Пригоди з метафорою
Ось уже кільканадцять років мені доводиться відповідати на запитання журналістів, колег-науковців і просто друзів на тему так званих двох Україн. Одні хочуть знати, навіщо я поділив Україну, котра насправді єдина в наших серцях. Інші делікатно натякають, що насправді вона, звісно, поділена, але краще про це не говорити вголос, щоб не лити воду на млин Путіна. А ще інші цікавляться, чи не змінив я, бува, своїх поглядів тепер, коли українські росіяни і русофони, замість привітати путінських "визволителів" квітами, взялися за автомати, вступили у волонтери, вдягли вишиванки й підхопили гасла, які сподобалися б навіть найвимогливішим провідникам ОУН.
З усіх тих розмов, однак, у мене склалося враження, що більшість моїх співрозмовників ніколи моїх автентичних текстів до кінця не дочитували, а може, і в очі не бачили. А тому спробую пояснити ще раз, що я насправді казав, а чого не мав і на гадці.
Отже, першу статтю під злощасною назвою "Дві України" я написав для журналу East European Reporter іще 1992 року – невдовзі після здобуття Україною незалежності. У ній пояснював загалом очевидні відмінності між Східною Україною й Західною, зумовлені перебуванням населення обох регіонів на різних етапах націєтворення. Західні українці, інкорпоровані до СРСР під час Другої світової війни, не зазнали такої масштабної русифікації та совєтизації, як східні. Більше за те, їхнє перебування у ХІХ та/або ХХ ст. за межами Російської та/або Совєтської імперій – у ліберальніших і толерантніших до українського руху державах – дало змогу місцевій інтелігенції перетворити "селян в українців", тобто защепити новочасну національну самосвідомість широким масам.
На Наддніпрянщині український рух розвивався за типовою для бездержавних народів моделлю, описаною понад 30 років тому чеським істориком Мирославом Грохом. У першій половині ХІХ ст. він успішно пройшов грохівську фазу А – "культурного зацікавлення". Проте через царські репресії так і не подолав до кінця століття фази Б – "національної агітації". І, відповідно, не досягнув на час Російської революції фази В – "націоналістичної мобілізації". А відтак і не зміг скористатися розпадом імперії для побудови національної держави. Певні шанси на завершення фази Б з'явились, як виглядало, у рамках більшовицької політики "українізації" 1920-х. Проте реально вона увінчалася катастрофою – масовим винищенням української інтелігенції та селянства. Несподіване здобуття незалежності у 1991 році відкрило перед Україною реальні можливості для завершення "запізнілого націєтворення". Існування "двох Україн" видавалося мені тоді явищем тимчасовим.
Перебіг подальших подій в Україні, а надто в Білорусі, спонукав, однак, до перегляду тих прогнозів. Грохівська "триетапна" схема стосувалася бездержавних народів і загалом точно описувала націоналізаційні зусилля української інтелігенції та поведінку українізованої ("усвідомленої") частини населення. Проте вона не передбачала можливості розвитку альтернативної національної ідентичності в умовах уже здобутої, чи мимохіть отриманої, державної незалежності.
За грохівською моделлю, українська інтелігенція в незалежній, тобто не репресивній, а, навпаки, прихильній до націоналізаційних зусиль державі, мусила б нарешті завершити розпочатий іще в ХІХ ст. націєтворчий проект. Тобто защепити опрацьований ним етнокультурний варіант національної ідентичності як "тутешнім" селянам, так і широким масам міського, великою мірою русифікованого населення. Романтичне націєтворення уявлялося його активістам як таке собі національне "відродження" – навернення блудних, покалічених русифікацією та совєтизацією синів у "правильну", себто батьківську мову й ідентичність. Ішлося не так про українізацію росіян чи інших меншин, як про ре-українізацію російськомовних українців – процес, який видавався легітимним, природним і, за відсутності імперських репресій, ледь не автоматичним.
Тим часом не лише етнічні росіяни, а й більшість російськомовних українців не виявили помітного прагнення до "навернення". Хоча, як правило, і не заперечували проти помірної українізації дошкільної і шкільної, а почасти й вузівської освіти, адміністративного паперообігу, публічного, почасти й медійного простору. Як дотепно зауважив Володимир Кулик, русофони в Україні, у принципі, не проти розширення вжитку української мови, якщо тільки це не стосується їх самих, тобто не вимагає особисто від них додаткових зусиль.
Фактично в Україні сформувалась окрема спільнота з безумовно українською національною ідентичністю – і за самоназвою, і за політичною лояльністю до української держави, і за прихильністю до багатьох її символів, включно з мовою. А проте істотно відмінна за багатьма параметрами від спільноти з "класичною" українською ідентичністю, передбаченою схемою Гроха і втілюваною багатьма поколіннями українських інтелігентів.
Американський політолог Стівен Шульман був чи не першим, хто спробував описати це явище не в категоріях традиційних взаємин "титульної" етнічної більшості з постімперською етнічною меншістю – як це є в більшості пострадянських республік, а в категоріях ідентичнісної дихотомії – конкурентного співіснування двох істотно відмінних варіантів української національної ідентичності. Одну з цих відмін він окреслив як "етнонаціональну", другу – як "східнослов'янську". Зазначає при цьому, що обидві вони не тотожні ані з етнічністю – українською чи російською, ані з україно- чи російськомовністю, хоча й пов'язані з ними корелятивно.
Тим часом іще наприкінці 1990-х я спробував був реконцептуалізувати співіснування в Україні двох ідентичнісно різних, хоча й номінально однаково "українських" спільнот у категоріях постколоніальних студій. Одну з цих спільнот можна назвати аборигенною, автохтонною, другу – креольською. Причому "креольськість" тут вказує не так на "заморське", метрополітальне походження колоністів і їхніх нащадків, як на колоніальну ідеологію, засвоєну значною частиною аборигенів у процесі асиміляції.
У випадку України ця ідеологія не має расового/расистського характеру, проте явно й неявно виражає подібне почуття мовно-культурної, цивілізаційної, соціальної вищості домінантної групи супроти підлеглої. Для українців "чорною шкірою" завжди була їхня "гірша" – "колгоспна", "сільська", "меншовартісна" – мова. Знак приналежності до гіршого світу і нижчої касти, предмет постійних глузувань і перекривлянь як імперських, так і "креольських" мас-медій, маскульту і просто вулиці. Асиміляція аборигенів означала засвоєння не лише панівної мови, а й панівної ідеології та пов'язаного з нею дискурсу, що на різні лади й на всіх рівнях утверджував публічну російськомовність як "норму", а україномовність – як "девіацію": прояв малокультурності й неосвіченості чи, гірше, націоналістичних проявів.
Незалежність усунула поліційні репресії проти "девіантів" і навіть санкціонувала офіційну україномовність більшості урядовців. Проте не змінила ані колоніальної структури суспільства, ані російськомовного характеру владних олігархічних/посткомуністичних еліт. Ані, зрештою, панівного в публічному просторі України "креольського" дискурсу, який накидає суспільству уявлення про "нормальність" і "нормативність".
Сподіване, з погляду українських інтелігентів, "національне відродження" так і не відбулося, блудні сини так і не навернулися в лоно української мови й культури. Українські міста залишилися приблизно такими ж російськомовними, як і 20 чи 120 років тому. Замість "пробудження" й "опритомнення", російськомовні українці – а це приблизно третина населення – сформували власну спільноту, яка на свій лад теж є "титульною", тобто етнічно українською, проте уявляє собі ключові ідентичнісні маркери цієї своєї українськості суттєво по-іншому.
Для української інтелігенції, яка творила націю за грохівською моделлю, здобуття незалежності стало логічним завершенням майже двохсотлітнього процесу мовно-культурної та ментальної емансипації від до- і понаднаціональної русько-православної спільноти – політичною інституалізацією остаточного розриву з Росією як головним "Іншим". Тим часом для зросійщених українців, які в основній своїй масі були цілком лояльними російсько-імперськими, а згодом радянськими підданими, цей процес не мав жодної телеології – наперед –визначеності. Більшість із них хоч і мала певний локальний патріотизм, проте ні про яку незалежність ніколи не думала і, тим більш, за неї не боролася.
Незалежність їм дослівно впала на голову – і вони прийняли її як доконаний факт, тією мірою, якою вона не загрожувала їхньому статусу і становищу. Політична емансипація цієї спільноти відбулася мимохіть, сама собою, без попередньої емансипації мовно-культурної та ментальної. Незалежна держава самою своєю появою перетворила їхню місцеву, суто територіальну ідентичність в національну, означувану насамперед паспортом, тобто громадянством, а не мовою, не культурою і не історією національно-визвольної боротьби.
Стівен Шульман слушно стверджує, що принципова відмінність між двома основними спільнотами в Україні – не мовна і не етнічна, а ідентичнісна. Ідеться насамперед про ототожнення себе, своєї групи, своєї версії українськості з певним набором цінностей і, відповідно, заснованим на них проектом майбутнього. Генеалогія обох груп обумовлює їхнє принципово відмінне ставлення до Росії як головного "Свого" чи, навпаки, головного "Іншого". І так само діаметрально протилежне ставлення до Заходу й уособлюваних ним цінностей. Саме тут криється ключова причина високої кореляції між мовою чи етнічністю та прихильністю до системи цінностей, притаманних або ліберально-демократичному Заходові, або автократичній Росії.
Кореляція не означає тотожності, етнічність чи мова не визначають жорстко ціннісних преференцій. Лише вказують на статистично значущу ймовірність саме такої ціннісної орієнтації, а не іншої. Кожен поділ є досить умовним, кожна модель є спрощенням. Тож коли ми окреслюємо один тип української ідентичності як "етнонаціональний", а другий – "східнослов'янський", чи моделюємо дві основні спільноти як "аборигенну" й "креольську", ми лише виділяємо певні риси, важливі для розуміння окремих тенденцій, істотних у досліджуваному нами контексті.
Тривале співіснування двох різних спільнот в Україні навряд чи було б можливим, коли б їхні ідентичності були ексклюзивні, а настанови й орієнтації – жорстко детерміновані, – як бачимо це в Боснії чи Північній Ірландії. В Україні ідентичності плинніші і гібридніші, а настанови – більш двоїсті. Саме тому аж до Євромайдану українці однаково ентузіастично ставилися і до Євросоюзу, і до союзу з Росією: дві третини населення хотіли і того, й того. Тобто значна їх частина не бачила чи не хотіла бачити в протилежних геополітичних і ціннісних орієнтаціях жодної суперечності.
Так само і з досі високою прихильністю до російської культури – 66% – чи навіть держави – 54%, відзначеною соціологами. Згідно з тим самим опитуванням, українську культуру й державу вважають собі "близькими" або "дуже близькими" 96% опитаних. Тобто інерційні проросійські симпатії значної кількості опитаних не відбиваються істотним чином на їхній проукраїнській лояльності.
Війна, можемо припустити, найбільше вплинула – якщо йдеться про ідентичності – на частину суспільства, драматично роздвоєну між різними ціннісними системами, політичними лояльностями та культурними орієнтаціями. Виглядає, що події двох останніx років помітно змінили співвідношення політичних сил в Україні та підтримку для двох принципово відмінних цивілізаційних і, зокрема, ідентичнісних проектів. Ці зміни почасти зумовлені демографією: разом з окупованими територіями Україна втратила щонайменше 5 млн населення, переважно проросійського й прорадянського. Ці люди тепер не беруть участь в українських виборах, ані, як правило, в соціологічних опитуваннях.
Та суттєвішим є, мабуть, те, що Євромайдан підштовхнув багатьох людей, особливо молодших та освіченіших, до прийняття й утвердження української європейської ідентичності. Російська ж агресія у Криму й на Донбасі відчутно дискредитувала концепції "русского мира" та "євразійської інтеграції" в очах більшості населення.
Зміна орієнтацій не тотожна, однак, зміні цінностей. Остання відбувається надзвичайно поволі, адже передбачає ґрунтовну зміну комплексу поглядів, звичаїв, звичок і настанов. Поки що не можемо оцінити масштабу суспільних змін, тому що бракує актуальних соціологічних даних, та й часова перспектива є надто обмеженою. Проте очевидним є посилення прозахідних орієнтацій, помітне не лише у ставленні до Євросоюзу, а й до традиційно демонізованого НАТО. Очевидним є також зникнення іншувальних штампів та образів із внутрішньополітичного дискурсу, а точніше – перенесення їх переважно на зовнішнього супротивника.
Це нагадує ситуацію 1991 року, коли і "етнокультурні", і "територіальні" українці об'єдналися в майже одностайному голосуванні за незалежність – супроти обридлого всім імперського центру. Тоді цей консенсус виявився суто опортуністичним і тимчасовим. Надто по-різному уявляли собі майбутню незалежність обидві групи, і надто провінційними виявилися владні еліти, які замість розбудовувати країну на основі того, що було для обох груп спільним, заходилися цинічно маніпулювати їхніми незліченними відмінностями.
Сьогоднішній патріотичний консенсус, спричинений, з одного боку, Майданом, а з другого – російською агресією, може виявитися так само тимчасовим явищем, суто ситуаційним замиренням "креолів" та "аборигенів" перед обличчям спільного ворога. Але може й стати початком ґрунтовнішої суспільної консолідації – залежно від здатності обох груп до компромісів і поступок, розуміння проблем другої сторони та ефективного використання соціального капіталу, накопиченого під час війни
2 
1
Коментарі