Колись топився. Мені було 7 років. Пам'ятаю воду над собою і смуги зелені. Гукав, просив старших дітей, але вони полякалися. Навіть пам'ятаю, що тоді думав: "Шкода, що я такий маленький і так зарання". Але дядько якийсь орав поблизу левадку й швидко вскочив у воду. Він мене й відкачував. Коли я прийшов до тями – з мене труси знімають. А я: "Що це таке? Що ви робите?" Тоді всі зраділи.
Мав би кілька разів уже опинитись на тому світі, але в мене потужний ангел-охоронець. Що ж я такого маю зробити за життя?
Мій дід по батькові – геніальний чоловік. Мав три класи освіти, але був ходячою енциклопедією, компетентний у всіх питаннях. Найбільше не любив, коли хтось кривить душею.
Бабуся по мамі прожила 97 років. Пережила трьох своїх дітей.
Батьки не виховували, бо працювали. Вулиця виховувала. Батьки могли й не знати, де ти й з ким.
Боюся великих грошей, бо це – великий клопіт. Але гроші потрібні. Без них стаєш непрацездатний.
Перші 5 карбованців заробив після четвертого класу в колгоспі. Віддав матері, бо не знав, що з ними робити. Пізніше працював помічником тракториста, але на що йшли ті гроші – не пам'ятаю. Все віддавав матері.
Коли почав спілкуватися з літераторами – а письменники завжди були патріотами – відчув український дух. Тоді й у мені щось загорілося. До того – ні, був комсомольцем, дописував у "Комсомольський прожектор". А потім усвідомив, що я – українець. Уже пізніше й до Народного руху був причетний.
Політика мучить. Влада – пришельці. А опозиція занадто зав'язана на своїх інтересах.
Не можна звинувачувати лише політиків. Їх вибрав народ. Але і народ звинувачувати не можна. Він був винищений морально й фізично. Ми – нащадки тих, хто змирився. 1930-ті, голод, дві війни, репресії – усіх незгодних знищили. А сюди масово засилали тих, хто мав робити совєцькі порядки. Вони були нахабні, злодії. І в них сильне потомство – зараз баланс на його користь. Вони вміють і владу взяти, й обдурити.
У Бога я вірю. Є Божа сила. Але християнства не можу сприйняти. Треба душею повірити, а я – розумом. У церкві я чужий.
Я люблю все. Мені все хочеться. Усе цікаво.
Років шість жив сам. Тоді думав: "От би якесь повстання зараз –
я пішов би!" Тоді мене нічого не тримало.
Із другою дружиною живемо без жодних умовностей. Мені звідси не хочеться йти.
Любов – це все, що про неї кажуть люди. А пристрасть – те, що буває в молодості.
Був один начальник цеху на заводі, де я працював, і перевірка сказала, що він обманює директора. Я написав на нього сатиру до стінгазети. Він пішов із посади. І ми почали працювати у відділі разом. Він такий добряк. Не знав, що це я приклав до того руку. Мені соромно досі.
Поезія завжди була елітарна. Це, як табурет. Одні можуть зробити кривий із необтесаних дощок. Великому загалу й він підійде – сидіти ж на ньому можна. Але в гарну кімнату з красивими меблями його не поставиш.
Творчість зараз для мене – необхідність. Найважливіше завдання.
Гумор – стан душі. Крім гумору, пишу й лірику. Дещо інтимну. Коли на одній зустрічі школярі почали читати мою лірику – я був розгублений. Де вони її викопали?
Не вибирав гумору. Так склалось по життю. Смішне є завжди, але не в усьому. Найкраще смішне – те, що в підтексті.
Я вже ні про що не мрію. Аби лиш було так, як є. Хочу вийти надвір, подивитися на місяць, на зірки, щоб мене комарик вкусив. І щоб діти росли й не хворіли.
Щоб написати щось хороше – треба там бути, поринути в ті події. Як пишу, то розмовляю. По декілька разів кажу одну фразу.
Що більше віддаєш – то більше тобі повернеться.
7 
35413
Коментарі