Немає дієвого механізму покарання за свідому неучасть у захисті Батьківщини
Щоб зрозуміти суть подій на фронті, слід поставити під сумнів поширені нині тези щодо російсько-української війни. Принаймні щодо основного питання цієї війни – забезпечення особовим складом.
По-перше, я не вважаю, що більша кількість штурмовиків у росіян пояснюється лише більшою кількістю населення в РФ. Те, що ворог усе ще знаходить бійців, готових іти у криваві атаки, пояснюється не тільки більшою кількістю жителів Московщини! Звісно, фактор кількості населення не може не грати ролі, але він не є ультимативним. На ситуацію сильно впливає ставлення росіян до війни – всезагальне схвалення її суспільством і владою. Але я хотів би звернути увагу на фінансову мотивацію.
Так, російська влада – центральна вкупі з місцевою – готова платити своїм кондотьєрам від майже $15 тис. лише за згоду на річний контракт. Сума сильно відрізняється по регіонах. Але недавно в деяких із них вона сягнула $40 тис.
На додачу до цього пересічний росіянин може заробити від $5 тис. і більше на місяць, перебуваючи в зоні активних бойових дій і не маючи ніяких навичок більше тих, що потрібні рядовим. Крім того, росіяни отримують доплату за кожен зайнятий кілометр української території.
В українців стеля помісячної оплати – $4 тис. на передовій, доплат з утримання позицій чи звільнення квадратних кілометрів України немає, служба в армії пожиттєва.
Російська влада платить суттєво більше своїм громадянам, які добровільно йдуть на фронт, а також пропонує їм набагато гнучкіші умови для участі у так званій СВО і заробітку на війні.
Теза, що в Росії в рази більше мобілізаційного ресурсу, – виправдання провалу нашої мобілізації.
Уявімо, якщо Україна використала б частину свого бюджету цілеспрямовано на найманців – на умовах, близьких до тих, що пропонує ворог. Тобто якби запропонувала співставні суми одноразових виплат та помісячної винагороди. Я впевнений, що на світовому ринку найманців пропозиція воювати за Україну з такою оплатою зацікавила б величезну кількість потенційних солдатів. Звісно, необхідною умовою для масового притоку добровольців з-за кордону в Україну була б належна організація таких добровольчих підрозділів. Натомість у багатьох випадках іноземці незадоволені порядками української армії та відмовляють своїх колег від участі у війні саме через організаційні проблеми в силах оборони України.
Тобто якщо платити хоча б на рівні росіян і організувати все як належить, то, можливо, проблеми з особовим складом в Україні будуть не такі гострі.
Частину фінансового ресурсу на такі заходи можна було б узяти, оптимізувавши структуру нинішніх Збройних сил. І тут ми плавно переходимо до другої тези, яку необхідно спростувати, – мовляв, замало в Збройних силах особового складу.
Насправді питання не в кількості бійців, все значно складніше. У ЗСУ є дефіцит боєздатної піхоти й надлишок тилових посад. Це не означає, що слід заганяти всіх у піхоту, цього в жодному разі не треба робити.
Відомі приклади бойових батальйонів, де 95% чи навіть 97% особового складу не здатні виконувати функції піхотинців. Хоча такі підрозділи заводять на фронт, щоб тримати ті чи ті ділянки саме присутністю особового складу на позиціях. Натомість особовий склад таких військових частин – це здебільшого служби логістики, апарат штабу тощо. Часто з декількох сотень людей можуть воювати в кращому разі 10 або 20 осіб. Коли така номінально "боєготова" частина заходить на належну ділянку, вона, звісно, втримувати її не може і тому передбачувано провалюється після декількох спроб російського штурму. Притому нерідко ледь не весь батальйон у повному складі отримує бойові за перебування на передовій, доки через втрату нечисленних піхотинців підрозділ не виводять у тил.
Тож в українців номінально достатньо людей у Збройних силах і, можливо, навіть більше ніж достатньо – декого не завадило б узагалі скоротити. Мало якраз тих, хто хоче й може декілька діб утримувати посадку.
Слід прагнути до скорочення потреби в піхоті
Деякі бойові бригади виходять із цієї ситуації, організовують графік чергування в окопах на передовій серед представників тилових професій. Це краще, ніж те, що пропонує загальне правило: коли потрапив у піхоту, то воюєш, доки не настане 60 років або щось гірше.
Правильна була б така організація сил, яка не давала б росіянам змоги вступати у стрілецькі бої з українською піхотою. Для цього необхідний комплекс тактичних і технічних заходів, який добре відомий і нині лише починає розгортатися. Це і створення відповідно оснащених безпілотних підрозділів, здатних швидко вражати противника на підступах. Також необхідно навчитися будувати відповідні сучасній війні укріплення й десятками, а може, й сотнями мільйонів постачати на фронт протипіхотні міни та інші такі засоби інженерної протидії м'ясним накатам противника. Слід прагнути до скорочення потреби в піхоті. Усі ресурси держави нині треба кинути на це.
Ще одна поширена теза – нібито в Україні лютує примусова мобілізація. У жодному разі не можу назвати нинішній стан речей примусом до служби в армії. Справді, ТЦК інколи ловить випадкових громадян на вулиці й відправляє в навчальні центри силоміць. Та якщо розібратись і подивитися на статистику, то реального покарання за неучасть в обороні країни в нас на сьогодні немає.
Так, приміром, 2024 року порівняно з 2023-м лавиноподібно зросла кількість дезертирів і сзчшників. За офіційною статистикою, із 24 тисяч до майже 90 тисяч. Звісно, реальні цифри вищі, бо більшості повідомлень про ці кримінальні правопорушення органи досудового слідства не реєструють як кримінальні провадження. Так от, відсоток спроб держави притягнути через суд до кримінальної відповідальності цих утікачів 2024-го становить 3%. Тобто 97% тих, хто самовільно залишив позиції чи військові частини, уникають покарання.
Інша цифра: за офіційними даними, в нас пів мільйона ухилянтів. Насправді їх набагато більше, але це лише ті, яких офіційно оголосили в розшук. За два попередні роки держава спробувала притягнути до кримінальної відповідальності 3451 особу, що становить менш як 1%.
В обох випадках – як з ухилянтами, так і сзчшниками – передання справи до суду ще не є законним обвинувальним вироком щодо обвинуваченого. За належної майстерності адвокатів судовий процес можна затягнути на роки.
Загальний висновок такий: в Україні нині немає належного механізму покарання за свідому неучасть у захисті Батьківщини. Тих хто перебуває у складі Збройних сил і належним чином ставиться до своїх обов'язків, слід вважати добровольцями, а не мобілізованими. Звісно, такий стан речей не піднімає їхнього морального духу. Вони бачать, як їхні безсовісні колеги тікають додому й живуть там, глузуючи з тих, хто залишився битися, й ніхто їх не притягує до кримінальної відповідальності й не розшукує.
Схоже, заходи, що 2024 року узаконили пом'якшення ставлення до сзчшників і дезертирів, призвели до того, що цих категорій громадян побільшало в рази. Тож чи варто дивуватися, що маємо такий страшний дефіцит піхотинців на передовій? За відсутності мобілізації у справжньому значенні цього слова іншого результату не слід очікувати.
Так, ТЦК інколи застосовує силу, але потім жоден механізм примусу не працює. Ніщо по факту не перешкоджає солдату тікати від свого обов'язку – аж через Тису й до Північної Ірландії.
Повертаємося ще на крок назад і робимо висновок, що Україна далека від виснаження війною. Просто за ці три роки несумлінні співгромадяни познаходили достатню кількість способів уникати служби в армії. Натомість держава, яка мусила б покращувати свою мобілізаційну політику, програє цим хитрунам.
Якби в Україні була здібніша політика мобілізації, то свою винахідливість хитруни мали б застосовувати проти ворога. Натомість ухилянти перемогли. Вони змогли нав'язати свою волю країні. Рух ухилянтів перевищив кількісно тих, хто реально воює.
Українська так звана еліта – парламентарії, топбізнесмени, топспіваки, знані журналісти, громадські та мистецькі діячі – своїм прикладом здебільшого пропагують неучасть у бойових діях. Більшість не приховує свого небажання служити, а натомість всіляко його виправдовує. Це історична аномалія, а не правило. Свого часу британський парламент у великій кількості своїх членів пішов на фронт і мав десятки загиблих. Ніхто не говорив, що це популізм. Це була необхідна жертва, щоб зберігалися довіра між владою і народом. У нас же навіть розмови про те, щоб показовим чином відправляти привілейовані верстви на фронт, відкидаються як неконструктивні.
Але така "боротьба з популізмом" у поєднанні з дивовижною добротою влади та її силових органів – поліції, ДБР – до ухилянтів і дезертирів виливається в те, що на фронті нема кому воювати.
Передплатити журнал "Країна"
3 
1
Коментарі