Художник Марк Шагал писав картини в кухні на грубці
"Домашні помічали мене перед дзеркалом. Дивлячись на себе, я часто розмірковував, як нелегко було б мені написати автопортрет. Інколи й милувався собою. Був навіть не проти злегка підвести очі й підфарбувати губи. Хотілося подобатися дівчатам на набережній", – згадував юність художник Марк Шагал у книжці "Моє життя".
Він мав успіх у жінок, але жодна не могла полонити його серце. Живучи у провінційному білоруському Вітебську, мріяв стати великим художником. Більшість часу проводив, спостерігаючи за природою й людьми, найцікавіше замальовував.
"Першою, з ким я зближуюся, – Ніна з Ліозно (містечко у Вітебській області. – Країна). Багатообіцяюча прогулянка наодинці – я це відчуваю і тому тремчу, – згадує Шагал. – Гуляємо по мосту, залазимо на горище, сидимо на лавці. Ніч. І ми одні. Роби, що хочеш. А що я хочу? Я цілую її. Один, другий раз. Так кілька днів підряд, але далі справа не йде. Скоро світанок. Я незадоволений собою. Веду її додому. Там душно. Всі сплять".
Потім чотири роки зустрічається з Анною. Захоплюється нею, але за весь час лише раз цілує. Проводжаючи ввечері додому, стоїть із нею біля хвіртки. Вона першою торкається його губами, він відповідає. Після того її обсипає прищами. Розходяться, коли Марк дізнається про залицяння якогось актора.
"У мені вирувало бажання, а вона мріяла про вічну любов. Мені захотілося втекти, думав над тим, як би вона зникла з цього світу", – згадував пізніше Марк про гімназистку Ольгу.
20-річним їде вчитися в Петербург. Знайомиться із землячкою Теєю Брахман. Розумна, освічена і смілива – кілька разів позує йому оголеною. Вводить його в коло молоді, яка захоплюється мистецтвом та поезією. Шагал закохується.
Влітку 1909-го разом проводять час у Вітебську. Якось він лежить в її домі на дивані в кабінеті батька-лікаря. Вона на кухні готує вечерю – рибу й хліб із маслом.
Раптом у дім заходить Теїна подруга – дочка ювеліра Берта Розенфельд. Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, вона отримала право продовжити навчання на історико-літературно-філософському факультеті Московського університету. Освоює акторську майстерність у студії Костянтина Станіславського й пише для газети "Утро России". Того дня приїхала з подорожі Європою. "Обіймаємось, і вона притискає мене до себе довше звичайного. Здається, ось-ось розплачеться. Тремтить, немов боїться видати якусь таємницю, – писала Берта про зустріч із Теєю у книжці "Вогні, що горять". – Може, вона мені не рада. Щось сталося, чого я не знаю. Тому так довго не відчиняла. Таке відчуття, ніби ми не одні. Темноту прорізала смужка світла. Хтось зайшов. Тея ще більше марніє. Мені немов обпікає спину вогнем. Але я сиджу як пришита і боюся обернутися. Вогонь усе ближче. Пробігає по стіні. Нарешті я бачу обличчя хлопця. Біле, як крейда. Звідки він узявся? Ступає якось невпевнено. Може, я розбудила його. Але чого він тут спить серед білого дня. Голова в нього скуйовджена. Сплутані кучері падають на лоб. З-під них проступають небесно-блакитні очі. Дивні, незвичайні, довгасті, як мигдалини. І кожне око дивиться у свій бік. Такі я бачила тільки в книжці про хижаків. Рот відкритий – ніби хоче заговорити або вкусити гострими білими зубами. І все в ньому нагадує звіра, який застиг перед стрибком".
Гостя ніяковіє. Тея представляє його художником, про якого розповідала. Подруга киває, хапає капелюшок і вискакує надвір. Дорогою додому згадує, що Тея справді говорила про нового знайомого. Він бідний. Пише картини в кухні на грубці. Там єдине місце, де він нікому не заважає.
"Яка ж я дурна! Як одразу не здогадалася! Сиділа, базікала й заважала їм, – картає себе. – По Теї було видно, що їй не до мене".
На мосту стає перепочити. До неї підбігає собака Теї і лиже ноги. Дівчина обертається і бачить подругу з хлопцем, яких щойно залишила. Після її втечі Шагал наполіг прогулятися.
"Вона мовчить, я теж. О, які очі! Дивиться на мене, а я на неї. Наче ми давно знайомі і вона знає про мене все. Ніби завжди спостерігала за мною, хоча бачу її вперше, – описав один із найважливіших моментів життя Шагал. – Із нею, а не з Теєю повинен я бути – раптом осяває мене! Я зрозумів – це моя дружина. Тея вмить стала чужою і байдужою".
Марк пропонує прогулятися втрьох. Тея починає важко дихати. Берта приголомшена, але відмовляється.
Ще кілька разів вони зустрічаються в Теї. Потім гуляють без неї. Якось Берта приходить додому до Марка. Він веде її в майстерню. Цілує і пропонує написати картину. Вона знімає весь одяг і лягає на канапу. Художник завершує роботу, але підійти до дівчини боїться.
Картину одразу вішає на стіну. Наступного дня її бачить мати.
– Це що таке? Прибери цей сором! – кричить.
– Мамо, хіба ти ніколи не бачила себе роздягненою? Ну ось і я просто дивлюся і малюю, – каже. Картину знімає.
Винаймає кімнату в домі жандарма. Берта приходить частіше. Стають нареченими, але весілля відкладають.
– По-моєму, він рум'янить щоки. Що це за чоловік – рум'яний, як дівиця. Він ніколи не заробить на життя, – каже Берті мати. – Пропадеш ти з ним, донечко, ні за копійку. Художник! Куди це годиться? Що скажуть люди?
У Розенфельдів три ювелірні магазини. Щодня накривають стіл так, як батьки Шагала можуть собі дозволити лише на великі свята. Та донька непохитна. Вранці та ввечері носить коханому теплі домашні пироги, смажену рибу та молоко. Художник питає її думку про картини, завершує лише після її схвалення. Запевняє, що в присутності Берти відчуває легкість і спокій.
Її образ відображено у картинах "День народження" – вона разом із коханим підносяться над меблями у спальні, "Оголена над Вітебськом" – Берта без одягу ширяє над містом.
Щоб попрацювати в майстернях провідних художників, Марк їде до Петербурга, а звідти – до Парижа. Чотири роки Берта не бачить його. Пише ніжні листи, він відповідає. Коли повертається, вирішують зіграти весілля.
"Замість іти на своє весілля, я з батьком волів би краще лягти спати. Хвилювалися, чи варто зв'язуватися з такими поважними особами? – писав Марк Шагал. – У будинок нареченої я з'явився з великим запізненням. На мене чекала рада старійшин. Довгий стіл, за ним – головний рабин, мудрий із хитринкою старий. З ним товстосуми і ватага бідних євреїв. Усі знемагають в очікуванні мого приходу. Без мене не могли почати трапезу. Я це знав і посміювався над їхнім нетерпінням".
Марка садять під червоним балдахіном до нареченої. Проводять обряд. Починають пригощатися. Він тримає за руку дружину і соромиться їсти. Лише розглядає смаколики, гори винограду та інших фруктів. Після вечері новоспечені шураки відводять його додому. За традицією, дружина востаннє ночує під батьківським дахом.
Наступного дня їдуть у село на "медовий місяць". Дружина добре готує. Шагал навіть гладшає. Далі хочуть їхати до Франції. Але триває Перша світова війна. Отриманий у Парижі паспорт вилучають і забороняють залишати Російську імперію.
"Він унікальний глибиною свого почуття, яке провело його від поверхових проявів особистісного існування до фундаментальних світових символів. Його картини називали поемами, образами сновидінь", – Еріх НОЙМАН (1905–1960), письменник
Талановитий, але нехлюй і йде не тією дорогою
1887, 6 липня – на околицях Вітебська – тепер обласний центр у Білорусі, народився Мойсей Сегал, який став художником під іменем Марк Шагал. Його батько Мордхе працював вантажником на складі оселедців, мати Фейге доглядала дев'ятьох дітей.
1898 – стає учнем Вітебського чотирикласного ремісничого училища. Починає малювати. 1906-го відвідує уроки місцевого живописця Юделя Пена. За кілька місяців випрошує в батька 27 рублів – місячний заробіток дрібного чиновника, і їде в Петербург, у Рисувальну школу Товариства заохочення мистецтв Миколи Реріха.
"Там нічого не вчили. Наш директор Реріх писав складні вірші та історико-археологічні книжки, – нотує Шагал у спогадах. – Часто садив нас і читав усе підряд. Але я нічого не міг зрозуміти. Два роки пішли даром. Я сумлінно трудився, але задоволення не було. Хоча з усіх боків мене хвалили".
1909 – стає учнем Леона Бакстa у приватній художній школі в Петербурзі. "Талановитий, але нехлюй і йде не тією дорогою", – характеризує його вчитель. Заробляє на життя ретушером. Пише перші свої відомі картини "Похорон" та "Народження". Адвокат і депутат Державної думи Максим Вінавер купує їх і дає стипендію для навчання в Парижі.
1912 – селиться у "Вулику" – паризькому будинку з художніми майстернями. Починає називати себе Марком. Бере участь в Осінньому салоні. Дружить із поетами Максом Жакобом та Гійомом Аполлінером. 1914 року картини Шагала виставляють на персональній виставці в Берліні. Їде у Вітебськ на весілля сестри. Через початок Першої світової війни не може повернутися в Європу.
1915, 25 липня – у Вітебську одружується з Бертою-Беллою Розенфельд. За кілька місяців їде служити у Військово-промисловому комітеті в Петрограді. Наступного року народжується донька Іда. 1916-го збирає єврейське Товариство заохочення мистецтв. У Вітебську стає уповноваженим комісаром у справах мистецтв губернії. Відкриває художнє училище, куди запрошує Казимира Малевича.
1920 – працює художником у Єврейському камерному театрі в Москві. Викладає у підмосковній єврейській трудовій школі-колонії. 1922-го з родиною їде з виставкою до Литви, Німеччини, а потім Франції. Протягом 1923–1925 років виконує 107 офортів для французького видання "Мертві душі" Миколи Гоголя.
1937 – отримує французьке громадянство. 1941-го керівництво Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку запрошує переселитися з окуповної нацистами Франції. Переїжджає в Нью-Йорк. 1944-го Берта починає хворіти і помирає від сепсису. Марк продовжує її малювати до кінця життя, відмовляється говорити про неї як про померлу.
1945 – починає жити з дочкою колишнього британського консула в США Вірджинією Макнілл-Хаггард, молодшою на 27 років. Народжує сина Девіда. 1947-го переїжджають у Париж. Але за три роки цивільна дружина тікає разом із сином. 1952-го одружується з Валентиною, донькою київського промисловця Лазаря Бродського. Вона молодша на 18 років.
1960 – за внесок у європейську культуру отримує премію Еразма Роттердамського. На замовлення уряду Ізраїлю створює мозаїки і шпалери для будівлі парламенту в Єрусалимі. Оздоблює храми й синагоги в Європі та Америці. Президент Франції Шарль де Голль просить розписати плафон паризької "Гранд Опера". 1966-го створює для "Метрополітен-опера" в Нью-Йорку два панно. Мозаїкою "Чотири пори року" прикрашає будівлю Національного банку в Чикаго.
1966 – переїжджає у зведений спеціально для нього будинок з майстернею в Сен-Поль-де-Ванс у Франції. Створює гравюри для книжок. 1973-го на запрошення міністерства культури приїжджає в СРСР. Відвідує Москву і Ленінград. Проводить виставку. У Вітебськ їхати не хоче, каже "місто вже не те".
1977 – отримує найвищу нагороду Франції – Великий хрест Почесного легіону. Влада влаштовує виставку його робіт у Луврі, це була перша персональна експозиція ще живого автора.
1985, 28 березня – помер від зупинки серця під час підйому ліфтом на другий поверх власного будинку у французькому місті Сен-Поль-де-Ванс. Похований на місцевому кладовищі.
Дружина Валентина прожила до 1993 року.
2 
1
Коментарі