Ексклюзиви
Середа, 13 січня 2016 16:54

"Або чоловіки, або жінки – інопланетяни, такі ми різні", - Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, 69 років, письменник, літературознавець, видавець

Я – кентавр. Завжди хотів бути письменником, а життя ставило в роль критика.

Коли пишеш, розумієш, що це – ілюзія. Але тримає віра, що знаєш те, чого не знають інші. Тому й пишеш.

Якби не став письменником, був би істориком або лікарем. Завжди здавалося, що лікарі знають про людську природу щось таке, чого не відають інші. Зате письменницька помилка нічого не варта – крім розчарування.

Інколи здається, що вже жив і був австрійським офіцером. Бо дуже пунктуальний і організований.

Усе віддам за книжку. Можу не купити собі штанів, але томик з автографом Грушевського візьму. Як говорив Умберто Еко, про людину може сказати кількість непрочитаних книжок з її бібліотеки. У нього в бібліотеці – понад 30 тисяч томів.

Колись я був обережним оптимістом. Тепер – обережний песиміст і фаталіст. Усе в житті визначено. Перший крок дитини – крок до смерті. Ріка тече, а ми летимо в човні до фатального кінця. Але Бог дав весла, щоб нас достроково не розбило об скелі.

  Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, 69 років, письменник, літературознавець, ­видавець. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка у Шполянському районі на Черкащині. ”Село, де я виріс, – безнадійно патріархальне. Далеко від доріг, від залізниці.” Мати працювала в колгоспі. Батько – завіду­вачем клубу. У сім’ї був найстаршим сином. Має двох сестер. Двоє братів померли. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Студентом заробляв публікаціями новел, нарисів, статей. Працював кореспондентом, був редактором відділу критики газети ”Літературна Україна”. ”Мене привів Василь Земляк і здав на руки Павлу Загребельному. Його діти раніше читали мої фейлетони. Каже: ”Давай заввідділом критики”. А в мене ж імені немає на всю Україну. Сказав, як не зроблю ім’я за два роки, звільнить”. Був головним редактором газети ”Вісті з України”, журналу ”Вавилон-XX”. З 1995-го – виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва ”Ярославів Вал”. Автор книжок ”Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, ”Никифор Дровняк із Криниці”, ”Пейзаж для помаранчевої революції”, ”25 поетів української діаспори”. У романі ”Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші” розповідає про події початку XX століття від імені Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка. Роман ”Марія Башкирцева” виходив у перекладах французькою мовою. 10 грудня 2015-го презентував у Києві книжку ”Наближення до суті. Літературні долі” – про 35 письменників. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2005 року. Одружений учетверте. Має дітей від двох дружин. Старший син Мирослав – режисер. Позаторік за фільм ”Плем’я” здобув три нагороди Каннського кінофестивалю: приз фонду Ган, приз Відкриття та гран-прі. Донька Іванна працює журналісткою, син Святослав – бізнесмен
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, 69 років, письменник, літературознавець, ­видавець. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка у Шполянському районі на Черкащині. ”Село, де я виріс, – безнадійно патріархальне. Далеко від доріг, від залізниці.” Мати працювала в колгоспі. Батько – завіду­вачем клубу. У сім’ї був найстаршим сином. Має двох сестер. Двоє братів померли. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Студентом заробляв публікаціями новел, нарисів, статей. Працював кореспондентом, був редактором відділу критики газети ”Літературна Україна”. ”Мене привів Василь Земляк і здав на руки Павлу Загребельному. Його діти раніше читали мої фейлетони. Каже: ”Давай заввідділом критики”. А в мене ж імені немає на всю Україну. Сказав, як не зроблю ім’я за два роки, звільнить”. Був головним редактором газети ”Вісті з України”, журналу ”Вавилон-XX”. З 1995-го – виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва ”Ярославів Вал”. Автор книжок ”Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, ”Никифор Дровняк із Криниці”, ”Пейзаж для помаранчевої революції”, ”25 поетів української діаспори”. У романі ”Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші” розповідає про події початку XX століття від імені Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка. Роман ”Марія Башкирцева” виходив у перекладах французькою мовою. 10 грудня 2015-го презентував у Києві книжку ”Наближення до суті. Літературні долі” – про 35 письменників. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2005 року. Одружений учетверте. Має дітей від двох дружин. Старший син Мирослав – режисер. Позаторік за фільм ”Плем’я” здобув три нагороди Каннського кінофестивалю: приз фонду Ган, приз Відкриття та гран-прі. Донька Іванна працює журналісткою, син Святослав – бізнесмен

Я народився в гостях. Тепер постійно мандрую. Тільки в Канаді був 19 разів, 12 – в Америці.

Серед братів і сестер був найстарший. Мав багато роботи: буряків нарви, свиням дай, води наноси, дров нарубай. Тікав до школи – це був відпочинок. Післявоєнне покоління селюків знає, що таке фізична робота. Тепер іронізую, що праця вбиває людину.

Коли приїжджаю в рідне село й бачу фотографії на кладовищі, розумію: це – обличчя мого дитинства.

Перший спогад: лежу на долівці в хаті, встеленій соломою. І вогонь підступає – горить хата. Батьки протопили в грубі й пішли на роботу. Десь жарина впала. Сусідський хлопець помітив, що валує дим. Вибив вікно і витяг мене. Після того я зривався вночі, кричав. Водили до баби качати переляк. Мені було півтора року.

Коли думаю про різницю зі своїми дітьми, здається, що між нами – 800 або тисяча років. Батьки йшли на роботу й лишали миску молока та накришеного хліба. Коли розповідав це синові Мирославу, він казав: "Ну ти ж син селян, а я – син письменника. Ти жив у загробному світі".

Найбільше діставалося від батька за бійки. У селі це було популярно.

Батько був завклубом. У клубі згоріла бібліотека. Вцілілі книжки привезли до нас додому. Кілька років мали повну хату книжок. Я був хворобливою дитиною, часто сидів удома. Брав з-під ліжка найтовщу книжку й читав. Батько казав: "Ти ­збожеволієш. Станеш Дон Кіхотом".

У дев'ятому класі заступився за дівчину й побився із сином директора школи. Той вигнав обох – і мене, і його. Рік мали працювати в колгоспбуді й потім з характеристикою могли повернутися до школи. Я не повернувся. Закінчував вечірню.

Відправили в глухе село піонервожатим. Написав фейлетон про збір гарбузів. Не звернув уваги, що прізвище голови колгоспу, якого висміював, збігалося з прізвищем директора школи. За кілька днів він вигнав мене.

На вступних екзаменах до університету набрав 20 балів із 20.

Підробляв літконсультантом у журналі "Україна". Набирав торбу листів, читав і відповідав на них: "Шановний Іване Петровичу! Ваші поезії технічно недосконалі. Читайте Тичину і Бажана. Вчіться". За одну відповідь платили 50 копійок. ­Можна було добре пообідати в буфеті.

Якось у столичній адміністрації міський голова Олександр Омельченко вручав мені годинник і сказав: "Дякую вас за вашу роботу". Я кажу: не "вас", а "вам". А він: "Дякую вас за те, що зробили це зауваження".

Зараз дуже багато пишуть. При тому, що немає гонорарів. Мабуть, це якась реалізація комплексів.

Вірші почав складати 12-річним. Перед університетом поїхав у редакцію газети "Молодь Черкащини". Порадили підійти до Василя Симоненка. Не знав тоді про нього нічого. Він покритикував мої вірші. Сказав, що чогось свого особливого немає. Порадив якийсь час не писати. Я був не згоден. Думав: "Та хто він такий". А чоловік делікатно сказав мені правду.

Усі друзі були старшими: і Земляк, і Тютюнник, і Кудієвський. Найважче те, що деякі люди зникли, ніби їх і не було.

Григір Тютюнник приходив у редакцію газети "Молода гвардія". Ішли чаркувати. Тоді це було дуже поширено: вирушали начебто на каву, але бувало, що і каву пили.

Найбільша життєва поразка Тютюнника – його діти Василь і Михайло. Михайло сумує за Радянським Союзом, а Василь десь завіявся, що ніхто не знає, де він.

Таких творів, як пише Сергій Жадан чи Таня Малярчук, наша література ніколи не мала. І водночас у нас дуже багато поганих книжок.

Боюся, що передчасно урветься вік і не закінчу того, що задумав. Коли хороню рідних і друзів, неминуче приходжу до думки про Бога і смерть.

Бог – це те, чого ми не розуміємо. Кожен створює собі його образ, наскільки здатен. Звичайно, зпримітивлюючи. Ми вивчали в університеті, що світ завжди був і немає ні початку, ні кінця. З цим важко погодитися. Надто багато речей відбуваються ніби з чиєїсь волі.

Часто снюся собі дитиною, ніби все тільки починається. Сняться друзі, яких уже немає. Очевидно, є якийсь зв'язок із ними.

У молодості активно живеш – задуматися ніколи. Тому за якісь вчинки соромно. Як от за неувагу до батьків. Намагаєшся про це не згадувати.

Лицеміримо, коли кажемо, що не любимо гроші. Це колосальна енергія і незалежність. За гроші можна відправити дитину вчитися за кордон. Можна зробити операцію хворим родичам. Можна армію найняти, щоб захистити державу.

Діти, зачаті в коханні, а не від випадкового сексу, – щасливі люди. Їх Бог поцілував.

Не вірю, що можна за життя закохатися лише раз. Я такого не зустрічав.

Або чоловіки, або жінки – інопланетяни, такі ми різні. Письменник Жан Поль сказав: "У жінки навіть розум – серце". Чоловік раціональніший. Порозумітися дозволяє щось, що вирішується на небесах.

Треба, щоб міністрами оборони скрізь були жінки. Вони компромісніші. Сто разів подумають перед тим, як дати команду стріляти.

При всіх гірких моментах, що випадають на долю людини мого віку – хвороби, втрати рідних і друзів, – почуваюся щасливим. Я став тим, ким хотів. Можу пишатися своїми дітьми, хоча вихованням займався хаотично і наскоком.

Постійно їздив по будинках творчості. Небагато часу приділяв дітям. Проте вони, як і я, росли серед книжок. Це безслідно не минає.

Син Мирослав сидів на колінах у режисера Івана Миколайчука, дивився на нього, захоплювався. У другому-третьому класі писав сценарії і казав, що зніме фільм. Я це заохочував. Менший, Свято­слав, з 5 років знімався в кіно, в театр ходив. А потім побачив канадського бізнесмена Петра Яцика і заявив, що не хоче бути артистом, бо вони – бідні. Сказав: "Я буду Яциком".

Зберіг добрі стосунки з усіма колишніми дружинами.

Під час розлучення говорив Мирославу: "Ми з мамою розходимося, але ти лишаєшся моїм сином. Коли треба – приходиш і живеш у мене". Святослав казав матері: "Ти мене замучила вихованням. Як батько міг з тобою жити? Піду до нього поживу". А в батька – почуття провини. Я йому і те, й інше. Зроблю зауваження, а він: "У тебе такий характер. Як бідна мати могла з тобою жити?"

Людина, яка каже, що не хотіла б жити вічно, кокетує. Але знаючи, що це неможливо, можна сказати й так.

Зараз ви читаєте новину «"Або чоловіки, або жінки – інопланетяни, такі ми різні", - Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, 69 років, письменник, літературознавець, видавець». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода