Сім тижнів німецький письменник українського походження Дмітрій Капітельман подорожував Ізраїлем зі своїм батьком-євреєм. Після поїздки написав книжку. В Німеччину родина переїхала з Києва, коли Дмітрієві було 8 років. Український переклад роману "Мій незримий батько" виходить у чернівецькому "Видавництві 21"
У Києві не був 17 років. Батьки лякали, що мене тут одразу заберуть на війну. В українську армію не тягне. Батько перед моїм від'їздом казав ні з ким тут на вулиці не говорити. Доки їхали з аеропорту, таксист порадив скуштувати чебуреків на базарі. Кращих я не їв. Потім гуляли Хрещатиком, я майже нічого не впізнав. А тоді зайшли на Бессарабський ринок – мені миттю стало 6 років. Побачив свого батька, який вибирає сало й торгується. Мало не розплакався.
В Україні я був Ромашкан. А після еміграції батько сказав, що треба мені жити з єврейським прізвищем. Для німецького видання написав статтю про плутанину з моїми іменами. Потім запропонували зробити книжку. Боявся за це братися, бо писати про себе – це пурген якийсь. У Німеччині є шалений інтерес до єврейських тем. Мені навіть здається, що з цим перегинають – не треба кожен день починати розмовою про антисемітизм. Самим євреям це не допомагає. Жити й весь час знати, що в тебе особлива роль, і завжди це – роль жертви. Десь одного єврейського хлопчика обізвали – про це всі газети пишуть три дні. Інші бачать це й обурюються: чому до євреїв особливе ставлення? Знайомий письменник сказав – влаштує конференцію з питань інтеграції. Йому набридло, що від єврейських авторів очікують книжок про Голокост і антисемітизм. Мене попросили написати рецензію на книжку репера, який теж емігрував з України в дитячому віці. Там сім сторінок про те, що він єврей, а решта – про тусню, як він баб трахає, про музон. От він сидить у тюрмі за наркоту. У найтяжчий свій час молиться по-єврейськи. Читаю, і не вірю йому. Запитав, чи справді він молився? Каже: ні. Я написав, що ця книжка – етномаркетинг. Можливо, зараз у Німеччині саме це і треба: чувак кричить, що він – іудей, хоча насправді невіруючий. Ця жорстка рамка висвітлення єврейського питання тисне.
У романі називаю батька незримим, бо бачу, як він живе в Німеччині. Вранці йде у свій магазин російських товарів, ввечері – додому. Не буває в театрах і на концертах, має мало друзів серед німців. Не любить місто Лейпциг так, як любив Київ. Переважно сидить удома і боїться Німеччини. Але щасливий, що живе в цій країні. Знає, де купити найсмачніші булочки, й де сьогодні найбільші знижки на ковбасу. У цьому сенсі він чудово освоївся.
Ніколи не бачив, щоб батько молився за іудейським звичаєм або святкував Хануку. Але знаю, що він – єврей. І саме як євреї ми емігрували з України 24 роки тому. Бачу, що батько не пробачив Німеччині минулого.
Під час перебування в Ізраїлі я поїхав подивитися Палестину. Повернувся і розповів батькові, як там цікаво. Він зізнався, що раніше був також відкритий до світу, з багатьма дружив, а тепер він – стара людина й боїться. У його серці є відбиток страху. Це досвід єврея, щось сталося – винен єврей. Він прожив так усе життя – в Україні та Німеччині. І раптом приїхав у країну, де євреї вирішують, хто винен. Тож його реакція – скористатися шовінізмом. Ми з дружиною Анею відпочивали потім в Ізраїлі. Її вкусив жук, нога напухла. Розказую батькові. А він: це араби підклали. Страх завжди був головним мотивом расизму. Звісно, часом є причини боятися: деякі араби в Німеччині ненавидять євреїв. Але не можна допускати, щоб це стало головним рушієм твоїх дій. Ми в Німеччині теж емігранти. Знаємо, що це таке – відчувати, як суспільство не приймає тебе за свого. Якщо не ми, хто допоможе сирійцям, які втекли від війни на батьківщині, вписатися в нове суспільство?
Війна на Донбасі не викликає сильних емоцій у німців. Якщо про це говорять, то зазвичай у контексті, що робити з Росією, з санкціями щодо неї. Була хвиля уваги 2014 року, але вона минула. Після введення в експлуатацію Керченського мосту прочитав статтю, де сказано: звісно, Крим анексували незаконно. Німці зненавиділи Путіна як політичного актора, якого неможливо передбачити. Однак ця ненависть не пов'язана з Кримом і Донбасом, а скоріше – з війною в Сирії. З тим, що Кремль під час виборів підтримував Дональда Трампа. Європейці звикли до війни на Донбасі, їм у ній бракує видовищності. Розуміють, що швидко вона не закінчиться. Розмови про арабських біженців у Німеччині в сотні разів гучніші.
Не переймаюся питанням власної ідентифікації. Є поняття прихильності, а є – приналежності. Між ними не ставлю знак дорівнює. Прихильностей у мене купа – до українців, німців, євреїв, а приналежності немає жодної. Сприймаю це як подарунок собі. Відкривається нова перспектива.
2 
1
Коментарі