Ахметов не показував своєї позиції

ЯК РІК ТОМУ ДОНЕЦЬК ПОЧИНАЛИ ЗАХОПЛЮВАТИ ОРКИ

– МЫ ЗДЕСЬ СОБРАЛИСЬ ПОЧТИТЬ ПАМЯТЬ ВСЕХ ПОГИБШИХ – как с той, так и с другой стороны, – каже оратор.

Донецьк, 23 лютого 2014 року. Три сотні учасників Євромайдану зібралися біля пам'ятника Шевченкові вшанувати пам'ять усіх, хто загинув на Майдані в Києві. А за 100 м від нас – не надто чисельніший мітинг людей із георгіївськими стрічками на одязі.

– Мы хотим защитить свой город, чтобы здесь не было войны, – пояснював перед камерою місцевого телеканалу якийсь молодий чоловік. – Не желаем, чтобы наш город был разрушен, как это сделали в Киеве, как это еще сделают в городах Западной Украины. Кроме того, мы не понимаем – зачем воевать с памятниками. Донбасс против разрухи.

Масовка скандувала: "Донбасс!" і "Беркуту слава!" Був там присутній і секретар міськради, член Партії регіонів Сергій Богачов.

– Надо, чтобы в городе был порядок, – заявив в інтерв'ю. – Если с противоположной стороны площадь будет очищена, то и здесь ребята уйдут.

"Протилежною стороною" для нього були люди з державними прапорами України. Дехто з носіїв георгіївських стрічок гучно лаявся в наш бік, але загін міліції вишукувався по периметру майданчика, де проходив наш мітинг, і охороняв його. Все пройшло мирно.

 

НАСТУПНІ КІЛЬКА ДНІВ БУЛИ СПОКІЙНІ. Ми стежили за розвитком подій у Криму. Ніхто із знайомих донеччан не бачив якихось ознак насування біди. Через два дні на центральній площі біля пам'ятника Леніну з'явилися кілька наметів із символікою Компартії і прапорами забороненої організації "Донецька республіка". Навколо – близько сотні осіб.

– Для чего все это? – запитую юнака, який мені здався найпритомнішим.

– Мы хотим защитить памятник, – чую у відповідь.

– Записывайся в народное ополчение Донбасса, – підійшла до мене дівчина зі списком в руках.

Так я вперше почув слово "ополченіє" в контексті новітніх подій.

Через три дні до зали засідань міської ради під час сесії увірвалася група молодиків. Член фракції Партії регіонів Микола Левченко попросив депутатів вислухати одного з них. Його звали Павло Губарєв.

– Народное ополчение Донбасса насчитывает в своих рядах 7 тысяч человек, – заявив той.

Себе назвав його командиром. Висунув депутатам ультиматум: визнати нелегітимними Верховну Раду, Кабінет міністрів, а також Донецьку обласну раду, оскільки її депутати погодилися з "державним переворотом" у Києві.

Наступного дня, 1 березня, на площі Леніна відбувся кількатисячний мітинг під прапорами Росії. Офіційний привід – вшанування пам'яті загиблих на Майдані міліціонерів. Мітинг переріс у "народне віче". Губарєва на ньому проголосили "народним губернатором Донбасу". Під його керівництвом натовп перемістився до обласної ради, над нею підняли російський триколор.

МАСОВІСТЬ ТОГО МІТИНГУ ДЛЯ БАГАТЬОХ ДОНЕЧЧАН СТАЛА НЕСПОДІВАНКОЮ. Саме тоді вперше заговорили про російських "туристів", яких організовано привезли автобусами з Ростовської області. Їх видавала поведінка: агресивно реагували на будь-яку державну символіку, рвали й палили синьо-жовті прапори в центрі міста. ­Перед відеокамерою знищили й ­чорно-помаранчевий прапор ФК "Шахтар" – "гості" сприйняли його за символіку УПА.

У цей час депутати Донецької облради провели екстрене засідання. Ухвалили: "До выяснения легитимности принятых Верховной Радой законов всю полноту ответственности за жизне­обеспечение территории области возложить на органы местного самоуправления".

2 березня губернатором області був призначений Сергій Тарута. Проросійські мітингувальники сказали, що не визнають його. Міський голова Донецька Олександр Лук'янченко в публічних заявах прагнув догодити всім: демонстрував лояльність Києву і водночас намагався не розлютити сепаратистів. Мовляв, їхні гасла й вимоги – справедливі.

3 березня відбулося перше показове захоплення сепаратистами облради. Зайняли малу сесійну залу. Нібито під їхнім тиском депутати ухвалили: "Мы обращаемся к Верховной Раде Украины с настоятельным требованием немедленно принять закон о местных референдумах, который позволил бы жителям Донецкой области выразить свое волеизъявление". А далі: "В случае, если эти законные требования вновь будут проигнорированы центральной властью, Донецкий областной совет оставляет за собой право на адекватные действия, направленные на защиту прав и свобод населения области".

БЕРЕМОСЯ ОРГАНІЗУВАТИ МІТИНГ ЗА ЄДНІСТЬ УКРАЇНИ – щоб показати бодай самим собі, що в Донецьку є противники сепаратизму. Перший відбувся 4 березня. Якщо Євромайдан збирав у Донецьку не більше трьох сотень, то тепер прийшло близько 2 тис., хоча анонсований він був усього за добу й через соцмережі.

– Самым частым вопросом, который мне задавали люди перед тем, как прийти на митинг, было: "Это же не в поддержку ­Майдана? А то я против него, но за единую Украину", – згадує один з організаторів.

Усе пройшло спокійно. Основ­не гасло було "Донбасс – это Украина". Активісти одразу ж анонсували наступний – на 5 березня. Це був наймасовіший із проукраїнських мітингів на Донеччині: прийшло 8–10 тис. людей. Поруч зібралися близько 1,5 тис. проросійських активістів. Налаштовані агресивно. Напасти не могли – нас розділяв кордон із міліціонерів, тож через їхні голови кидали яйця, димові шашки, петарди.

– Не дайте им разойтись! – перегукувалися групи молодиків спортивного вигляду, що оточили площу.

 

Після мітингу кількох наших побили. Проте в цілому враження були позитивні: нас – і це здебільшого молодь, інтелігенція та середній клас – у Донецьку більше, і ми не боїмося демонструвати свою позицію.

Того ж дня у вечірніх новинах з'явилася інформація, що ГУ МВС України в Донецькій області почало розслідування за дії, "спрямовані на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади". 6 березня стало відомо, що СБУ затримало "народного губернатора" Губарєва. Складалося враження, що правоохоронці поступово беруть під контроль ситуацію в Донецьку. Отже, нагальної потреби проводити ще одну масову проукраїнську акцію немає. Тож на 9 березня анонсували аполітичне зібрання біля пам'ятника Тарасові Шевченку – до його 200-річчя.

ДОРОГОЮ ТУДИ ВИРІШУЮ ПРОЙТИ ЧЕРЕЗ ПЛОЩУ ЛЕНІНА. Там уже триває кількатисячний проросійський мітинг. Із гасел, що звучали, запам'яталися: "Янукович – наш президент" і "Свободу Губареву!" Головна вимога – проведення референдуму щодо статусу області. Суміш прапорів: червоні комуністичні, російські триколори, "донецької республіки".

Раптом люди з площі переходять на центральну вулицю Артема й починають рухатися в одному напрямку зі мною. Їх так багато, що транспорт зупиняється. Наше зібрання скасовують через небезпеку і більшість учасників розходяться. Але залишилися близько десяти осіб. Серед них – літня жінка, загорнена в синьо-жовтий прапор. У руках тримає аркуш паперу з портретом Шевченка й цитатами з його віршів. Навколо нас – близько сотні міліціонерів. Декотрі вмовляють жінку заховати прапор і піти додому. Мовляв, з протилежного боку зібралося близько 10 тис. чоловік. Якщо почнуться зіткнення, міліція не зможе нікого захистити.

– Я никого не боюсь, – відказує та. – Я на Майдане стояла и видела смерть. Никуда отсюда не уйду!

Проросійський натовп насувається на нас. Та раптом у ньому здіймається хвиля і стрімко перекочується у протилежний бік – до дороги. Що трапилося? За кілька секунд бачимо: по проспекту їде машина з рекламним щитом у синьо-жовтих кольорах. От натовп і кинувся туди. Ясно: це точно не місцеві. Доки найзавзятіша частина "російських туристів" намагається наздогнати машину, до нас підходять менш агресивні представники з їхнього табору. Зав'язується розмова.

Бачать на моїй куртці синьо-жовту стрічку. Навіщо ми тут стоїмо? Звідки нас, "бандерівців", сюди привезли? ­Через кілька хвилин з'ясовуємо, що і ми, й вони – донеччани. Розмова одразу стає спокійніша, агресія зникає. Починається дискусія про перспективи Донбасу й України в разі того чи іншого розвитку подій. І тут біля нас опиняються кілька осіб із тих, що повернулися після погоні за машиною. Відтискають мого опонента-земляка. Зривають мою стрічку, топчуть ногами. Нецензурна лайка й копняки. Згодом я не раз помічав: коли між представниками протилежних таборів виникали шанси порозумітися, то поруч з'являлися особи, які переривали спроби діалогу.

Кілька чоловік кидаються на жінку: їх дратує прапор і портрет Шевченка. Міліції вже не видно. Починаємо відходити. Жінка верещить, але прапора не віддає. Нас переслідують з півкілометра. Саме тоді в мене з'явилося відчуття, що Донецьк захопили орки.

ТОГО Ж ДНЯ МІСТО ВІДВІДАВ ВІТАЛІЙ КЛИЧКО. У готелі Donbass Palace, що належить Рінату Ахметову, провів зустріч із місцевою бізнес-елітою. Був і господар готелю. Загалом же Ахметов у березні торік зник із публічного простору, жодним чином не демонстрував своєї позиції. Приїзд Кличка – це єдиний візит на Донбас представників київського політикуму протягом березня. У ті дні загальна увага була прикута до анексії Криму, події на Донеччині й Луганщині здавалися менш важливими.

А по російському телебаченню тим часом жителям регіону постійно розказували про "бандерівську загрозу", лякали "Правим сектором". Один молодик ще під пам'ятником Шевченка переконував мене, що "бандерівці" вже в Донецьку.

– Где ж они прячутся? – запитую.

– Ну, Донецк – большой город, есть где спрятаться.

Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, виконуючи рішення Ради нацбезпеки та оборони, висунула вимогу до провайдерів – 11 березня припинити трансляцію російських телеканалів. Міський голова Донецька на прес-конференції на другий день висловився категорично проти:

– Каждый должен знать две точки зрения.

Наступний мітинг проти сепаратизму був призначений на вечір 13 березня на площі Леніна. Прийшло близько тисячі донеччан: уже дався взнаки страх після подій 9-го. Зустрів багатьох учасників Євромайдану. За півсотні метрів свій мітинг розпочали сепаратисти. На око – трохи більше за нас. Кількома годинами раніше наші активісти отримали інформацію, що з Ростовської області знову приїхав автобус із "туристами".

НАШ МІТИНГ РОЗПОЧАВСЯ МОЛИТВОЮ ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ КОНФЕСІЙ – за традицією Майдану. Тільки-но священик почав читати "Отче наш", проросійські активісти з георгіївськими стрічками стали викрикувати непристойності в наш бік. Правоохоронці, яких було кілька сотень, не давали їм наблизитися, але в нас полетіли не лише яйця, а й каміння та вибухові пакети. Близько години ми стояли під цим градом і прикривалися парасолями.

Звернувся до керівників міліції: чому не затримують порушників громадського порядку. Відповіли, що це буде зроблено після мітингу. Та як тільки оголосили, що він завершився, почалося масове побиття. Кількасот сепаратистів оточили групу з півсотні чоловіків, які намагалися прикрити собою відхід основ­ної частини учасників проукраїнського мітингу. Міліція бездіяла. Результат: 26 осіб опинилися в лікарні, в тому числі жінки. Троє – у важкому стані. Від ножового поранення помер 22-річний Дмитро Чернявський, член донецького відділення ВО "Свобода" і студент Львівського університету. Він став першою жертвою російської агресії на Донбасі.

Російські ЗМІ за пару годин розказували у випусках новин, як бойовики "Правого сектора" напали на донеччан, що вийшли на мирний проросійський мітинг. А наступного дня, 14 березня, з'явилася офіційна заява МЗС Росії з приводу трагедії в Донецьку: "Киевские власти не контролируют ситуацию в стране. Россия осознает свою ответственность за жизни соотечественников и сограждан на Украине и оставляет право взять людей под защиту". Згодом стало відомо, що правоохоронці затримали кількох активістів проукраїнського мітингу й жодного сепаратиста. Отже, керівництво донецьких силовиків визначилося – на чийому воно боці.

– ДОНБАСС – КРЫМ – РОССИЯ! – скандували на сепаратистському мітингу 15 березня.

На нього зібралося близько 4 тис. людей. Офіційний привід – підтримка кримського "референдуму", що мав відбутися наступного дня. Донецька міськрада спробувала заборонити будь-які масові акції в ці дні. Але окружний адміністративний суд скасував заборону.

– Таруту – вон! Свободу Губареву! – лунало на мітингу.

Його учасники перемістилися під обласне управління СБУ й почали вимагати звільнення "народного губернатора". Після відмови намагалися виламати двері. Правоохоронці кинули світлошумову гранату, сепаратисти відступили.

"Мы, русскоязычные патриоты Украины в Донбассе, объединились с целью предотвращения раскола страны, защиты нашего региона и недопущения втягивания его в гражданский и военный конфликты", – такий текст з'явився 15 березня в соціальних мережах та в регіональних ЗМІ. Він називався "Маніфестом Координаційного комітету патріотичних сил Донбасу". Його створили громадські й релігійні організації області разом із регіональними осередками проукраїнських політичних партій. Комітет закликав "отказаться от проведения любых публичных акций и создания массовых скоплений людей в Донецке 16 марта".

На площі Леніна того дня зібралися близько 5 тис. проросійських демонстрантів. "Россия, забери нас домой!" – закликали плакати. Значна частина мітингувальників знов була звезена автобусами. У більшості номерні знаки зняті або закриті газетами. Відбулася ще одна невдала спроба штурму будівлі СБУ. І вдала – прокуратури Донецької області.

Протягом другої половини березня активність сепаратистів пішла на спад. Більшість "російських туристів" повернулися додому. На вихідних проросійські мітинги збирали по 2–3 тис. учасників і проходили спокійніше. Акцій за єдність України не відбувалося. Настрій у Донецьку в той час панував такий: якось воно все розрулиться. Так було три тижні – до початку квітня.

×