У психології є поняття неправильного бачення – аберації. Події минулого вам здаються менш значущими, ніж те, що відбулося вчора. Або те, що відбулося поруч, важливіше за те, що відбувається десь у Конгресі Сполучених Штатів Америки. Це призводить до неправильного добору інформації, а згодом – до неправильних узагальнень і висновків.
Маємо сумну 10-ту річницю російсько-української війни і другу річницю великого вторгнення. Найбільш значущим нині видається зняття головкома Валерія Залужного. А з огляду на слабку підтримку союзників багато хто робить невтішний висновок: усе пропало.
Але давайте подивимося на ситуацію без оптичних викривлень.
Хто винен?
Чому ворог прийшов відбирати в нас Крим 2014 року? Є багато версій. Основною вважаю таку: винні і росіяни, і ми, українці.
Є версія, що незалежність нам впала на голову як несподіванка. Це так і не так. Незалежність жевріла в нас. Її виборювали герої Холодного Яру, тисячі селянських повстань 1920–1930-х, ті, хто підривався, але не здавався в бункерах Української повстанської армії, дисиденти, студенти Революції на граніті.
Є закон суспільства – пасіонарна меншість нав'язує свою волю гармонійній більшості. Бажання волі тисяч козаків творить історію і для мільйонів свинопасів. Але загальне виборче право зробило людей залежними від волі більшості. А більшість хоче простих рішень. Щоб їм підкинули свободи й усілякої халяви. Політики винні людям за саме їхнє існування.
Інший фактор, що впливав на новітню історію України, – це наївність більшості громадян. Простодушна віра, що будь-що можна вирішити. Щоб і податків не платити, і щоб у вчителів зарплати великі. Треба, щоб усе й одразу. Тому так і голосують. І вся історія сучасної України – це коли пасіонарії на майданах і війні виправляють те, що звичайні люди наголосували.
У Росії ситуація подібна. Наприклад, у бажанні халяви та вірі у прості рішення. Треба, щоправда, чітко відрізняти "русских" від "росіян". "Русские" – це самоназва етносу, який вважає себе державотворчим у Росії й одночасно єдиним правонаступником Київської Русі.
А росіяни – це "русские плюс". Плюс усі народи, що входять до складу імперії, – татари, башкири, інгуші, якути та ще понад 100 народів і народностей. "Русским" можна стати. Але для початку можна стати й росіянином. Бо навіть якщо ви представник маленького народу – ви одночасно представник великої імперії.
Головна біда росіян – у їхній імперськості та впевненості у власній богообраності. Ця умовна святість вища за свободу. А це вже нагадує фашизм. Держава важливіша за людину.
Українці довгий час були бездержавною нацією, тому не вірили державним інституціям. Горизонтальні зв'язки в нас ефективніші за вертикальні. Тому волонтери вправніші за державні органи, місцеве самоврядування працює краще за адміністрації. Особиста свобода важлива. Більшість росіян підтримує Путіна вже 25 років. А в нас рейтинги президентів до кінця терміну валяться.
Українські герої вибороли українську незалежність. Українська більшість тут же захотіла, щоб це конвертувалося в халяву. А росіяни, заражені вірусом імперськості, у 1990-х відчули себе розтоптаними. Бо бідність. А раніше були хоч і бідні, зате могли будь-кому надавати стусанів. Принаймні так вважали.
Тому росіяни мріяли про Путіна. Він і прийшов. Він хотів війни, бо був частиною волі більшості росіян. Війни хотіло суспільство.
А українці не довіряли державі. Особливо "державникам", які хотіли, як Янукович, зробити Україну частиною "русского мира". Навіть замаскованого під Митний союз.
Передумови
Інформаційна війна розпочалася ще в нульові. Відсутність у побуті української навіть для українців, закос місцевих "еліт" під "русский мир", "безсмертні полки" й "мы же братья" призвели до того, що сталося у Криму й на Донбасі.
Проукраїнські пасіонарії були в меншості. А росіяни нам накидали своїх активних – Гіркіних і Бородаїв, що діяли зухвало. А більшість чухала потилиці та велася на примарну можливість отримувати вищі російські зарплати й пенсії.
Не лише Крим, де більшість становили етнічні "русские" та русифіковані, а й Донбас, де етнічні "русские" становили менш як 30 відсотків, почав проситися "в родную гавань".
Слід наголосити, що на референдумах була не більшість. Більшість промовчала. Чим імперія і скористалася, щоб віджати Крим і посіяти хаос на Донбасі. І Росія отримала можливість. Бо була краще готова. І її спинили лише героїчні добровольчі батальйони та залишки обкраденої за Януковича української армії в Пісках і під Дебальцевим.
Після Мінських домовленостей війна перейшла у фазу "низької інтенсивності". Пасіонарний порив 2014–2015 років завершився втомою тих, хто викладався сповна, і апатією більшості. Найсильніше втомилися ті, хто пороху й не нюхав. Війна на Донбасі дратувала більшість, що хотіла простих і швидких рішень.
І так само, як росіяни підсвідомо хотіли Путіна, українці мріяли про Голобородька. А розумні люди, які добре вивчали громадську думку, надали їм таке задоволення. Володимир Зеленський, який до цього вже був відомий тим, що нищив рейтинги всіх політиків у кварталівських шоу, зігравши роль президента, виконав запит більшості на несистемного політика. Його перемога була неминуча.
І велика війна стала неминучою: росіяни хотіли відтворення імперії та величі. І Путін їм обіцяв "вставание с кален".
Українці хотіли простих рішень: "просто перестати стріляти", "весна прийде – саджати будемо", "зарплати по 4 тисячі доларів". І все тут і тепер. За один президентський термін.
Обидва народи вірили в казки. І отримали війну. Ми помилилися й отримали війну. Путін стратегічно помилився й отримає поразку. Захід помилився, й уже ніколи не буде, як було. Світ став іншим 24 лютого 2022 року.
Помилкові припущення
Наші помилки на ґрунті хибних базових припущень стають новою очевидністю. Найбільше помилкове припущення Путіна, як і всіх авторитарних лідерів, – що йому приносять правдиву інформацію. Насправді йому дають лише інформацію, яку він хоче чути. Фаворити тримають його в теплій ванні, в бульбашці.
Це не лише про Путіна, а й про Зеленського. Припущення "увидеть мир в глазах Путіна" перелилися в "шашлики на травневі свята". Бо не хочеться навіть припускати, що Москва може піти на нас війною всерйоз. Тому й віри союзникам не було. А фаворити вже набрали теплу ванну.
Помилкою Путіна було і припущення, що в Україні 20–25 відсотків – "нацики", а решта в душі любить Росію й виросла на Пушкіні. Тому росіян зустрічатимуть хлібом-сіллю. Прогулянка має бути приємна й недовга. Так думали й на Заході, вивозячи посольства. Лютий 2022 року – це недооцінка всього й усіма. Світ вкотре показав нездатність до аналізу. Бо керувався хибними припущеннями. Припущення світу, що російська армія сильна як ніколи, базувалося на красивих московських парадах. А паради не війна. Але Путін припустився ще й іншої помилки. Що Європа переповнена пенсіонерами. Їм дожити б у теплі й добрі. Буде глибока стурбованість і трошки санкцій.
Але всі очікування не справдилися. Українці показали свою велич і вміння організовуватися на горизонтальному рівні. Так минув 2022-й – рік тріумфу України. І особисто Зеленського, який збирав аплодисменти по всьому світі. Потім у росіян було припущення, якщо нас покошмарити браком тепла і світла – ми здамося. Аберація. Викривлене уявлення про супротивника. А народ тільки злості набрався, а не страху.
Настав 2023 рік. Але люди невиправні й завжди вірять у казки. Почали створювати нові міфи на ґрунті нових припущень. Якщо українська піхота сильніша за російську, а Захід ось-ось дотисне Росію санкціями – все, буде хепіенд. І з подання Офісу президента почали навіюватися мрії про каву у Криму вже 2023-го.
Санкції подіяли, але слабко. І обходити їх росіяни навчилися. А поки нам довго передавали зброю наступу, Росія закріпилася на "лінії Суровікіна", опанувала війну дронами й досі має перевагу в кількості стволів та абсолютну – в повітрі.
2023 рік минув, до речі, в розвінчуванні припущення, що тили Росії не можна дістати. Можна. Ми й по Кремлю влучили, і в Пітер наші безпілотники прилетіли. І флот російський поменшав. І нафтобази горять. І головне – ми показали світові, що можна бити по військових і промислових об'єктах. А не як росіяни – воювати з театрами й лікарнями.
Нові міфи
Нині маємо нові базові припущення, що створюють нам нові міфи. На зміну оптимізму початку 2023 року всіх просякнув песимізм. Уже росіяни нам ввижаються всемогутніми. У них і дронів більше, і підготовлені вони краще, і промисловість у них уже на воєнних рейках.
А в нас закон про мобілізацію поганий зі старту. Союзники про нас забули. США грають свою гру, Трамп переможе і здасть нас. В Україні тотальна корупція на всіх рівнях. ТЦК рвуть невинних ухилянтів. Усе пропало.
Тепер нас загнала у трагедію ситуація з генералом Залужним. Тільки в історичній перспективі можна буде оцінити його постать. Але на цьому етапі війни він став символом нашої незламності. А в ментальності українців справедливість вища за право. Має право Зеленський зняти Залужного? Має. Справедливо знімати героя, якому вірять і ЗСУ, і тил? Ні. Тож Зеленський відняв рейтинг у себе і збільшив політичну міць і перспективи Залужного.
Що далі?
Нам треба готуватися до того, що 11-й рік війни буде важкий. Допомога наспіє лише у другій половині року. Ми вирівняємося і знову перехопимо в росіян стратегічну ініціативу. І в нас виникнуть нові припущення, нові викривлення та міфи. Але я впевнений оптиміст. Моє бачення майбутнього базується не на припущеннях, а на тезі, що програє те суспільство, яке першим втомиться. У кого менше мотивацій.
У нас погано з мотиваціями. Корупція, розчарованість, несправедливість. Але росіяни мають те саме. У нас додаткова мотивація – ЗСУ знають, що вони сильніші. І цей кураж допомагає. А ще в нас за спиною – наші сім'ї. Наші міста. Наша Україна! І могили загиблих героїв.
Із цією мотивацією не перемогти не можна.
2 
1
Коментарі