Ексклюзиви
Вівторок, 05 жовтня 2021 18:00

Чи потрібна нам латинка

УКРАЇНСЬКА КИРИЛИЦЯ СИМПАТИЧНА, АБИ БЕЗ РОСІЙСЬКИХ ШРИФТІВ

Останні кілька тижнів видалися плідними на ініціативи влади. Цього разу там заходилися обговорювати зміни символів – давно усталених речей, які ніхто змінювати найближчим часом не збирався.

Почалося з того, що президент Володимир Зеленський задовго до кінця літа пообіцяв поставити на голосування проєкт великого герба України. І таки цей документ пройшов перше читання, наблизивши Україну до нового символу.

  Ігор ЛУБ’ЯНОВ, журналіст
Ігор ЛУБ’ЯНОВ, журналіст

31 серпня представник України в Тимчасовій контактній групі Олексій Арестович запропонував перейменувати нашу державу на "Україну-Русь". А 12 вересня секретар Ради національної безпеки й оборони Олексій Данілов ініціював перевести українську мову на латинську абетку. Були й інші ідеї, але ці явно найцікавіші.

Думка Арестовича, хоча віддалено й не позбавлена логіки, видається маячнею. Зрештою, до неї так і поставилися. Хіба що можна було б уявити "Італію-Романію", "Францію-Галлію" або "Німеччину-Францію".

Інші дві ідеї потішили. Я дожив до того, про що мріяв. Ні, не йдеться про мрії щодо латинки й великого герба. А про те, що мені будь-який розвиток подій імпонує. Приймуть герб – чудово. Провалять – супер. Переведуть на латинку – неймовірно. Не переведуть – блискуче. В Україні такі моменти потрібно цінувати – їх мало і вони подібні до дрібної риби у величезному океані. Доводиться виловлювати широченними мережами.

Герб тризуб – один із найкрутіших у світі. Але стільки маніпуляцій і пересмикувань я почув на цю тему, що доводиться пояснювати на пальцях багатьом знайомим, що тризуба ніхто не чіпає. Йдеться про те, щоб дотриматися положень Конституції й нарешті ухвалити великий герб, розширений варіант герба, який матиме вузьку сферу застосування. І який, зрештою, і так добре відомий більшості українців. Бо ще з часів Леоніда Кучми три проєкти, трохи розведені в часі, які відрізнялися в деталях, зробили собі кар'єру в Україні. Тому це лише затвердження фактичного стану справ.

Приймуть герб – чудово. Провалять – супер

Пам'ятаю перший проєкт зі стрічкою "Воля. Злагода. Добро". Його в 1990-х публікувала "Україна молода". І він був невідомий. Я справді мріяв, що його ухвалять. Але не думав, що знадобиться понад 20 років. Бо, міркував я, якщо про це пишуть у газеті, то скоро мають ухвалити.

Зараз для другого читання й ухвалення законопроєкту в цілому бракує голосів. Потрібно 300 – і їх немає. Тож імовірно, доведеться прожити ще 12 років, щоб дійти до другого читання. Саме стільки часу минуло, відколи уряд Юлії Тимошенко схвалив цей проєкт і виніс на розгляд Верховної Ради. По суті, Зеленський його продублював. Ми перетворюємося на "справжню Європу" – на очах створюємо традицію: ухвалюємо герб, який усі знають десятками років.

Але навіть якщо від нього відмовляться, теж буде чудово. Це означатиме, що тризуб залишатиметься єдиною формою герба. А "великий" – сентенцією в Конституції, якої так ніхто й не реалізує.

Уже передбачаю, як хтось починає обурюватися – мовляв, назва про латинку, а пише про герб. З латинкою ситуація ще цікавіша.

Ще у старших класах ліцею в рідному Херсоні я мріяв, що настане день і Україна перейде на латинську абетку для своєї мови. Писав листи з підтримкою цієї ідеї в часописи "ПіК" та "Ї".

Щоб зрозуміти глибину моїх тодішніх бажань, скажу, що до латинки мені хотілося ще короля і переходу всіх українців у католицтво латинського обряду.

Для чого це згадувати? Щоб зрозуміти, що ідея латинки в теперішній Україні є варіантом максималізму і, сказати б, неофітства. Коли це говорять ліцеїсти, воно зрозуміло. Юним максималізм притаманний. Коли це каже секретар РНБО – це неофітство. Підозрюю, що Данілов відносно недавно занурився в "українську ідею" і це змусило його міркувати такими категоріями.

Це не означає, що ідеї з латинкою дурні чи зловмисні. Більшість коментаторів, серед яких чимало інтелектуалів, захейтили цю ідею. З обґрунтуванням саме дурощами або злонаміром. Але не все так просто.

Ідея переведення на латинку української мови виникла не сьогодні. Ще з часів пізнього Середньовіччя українські тексти почали записувати латинськими літерами. Перша атестована українська народна пісня "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?" записана латинкою. Одне з перших видань "Кобзаря" Тараса Шевченка – латинкою. 1834 року Йосип Лозинський стандартизував першу латинську абетку для української, на основі польської абетки, а 1859-го Йосиф Їречек – на основі чеської. У підавстрійській Галичині відбувалися справжні "азбучні війни". Противниками латинізації були здебільшого "москвофіли" – про що в нас зараз воліють забувати, вживаючи безособове "українці виступили проти".

Латинку могли впровадити в 1920-ті. Ціла комісія розглядала це питання. І з невеликою перевагою перемогли прихильники кирилиці.

Після відновлення незалежності 1991 року ця дискусія розгорілася з новою силою. Навряд можна стверджувати, що прихильників латинки багато. Проте закиди опонентів здебільшого статичні й часто ґрунтуються на емоціях. Дивно чути аргументи щодо "старописемної мови" або "кириличної душі" від тих інтелектуалів. Мало хто з пересічних українців до пуття знає історію кирилиці. Річ у тому, що так вона названа через курйоз – ані Кирило, ані Методій її не створювали. Кирило створив глаголицю – першу слов'янську абетку. І якраз в Україні знайдено не так мало рукописів глаголицею. Київські листки – одна з найдавніших пам'яток глаголиці у світі. І дивна річ – ніхто глаголицю українською душею не називає.

Кирилиця ж, очевидно, створена в Охриді македонськими просвітниками вже після Кирила. Її автором часто називають Климента Охридського, який намагався спростити глаголицю й наблизити її до грецької абетки й латинки. Та вийшов зовсім відмінний варіант. Але й він не той, який ми використовуємо. Ми пишемо "гражданкою" – шрифтом, який у загальних рисах запровадив російський імператор Петро І. І на відміну від болгар, не маємо широкої практики використання своїх шрифтів. Грубо кажучи, літери, якими ми пишемо, – російські. А там, де не російські, то македонські. Звісно, це нам ближче, ніж латинка. Ми ж патріоти, в нас "давнописемна мова".

  ”Годі розраховувати на те, що завтра уряд ухвалить рішення з новою абеткою. Хоч би що зробила держава в цьому напрямку, буде погано. Бо є проблема несприйняття суспільства”, – пише журналіст Ігор ЛУБ’ЯНОВ. Художник Дмитро СКАЖЕНИК це бачить так
”Годі розраховувати на те, що завтра уряд ухвалить рішення з новою абеткою. Хоч би що зробила держава в цьому напрямку, буде погано. Бо є проблема несприйняття суспільства”, – пише журналіст Ігор ЛУБ’ЯНОВ. Художник Дмитро СКАЖЕНИК це бачить так

Отже, із семіотичного погляду, латинка ніяк не є і не може бути для нас чужою. Бо ні вона, ні кирилиця, не є нашими абетками у принципі. Ми їх не створювали. Це просто засіб для письма.

Історично кирилиця виграє, бо до неї звикли. Символічно – латинка крута. Слов'янські мови з гачками мають прегарний вигляд. І ясна річ, примітивно, – менше асоціацій із Росією. Таки суттєво менше. В очах українців – теж.

Проведу аналогію. Поставте собі запитання: якою українець бачить Русь? Саме ось ту, давню, Х століття. Абсолютна більшість, переконаний, на рівні символів, зовнішнього вигляду, вбрання сприймає російську версію Русі. Тобто уявлення про ту державу в нас російські, бо, щоб подивитися на неї з іншого кута зору, варто читати історичні книжки й незле мати історичні фільми. А багато ми про Русь зняли стрічок? Хоча от про Данила зняли – картина так собі, але символи вибудував правильно. Що привело росіян до чергового бризкання слиною.

Те саме з кирилицею. Погляньте на публічні оголошення, написані старою кирилицею. Наприклад, ті ж вказівники на автобусних зупинках у населених пунктах. Це російський шрифт Izhitsa. Зовсім недавно його почали пробувати змінювати на шрифт, пов'язаний з Україною. Дай Боже, це початок великого процесу. Але вже те, що для тисяч різних оказій російський шрифт асоціюється в нас зі справжньою кирилицею – це показник. "Старописемної мови", ні?

Повернімося до гачків. Основна проблема прихильників латинки – засадниче несприйняття іншого її варіанта. Тобто є десятки проєктів української латинки. Здебільшого вони збігаються. Проте є низка літер, написання яких у різних проєктах відрізняється. Так "х" пропонують писати як "ch", як "h" або як "Ћ". "В" можуть позначати як "w" або "v" тощо. Найцікавіша ситуація з "г". Одні проєкти категорично наполягають на "h", інші – на "g". Зрозуміло, що звести все це в один варіант неможливо. Тому ймовірності, що навіть прихильники латинки приймуть її варіант, який теоретично може запропонувати влада, не існує.

Тож годі розраховувати на те, що завтра уряд ухвалить рішення з новою абеткою, просто затвердивши відповідну постанову. Хоч би що зробила держава в цьому напрямку, буде погано. Бо є проблема несприйняття суспільства.

"Х" пропонують писати як "ch", як "h" або як "ћ"

Ідею латинки мали би просувати насамперед ті, хто її підтримує. Видаючи книжки, створюючи сайти, використовуючи в соціальних мережах. Аж до моменту, коли виразно лідером стане один із варіантів. Так само, як із гербом. Тоді держава могла б його акуратно підтримати, запровадивши до шкіл паралельно з кирилицею. Але це справа десятків років. І робити це будуть, якщо взагалі робитимуть, не "зелені". Та й кирилиці це не скасує. Максимум – паралельне вживання, як у Сербії.

Тобто ідея непогана. Не варто розмахувати шаблями чи то ногами, як Оксана Забужко: "зав'яжім собі вузлик на пам'ять, побачиш "латинника" – бий з носака, не чекаючи арґументів". Це питання далекої перспективи.

Якщо справа не вигорить – а найімовірніше, так воно і станеться – то й чудово. Українська кирилиця симпатична, аби без російських шрифтів.

Зараз ви читаєте новину «Чи потрібна нам латинка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі