Бути українцем коштує дорого

Ми пройшли етап, коли потрібно вмирати за ідею. Тепер слід багатіти

Українці – засновники стартапу Grammarly – стали доларовими мільярдерами. І це гарна ілюстрація того, чого ми досягли на 30-й рік незалежності.

Бо не секрет, що чимало співвітчизників голосували за неї, бо сподівалися, що вона зробить їх багатшими. Але такими чомусь здебільшого стали не там і не ті. Спробуймо зрозуміти – чому.

 

Grammarly – онлайн-ресурс, що виправляє помилки в англійських текстах. Створили його троє киян – Олексій Шевченко, Максим Литвин і Дмитро Лідер. За кілька років він став популярний по всьому світу, а засновники – казково збагатилися.

Здавалося б, можна потішитися. Одна лише проблема – такого гарного ресурсу для української мови немає. Навіть близько. Бо українська неконкурентна, кажуть нам бізнесмени.

Ясна річ, 1991 року українці не уявляли, як саме ставати заможними. Люди, які намагалися обстоювати права української мови й культури, прозахідний вектор тощо, здебільшого були ідеалістами. Гроші або були для них другорядними, або ж вони не вміли до пуття їх заробляти. Тож ниділи в умовах, далеких від нормальних. Тобто фактично українські інтелектуали довгий час фінансово не відрізнялися від більшості населення країни. Аж доки не прийшли рятівні гранти від міжнародних фондів, що зробило принаймні частину з них заможнішою. Але змусило захищати ідеї, за які платили, – той-таки гендер зокрема. Проте це зробило їх заледве середнім класом. Багатими стали інші.

Із другої половини 1990-х основ­ну частину приватизації провели або наближені до влади, або ж бізнесмени, що встигли накопичити первинний капітал злочинним шляхом. Бо інший був неможливий. Тож першими олігархами стали номенклатурники чи комсомольці, чи злочинці. Усі вони були далекі від українськості як такої. Частина їх входила ще до Компартії, а згодом перекочували в Партію регіонів. Бо це їхній світогляд. Українців серед них майже немає. Не в плані національності, а саме в плані свідомості. Тому не дивно, що мало не всі проєкти, які підтримують олігархи чи заможні люди протягом 30 років, – російськомовні. Щонайкраще – глобалізовані, а щонайгірше – російські. Деколи відверто українофобські. І відповісти українцям нічим. Не маємо грошей.

В одному з детальних соціологічних опитувань виявилися цікаві факти – україномовні в країні в середньому втричі бідніші від російськомовних. Є цілі сфери, що приносять значні прибутки, де українці змушені русифікуватися. Це стосується фінансів, трейдингу й будь-якої форми діяльності, що передбачає створення або участь у великому капіталі. Недивно, що заможні люди для просування своєї продукції користуються логікою "одразу російською", щоб захопити ринок східного сусіда й русифікованих країн. Рідко можна знайти підприємців, які для розширення бізнесу обирають західний напрямок. Таких одиниці.

Саме тому, коли зайшлося про україномовний продукт на телебаченні, канали, що здебільшого належать олігархам – деякі з яких нібито "проукраїнські", заходилися його саботувати. Бо йдеться про більші гроші й респектабельний бізнес, що здатен "всьо порішати".

Тож ми опинилися в ситуації, коли не маємо достатньої кількості багатих українців, які можуть споживати досить дорогий продукт. А ще більше бракує тих, хто його виробляє. І в цьому – головна проблема. Бо ми вперлися в стелю – далі лише російськомовний заможній клас. Ми освоїлися в середній ланці, але далі нас не пускають. І там немає своїх.

Українці змушені здійснити якісний перехід – як споживачі та виробники. Як споживачі мусимо навчитися використовувати більше української продукції. Зокрема, а можливо, й насамперед, медіапродукції. Щоб українськомовні фільми дивилися більше за російськомовні. Українсько­мовну пресу чи книжки купували більше. Щоб у великих торговельних центрах ми надавали перевагу якісним товарам із виразною українською позицією, змушуючи менеджерів і продавців спілкуватися нашою мовою і знаходити нам адекватний товар.

Усе це добре, але для цього мусимо заробляти більше. Ми пройшли етап, коли потрібно вмирати за ідею. Тепер слід багатіти заради того, щоб ця ідея розвивалася. Бізнес орієнтуватиметься на українців, коли це даватиме прибутки.

 

Подивіться, як буде нагода, на цінники у великих мережах. Недавно в одній із них я бачив на розкладці два Forbes – українською та російською. Ідентичні. Український коштував утричі дорожче! Звісно, це демпінгування і це обурливо. Проте це також означає банальну річ: російськомовні цікавляться Forbes більше. І от закон про мову якраз цього не врахував. Формально його виконано – є альтернатива, такі самі два випуски. А що ціна різна – ну то ж ринок. От нам варто зробити все можливе, щоб український Forbes коштував дешевше.

Закон про мову може створити скелет нормальної України, проте наростити м'язи мусять самі українці. І найголовніше: ми повинні почати виробляти. Маю на увазі саме процес використання накопиченого капіталу з метою отримання прибутку. Ніщо не заважає українцям-власникам змушувати продавців у крамницях чи кав'ярнях послуговуватися українською. Використовувати українські дилерські мережі. Співпрацювати з українськими контрагентами. Але для цього потрібно вкладати гроші в бізнес. Ці кошти принесуть більше користі, ніж постійні ниття про те, чому все так погано, ніж найполум'яніші промови.

Так, ми можемо спонукати наших олігархів потроху вкладатися в українськомовний продукт. Але навряд чи це змусить корпорацію колишнього президента виготовляти шоколадних Миколаїв замість Дідів Морозів. Олігархи вперто й надалі йтимуть за російською матрицею, бо так зручніше та простіше. До того ж можна запросто експортувати продукцію до Московії – там же не знають Миколая, правда?

Тому потрібно ставати "олігархами" самим. Під "олігархами" розумію великий бізнес. Можна створювати стартапи, де українськість буде невід'ємною логічною частиною. Можна почати з виготовлення "миколайчиків", відкривши невелику цукерню. Можна зайнятися акціями на біржі чи створити службу таксі, де оператори говоритимуть українською. Або модний бутик, де українською звертатиметься консультант. І комусь пощастить довести це до великого проєкту з мільйонними чи й мільярдними обігами.

Бути українцями коштує до­рого. Мусимо бути готові за це платити. Потрібно повернутися до старого Макса Вебера і сказати собі: "Варто щось започаткувати". Щось, що принесло б гроші мені та зміцнило б український світ.

Варто зазначити, що ми рухаємося в цьому напрямку. За останні роки відбулися тектонічні зміни. З'явився досить заможній прошарок населення. І він готовий вкладатися в український сегмент. Зокрема, в такий, що тісно пов'язаний з українським способом життя, – в тих-таки "миколайчиків". Українського продукту дедалі більшає – це стосується не лише продовольчої сфери, а й проєктів з ІТ, фінансів, медицини, технологій та інших досліджень. Більшість із них просувають ентузіасти. Проте деякі вже здобувають міжнародний резонанс. Деякі підтримують "старі" олігархи, бо це приносить прибуток.

Кожен із нас, хто може це зробити, має починати щось виробляти. А щонайменше проаналізувати – де можна й варто заробляти більше. Або українці стануть успішними, або залишаться на другорядних, неконкурентних позиціях.

Заробляння грошей завжди вважали в нас малошляхетною справою. До того ж успішних людей не завжди люблять. Проте лише в такому разі ми зможемо отримати світ, у якому заможні не питатимуть себе, чи українська конкурентна. Вони просто робитимуть усе українською. В усіх сферах.

І тоді вже не буде питання, чому Grammarly лише англійською, бо неодмінно буде сервіс для української. І книжки "Як стати мільйонером" виходитимуть українською в оригіналі, бо писатимуть їх успішні українці.

Нехай це не зробить багатими всіх. Проте будуть гроші, щоб створити українську школу в рідному районі, розбудувати українську парафію чи дати стипендію здібним учням. Саме тоді виконаємо заповіт нашого великого мецената: "Легко любити Україну до глибини власного серця, а ви спробуйте полюбити її до глибини власної кишені".

×