![](https://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/622/622905_1_w_570.jpg?v=0)
![](https://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/622/622905_2_a_135_100.jpg?v=0)
![](https://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/622/622905_3_a_135_100.jpg?v=0)
![](https://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/622/622905_4_a_135_100.jpg?v=0)
![](https://static.gazeta.ua/img/cache/gallery/622/622905_5_a_135_100.jpg?v=0)
24 квітня 1915 року за наказом тріумвірату турецьких диктаторів розпочато депортацію вірмен зі Стамбула, Александретти і Адана. Протягом подальших трьох років загинуло понад півтора мільйона вірмен, інші втекли або були виселені турками в пустелі Месопотамії, Лівану, Сирії, де більшість з них загинула через голод і хвороби. Понад мільйон вірменських біженців розсіялися у всьому світі.
До початку XX століття більша частина історичної Вірменії входила до складу Османської імперії. Крім вірмен і турків, тут проживало багато курдів, арабів, греків, болгар, євреїв. У лавах османського офіцерського корпусу важливу роль відігравали араби, а вірмени займали провідні позиції у найосвіченіших шарах суспільства та торгово-промислової буржуазії. Проте вірмени, як немусульмани, були другорозрядними громадянами - вони не мали права носити зброю, свідчити у суді, платили вищі податки. Ворожість до вірмен посилювалась і великим припливом мусульманських біженців з Кавказу після російсько-турецьких воєн і з новоутворених балканських держав.
Все це викликало численні конфлікти, які вилились у масові етнічні вбивства, що трапились в 1894-1896 роках в Самсуні, Трабзоні та Стамбулі і забрали життя близько 100 тисяч вірмен.
У 1907 році владу в Османській імперії захопила партія младотурків, офіційною ідеологією якої був пантюркізм, а метою - створення тюркської імперії від Балкан до Алтаю. Перешкодою в цьому на їх думку була Західна Вірменія, яка відділяла Туреччину від тюркомовного Азербайджану.
Вступ Туреччини в Першу світову війну в серпні 1914 року дав, на думку младотурків, "унікальний шанс" для остаточного вирішення "вірменського питання", тобто повного винищення вірмен. В умовах введеного військового стану почалася депортація вірменського населення східних турецьких провінцій вглиб країни, а будь-які прояви протесту придушувались. Вступ Туреччини на територію Росії і Персії розширив територію репресій проти вірмен - з листопада 1914 до квітня 1915 року їх було вбито 27 тисяч.
Провина за поразки турків у боях взимку 1915 року керівництвом Туреччини була покладена на вірмен, які служили в османській армії. У лютому близько 100 тисяч вірмен було роззброєно і більшість жорстоко вбито - їм перерізали горло або закопували живцем. Розброєння мирного населення також супроводжувалось тортурами і вбивствами. Роззброєння вірмен зробило можливими репресії проти них по всій території Османської імперії - вірмен почали масово виселяти в пустельні райони не тільки з прикордонних областей, але й з великих міст країни.
З початком французького наступу на Дарданелли 24 квітня 1915 року в Стамбулі були заарештовані 235 представників вірменської еліти Стамбула. Аналогічні заходи розпочались і в Едірне, Александретті та Адані. Наступного дня в Стамбулі було заарештовано ще 600 вірмен, потім ще 5 тисяч. Більшість з них були вбиті на околицях міста.
У травні 1915 року меджлісом Туреччини був затверджений "Закон про депортацію", який узаконив виселення всіх без виключення вірмен з місць їх компактного проживання в усіх провінціях Туреччини. На нових місцях проживання вірмени не повинні були перевищувати 10% від мусульман у регіоні, їм заборонялось переїжджати в інші населені пункти, відкривати власні школи. У провінції Ван, єдиній, де вірмени складали більшість населення, депортація супроводжувалася масовим убивствами кількох десятків тисяч вірмен, які на думку уряду становили потенційну загрозу Туреччині. Головну роль у вбивстві вірмен відігравала 34-тисячна "Особлива організація", яка складалась в основному із випущених з тюрем злочинців, і ескадрони смерті, створені спецслужбами Туреччини.
До кінця літа 1915 року значна частина вірмен Османської імперії була знищена: протягом трьох років їх загинуло понад 1,5 мільйони. Голодна зима 1918-19 року призвела до смерті ще 200 тисяч вірмен.
Після поразки Османської імперії, в 1918 році країни-переможці зажадали від Туреччини покарати винних у злочинах проти військовополонених і вірмен. У грудні 1918 року був створений Спеціальний військовий трибунал, який працював до 1920 року. Він прийняв рішення вважати доведеним, що депортації вірмен не були продиктовані воєнною необхідністю або дисциплінарними причинами, а були задумані центральним комітетом партії младотурків, і поклав на них відповідальність за факт організованого вбивства вірмен. Ще до початку роботи трибуналу основні керівники младотурків втекли за межі Туреччини. Практично всі вони, а також безпосередні керівники каральних акцій (кількістю 41 чоловік) до 1922 року були вбиті в різних містах Європи активістами вірменської партії "Дашнакцутюн".
Після утворення Турецької республіки політична та інтелектуальна еліта не відчувала будь-якої потреби дистанціюватися від знищення вірменської громади чи від людей, які керували погромами і масовими вбивствами, оскільки більшість з них були колишніми функціонерами партії младотурків і знаходилися в коаліції з регіональними лідерами і племінними вождями, які отримали великий прибуток від депортації вірмен. А після приходу до влади Мустафи Кемаля критичне обговорення подій 1915-18 років заборонене під загрозою кримінального переслідування.
Міжнародна оцінка цих подій протилежна офіційній турецькій. У спільній Декларації від 24 травня 1915 року країн-союзниць (Великобританія, Франція і Російська імперія) вбивства вірмен були вперше визнані злочином проти людства. Геноцид вірмен визнали Рада Європи (1998, 2001), Європарламент (1987, 2000, 2002, 2005), Підкомісія ООН із запобігання дискримінації і захисту меншин.
Коментарі