Ось випав сніг, ударили морози, й зима нагадала про те, що вона по-особливому зближує тебе з навколишнім світом. Здавалось би, що зимою світ стає незатишним і мало придатним для існування. Але, з другого боку, ти гостріше його відчуваєш. Внесеш до хати дров, затопиш у грубці, стане тепло, й стіни твого дому ясно окреслюють межу між тобою й усім тим, що зосталось надворі. А все те, що живе надворі, теж відчуває цю межу й тулиться ближче. Он воно, просто за вікном – сороки зазирають у шибку, на відстані простягнутої руки сидять снігурі або й дрозди-чикотні, які в теплу пору тримаються подалі од людей. А вночі буває, що лисиці або зайці приходять аж до порога з дальніх полів, де гуляють вітри й завірюхи.
Та є й ще одне дивовижне й таємниче зимове зближення. Озираючись назад, бачу, що більшість прожитих мною зим можна назвати дівчачими іменами. Інколи імена траплялись рідкісні й екзотичні, а не раз бували й надто поширені й повторювані, одначе вони теж здавались екзотичними й неповторними, як і дівчата, що їх мали.
Так ось, саме із зимовими дівчатами у мене щось починалося, а то й продовжувалося – частіше, аніж за будь-якої іншої пори року.
Можливо, це від того, що зимою живі істоти найгостріше відчувають потребу сховатися одне в одному від холодного й незатишного світу. А зимою сам шлях до схованки довший і складніший, аніж будь-коли. Ось сьогодні все почалося. І це – чудо. А завтра відчуття початку чуда не минає. І отак – ще багато днів. Через те виникає ілюзія, що й далі все воно триватиме так, як хочеться, – неспішно, повільно і довго.
Але ні, не триватиме. Або якщо й триватиме, то вже на відстані, як оці дрозди-чикотні, яких не стане видно, коли почнеться весна.
1 
1
Коментарі
1