягає на вітчизняну еліту, яка якщо й не ініціювала замах, то допустила його. Так, ніби немає війни і ми живемо як середньостатистична західноєвропейська держава у золоту еру другої половини ХХ століття.
Логіка умовно воєнного підходу: якщо це і не рука Путіна, то наслідок його збройної агресії проти України. Резонансне вбивство могло бути диверсією, що має залякати людей, дискредитувати Україну у світі, налаштувати журналістів проти влади і підштовхнути нас до капітуляції.
За кілька тижнів до вбивства Павла Шеремета сайт "Миротворець" відкрив дані про журналістів, що мали акредитацію у ДНР/ЛНР. За це проти його творців ополчилися західні медіа і значна частина українських журналістів. Аби кожен міг визначитися у цій ситуації, треба відповісти на запитання: що було головним у ній? Професійний інтерес окремого журналіста працювати на окупованих територіях чи інтереси держави, яка мусить захищатися всіма доступними засобами від агресора, що знищує нас не лише зброєю, а й пропагандою?
Точно через це ж виник конфлікт за участю журналістів "Громадського телебачення". Вони поїхали на передову української армії разом із російською колегою з "Новой газеты". Потім вона виклала в інтернет відео з розташуванням і облаштуванням наших позицій.
Подібну суперечку зумовила публікація на "Українській правді" про "катівні СБУ" і постраждалого "в'язня" – комуніста з Костянтинівки. Той не приховує, що був проти Майдану, захищав пам'ятник Леніну і підтримував проросійські сили. Майже весь текст – опис тортур в "українській катівні" і співчуття до людини, що має право на свої політичні погляди.
Елементами цієї ж ліберально-воєнної дискусії є суперечки про декомунізацію назв населених пунктів і вулиць, встановлення квот на частку україномовного ефіру, ставлення до хресної ходи православних Московського патріархату. Саме звідси розбіжності щодо виборів на окупованих територіях: вони мають відбутися, коли вирішиться питання безпеки тамтешніх виборців, чи лише тоді, коли Україна повністю відновить там свою присутність і вичистить територію від окупаційного мотлоху? Як, зрештою, іменувати донецьких і луганських бойовиків – сепаратистами, які борються за свою незалежність, чи російськими найманцями і воєнними злочинцями?
Московська пропаганда зацікавлена в тому, щоб в Україні серед лідерів громадської думки, а згодом і у суспільстві, запанував позавоєнний, абстрагований від російської агресії, ліберальний підхід.
Медведчук і Олена Бондаренко одразу після вбивства Шеремета почали розповідати про утиски свободи слова в Україні та про високий рівень злочинності і нездатність влади боротися з нею. Звісно ж, із перших хвилин висміювалася версія про російський слід. У суперечці про "Миротворець" чи в інциденті з журналістами "Громадського телебачення" московська пропаганда – на боці медійників-лібералів. Вона завжди буде на боці обивателя, а не держави у питаннях декомунізації назв населених пунктів, мовного квотування радіо чи телеефіру, хресної ходи вірних московського православ'я чи вирішення ситуації на Донбасі.
У цьому – головна лінія гуманітарної агресії Путіна не лише проти України, а й проти всієї західної цивілізації. Він знайшов ахіллесові точки в основі демократичного устрою держави і суспільства. Росія спрямовує сюди основні свої зусилля. Маніпулює цінностями та інститутами демократичної спільноти для її розхитування і руйнації.
Після штучно розкрученої теми утисків свободи слова, журналісти вийдуть на вулиці зі шляхетною вимогою до влади – знайти вбивць Шеремета. Далі це може перерости у рух "Стоп братовбивчій війні на Донбасі" – з вимогою до президента України припинити її. У чернетках російських спецслужб знайдеться широкий набір сценаріїв упокорення демократичних спільнот ізсередини.
Ми обороняємося від великої і агресивної держави. Наступ російських військ поки що зупинили, але Москва залучає диверсійні інструменти. Основне завдання Кремля – знищити українську державність. Хоч воєнний стан не оголошено, ми перебуваємо в умовах війни. З урахуванням цього повинні ухвалюватися всі політичні й державні рішення. Кожен має право на вузьку компетенцію: боротьба з корупцією, права меншин, свобода слова. Але основне зараз для всіх нас – захист української державності.
У Москві мають бачити: оборона від РФ є пріоритетом для кожного з нас. Лише це здатне загасити запал російської агресії. І навпаки: відсутність такого настрою підштовхуватиме Кремль до продовження наступу
1 
1
Коментарі