Сила російської підлоти досі не подолана
Відколи розпочалась ця проклята війна, в Україні було замало радісних днів. 7 вересня 2019 року – виняток, це день повернення з російської неволі 35 українських політв'язнів і військовополонених. Олег Сенцов, Роман Сущенко, Володимир Балух… Україна і світ завчили ці імена. І от нарешті люди, які пройшли всі кола російського пекла, – вільні.
Уже в Києві Олег Сенцов публічно спалив тюремну робу й пообіцяв повернутись у Крим на танку. Хоча й додав, що ці слова не варто сприймати буквально.
Не знаю, чи доречна ця цитата, але в Бориса Пастернака є такі рядки: "силу подлости и злобы одолеет дух добра". 7 вересня – безумовно, перемога "духу добра". Але мене не покидає тривога – невиразне передчуття обману й омани. Бо сила російської підлоти досі не подолана. Усі російські поступки, як свідчить історія і наш досвід, – обман. А наша радість із приводу перемоги "духу добра" подібна до полум'я, яким Олег Сенцов спопелив відзнаку рабства, – яскрава, швидкоплинна, локальна.
"Я хочу поговорить с вами о жизни и смерти", – казав Пастернак, коли на іншому кінці дроту у слухавці ворушилися вуса Йосифа Сталіна. А в цей час за ґратами сидів Осип Мандельштам. Пастернак вижив. А Мандельштам загинув. Його тіло разом із тілами тисяч інших каторжан довго лежало у промерзлому привокзальному штабелі. І тільки навесні, з суто епідеміологічних міркувань, загиблих погребли в найближчій канаві.
Я не знаю, в якій із канав у сибірській мерзлоті лежить тіло одного з моїх прадідів. Як і не знаю, в якій із барж, десь, на дні Білого моря, неподалік Соловецьких островів, тіло другого прадіда.
Мені ніяково за ці особисті та літературоцентричні асоціації. Вони виникли несподівано і передалися клавіатурі. І я не хочу їх видаляти, хоча текст про конкретну подію з нашого сьогодення. Хай залишаються ці слова про невинно убієнних Якова Розгона та Сергія Бушанського. Їм поталанило набагато менше, ніж Олегу Сенцову та його побратимам. Мільйонам українців поталанило набагато менше, ніж визволеним 7 вересня.
"Сила подлости и злобы" досі не зломлена. Іноді здається, що ця сила подібна до субстанції – бісів, які, згідно з євангельською розповіддю, покидають тіла одержимих і вселяються у свиней. Так, я знаю, "субстанція" – неполітологічне поняття і я навіть не починатиму сперечатися з цього приводу з колегами, хоча, думаю, Достоєвський – автор роману "Біси" – зі мною погодився б. Росія – це простір, де вже кілька століть відбувається циркуляція бісівської субстанції: з одержимого у свиню, зі свині в одержимого. Того Володимир Путін і тужить за СРСР, просторікуючи про "найбільшу трагедію ХХ століття". Адже кожна субстанція тяжіє до пролонгації в просторі та часі. Окупація Криму й українського Донбасу – це акти розширення простору бісовщини.
Для тих, кому не подобаються метафори Достоєвського, перекладу їх мовою політології: імперія як окремий тип суспільно-політичної системи існує попри будь-які інституційні трансформації, підпорядковуючи собі останні. Бо імперський тип – це сутність, а інституції – лише інструментарій. Знищити імперію можна лише разом із країною – носієм імперської сутності. Як свідчить історія, нацизм можна було знищити лише разом із Німеччиною. Так само, як згаданих в Євангелії бісів – тільки разом зі свиньми.
Росія – це імперія. І справа не в назві. Назви змінюються, кочують ординські ставки і столиці. Історики фіксують нові імена сатрапів. На зміну Романовим приходить плеяда генсеків, а за останніми – невмирущий Путін. Річ не в назві, не в татарських чи європейських шатах і навіть не в ідеології. Річ у системі – сутності тієї субстанції, що розкинулася на північний схід від України. А ця система живиться кров'ю і стражданнями. Інших страв вона не перетравлює.
За президентства Леоніда Кучми в Україні багато говорили про національну ідею. Чогось оригінального чи, бодай, цікавого тоді не вигадали. Я назву принаймні один із вимірів української національної ідеї – знищення Росії як імперської системи. І не тому, що ця ідея має комусь сподобатись, а тому, що в іншому випадку, доки існує Росія, – нам не жити. Це питання не філософських умовиводів, а елементарного виживання нашого народу.
Українських бранців звільнено. Та їхні місця за ґратами займуть інші – люди, чиїх імен ми ще не знаємо. У камерах і підвалах катуватимуть тих, які протестують проти російського свавілля, і тих, які аплодують "русскому миру". Історія Станіслава Клиха – послідовника Партії регіонів, а потім зґвалтованого і скаліченого слідчими та психіатрами – цьому підтвердження. Бо "русскому миру" байдуже до ваших переконань. "Русский мир" – це садистична система, заточена ширити біль.
Тому коли Росія йде на діалог – це завжди обман. А вірити, ніби з Росією можливий діалог – завжди омана.
Під час обміну Україна повернула Путіну його вірних псів. На їхніх руках кров українських громадян. Володимир Зеленський мав можливість домагатися від Міжнародного трибуналу з морського права нових санкцій за невиконання Росією судового рішення, за яким українські моряки, взяті в полон у нейтральних водах Чорного моря, мали бути негайно передані Україні. Ймовірні санкції – обмеження для російських суден заходити до портів тих країн, які, на відміну від Росії, визнають норми міжнародного права. Однак президент Зеленський, обираючи між зверненням до Міжнародного трибуналу та "діалогом" із Путіним, – обрав "діалог".
Вчинивши так, Зеленський поставив свої іміджеві інтереси вище за інтереси країни. Нині президент почувається переможцем. Але Україна програла. Бо самостійно протистояти російській агресії не здатна. Ми можемо опиратися тільки на норми міжнародного права. Адже санкції запроваджують не довільно, а на основі очевидних і доведених фактів порушення міжнародних норм. Трибунал із морського права міг стати майданчиком, на якому Україна здобула б перемогу. Однак Зеленський покинув це поле бою. А Путін, ніби пішовши на поступки, лише вийшов із програшної для нього ситуації.
Помилка України й видача Росії нашого громадянина Володимира Цемаха – свідка у справі про збиття рейсу МН-17. Нас запевняють, що Цемах уже дав свідчення й розповів усе, що знав. Та річ у тім, що свідчення, отримані на етапі досудового слідства, не можуть бути представлені у процесі як докази. Свідок особисто повинен надати всю відому йому інформацію під час судового розгляду. Тож про участь у ньому цього свідка можна забути.
Апологети Володимира Зеленського запевняють, що головна провина лежить на Нідерландах: занадто затягнулося слідство. Так, можливо. Але в мене питання: а що заважало Україні завершити власне слідство щодо злочину, вчиненого на території України? Про намір розпочати слідство, котре переросте в окремий судовий процес, повідомив прем'єр-міністр Великої Британії Боріс Джонсон. Аргументація британської сторони: під час катастрофи МН-17 загинули і британці. Що заважало Україні ставити питання про спільні слідчі дії, представивши факти, якими володіє українська сторона – дані радіоперехоплень і живого свідка? Однак українська сторона не завершила слідчі дії і не ініціювала судових слухань.
Запровадження системних секторальних санкцій, окрім санкцій персональних, які запровадили після анексії Криму, відбулося тільки після того, як стала очевидною причетність Росії до катастрофи рейсу МН-17. Тепер імовірність їх збереження під питанням.
Але Володимир Зеленський почувається переможцем. Він справді не розуміє відмінність між доброю справою, яку робить конкретна людина, і виконанням обов'язку, що лежить на керівникові держави? Її Володимиру Зеленському пояснив президент Туреччини Реджеп Ердоґан. Під час спільної прес-конференції 7 серпня Зеленський показав йому браслет з іменами полонених українських моряків: я носитиму його, доки наші хлопці не будуть звільнені. Світ сповнений насилля й несправедливості, відповів Ердоґан. І жоден із нас, продовжив він, не в змозі носити всі ті браслети, що нагадували б нам імена людей, які потребують допомоги.
Державний діяч дбає про закон і виконання закону як основу справедливості. Загальне благо – ось головна і єдина місія політика. Але Зеленський не засвоїв цього уроку.
А може, я помиляюся. І він краще, ніж здається, розуміє свою місію. Ще до обрання президентом тема звільнення моряків була топ-темою Володимира Зеленського. Він говорив під час передвиборчих дебатів, що домагатиметься їх звільнення. А згодом порушував її в Парижі, Берліні й Анкарі. Звинувачення політиків у невиконанні обіцянок – улюблений жанр журналістів і політичних коментаторів. Невже Володимир Зеленський такий наївний, що не розумів: виконання його обіцянки напряму залежить від волі однієї особи – Путіна? Чи він був упевнений: Путін поверне моряків і це буде його – Зеленського – історія успіху?
27 червня очільник країни дав одну з нечисленних прес-конференцій: розкритикував Міністерство закордонних справ України, яке відкинуло умови Російської Федерації щодо повернення з полону українських моряків. Це, мабуть, уперше у світовій історії президент публічно критикував дії власного МЗС. Тоді було враження, що Зеленський виправдовується – перед Путіним. Вибачення, вочевидь, були прийняті.
Тож нині глава держави з надією дивиться в майбутнє. Як повідомив 7 вересня Володимир Зеленський, попри всі зусилля недоброзичливців, діалог між президентами України та Росії дає позитивні плоди. На черзі переговори в "нормандському форматі" – припинення вогню, двоетапне розмежування сил на Донбасі й мирне врегулювання. Нас чекають нові історії успіху Володимира Зеленського.
Дарма Олег Сенцов спалив свою тюремну робу. Її треба було виставити на Майдані. Щоб кожен міг подивитись і поміряти. Треба призвичаюватись до крою і кольорів. Бо Путін міг піти на звільнення бранців тільки з одним наміром – переодягнути в тюремні роби всіх українців.
4 
35413
Коментарі